Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные книги полный формат txt) 📗

Аж че­рез два тижні Со­ломія по­ча­ла оду­жу­ва­ти і на­си­лу ви­хо­ди­лась вже пе­ред Ве­ли­код­нем.

- Ой доч­кої і чо­го тобі бу­ло лізти в ту гря­зю­ку та ще й бо­соніж і в одній со­рочці? Бач, яко­го ли­ха діста­ла собі, - до­ко­ря­ла ба­ба Зінька Со­ломії.

- Коли, ма­мо, мені жаль ста­ло і Ав­ру­ма, і йо­го су­хо­реб­рої шка­пи, а я так і ки­ну­лась йо­му до по­мочі, як сто­яла: мені тоді чо­бо­ти і в дум­ку не прий­шли, - од­ма­га­лась Со­ломія.

На страст­но­му тижні в Со­ломії лед­ве ста­ло си­ли, щоб од­говітись. Усіве­ли­кодні свят­ки во­на ніби чевріла, а не жи­ла, а на ми­ро­но­сиць во­на все-та­ки но­си­ла хрес­та кру­гом церк­ви, хоч і в ста­ро­му жу­пані.

Доки Со­ломія оду­жу­ва­ла та на­би­ра­лась здо­ров'я, во­на ніби й не приміча­ла Ро­ма­на. Він хо­див пе­ред її очи­ма, го­во­рив до неї; во­на об­зи­ва­лась до йо­го, го­во­ри­ла з ним, але не по­чу­ва­ла в своєму серці до йо­го ні лю­бові, ні не­на­вис­ності. Але як тільки здо­ров'я вер­ну­лось до неї, як тільки рум'янець заг­рав на її що­ках, во­на знов по­чу­ла, що не­на­ви­дить Ро­ма­на, че­рез си­лу ви­дер­жує йо­го пог­ляд. Вес­на роз­го­рю­ва­лась. як сухі дро­ва в печі. Са­ди зацвіта­ли, квітки роз­пу­ку­ва­лись; зем­ля пи­ша­лась, при­би­ра­ючись в зе­ле­не лис­тя та квітки, а Со­ломія по­чу­ва­ла, що в неї в серці розцвітається не лю­бов, а роз­ви­вається не­на­висність, не­на­че во­на тільки не­дав­но гу­ля­ла в Де­ни­са, де справ­ля­ли ко­лод­ку, і тільки що вер­ну­лась з тієї гу­лян­ки, а в неї до­са­да на Ро­ма­на аж кипіла. Со­ломія не­на­че прос­па­ла ввесь час своєї хво­ро­би, як од­ну дов­гу ніч, і тільки те­пер знов про­ки­ну­лась вранці з давнім сер­цем, з давнім по­чу­ван­ням обіди й не­на­вис­ності до Ро­ма­на.

Після ми­ро­но­сиць сіли обіда­ти. Як­раз про­ти Со­ломії за сто­лом сидів Ро­ман. Со­ломії він був та­кий про­тив­ний, що во­на не мог­ла ди­ви­тись йо­му в вічі. Во­на бра­ла лож­кою стра­ву, од­вер­та­ла очі і все ди­ви­лась у вікно. Ро­ман го­во­рив до неї. Со­ломія об­зи­ва­лась до йо­го, але й не гля­ну­ла на йо­го. Ба­ба Зінька приміти­ла, що Со­ломія од­вер­тає од Ро­ма­на очі, і за­ду­ма­лась. І бабі вже їжа не йшла на дум­ку. Во­на пок­ла­ла лож­ку на стіл і пе­рес­та­ла обіда­ти.

«Ой бо­же мій єди­ний! Як во­на йо­го не­на­ви­дить! І не гля­не на йо­го, і очі й ли­це од­вер­тає од йо­го. Я ж ду­ма­ла, що во­на че­рез свою слабість за­бу­де про свою крив­ду, огов­тається, об­жи­веться з ним. І якось во­но пе­рет­реться, пе­рем­неться, та й ли­хо ми­неться, і все бу­де га­разд. Ой бо­же мій ми­лий! Не­дур­но ж я бо­яла­ся її за невістку бра­ти. Не­на­че ду­ша моя чу­ла, що з їх вий­де не­добірна па­ра. І так во­но вий­шло. Ой, не до па­ри, не до па­ри їй мій Ро­ман!» - ду­ма­ла ба­ба Зінька, встав­ши з-за сто­ла.

Роман по­обідав І за­раз пішов до своєї кімна­ти. Со­ломії зда­ло­ся, що з не­ба спли­ли хма­ри, а над­ворі зра­зу ви­яс­ни­лось, а в хаті ніби ста­ло ясніше, і на душі в неї ста­ло ве­селіше.

«Ой, важ­ко мені жи­ти на світі! - ду­ма­ла бідна мо­ло­ди­ця, пе­ре­ми­ва­ючи мис­ки та лож­ки. - Чо­гось мені світ став не­ми­лий; щось важ­ке на­ляг­ло мені на сер­це й ду­шить ме­не. не­на­че важ­кий камінь. Чи дов­го во­но ме­не бу­де ду­ши­ти? Нев­же довіку? А що ж бу­де далі? Я йо­го не­на­вид­жу; і де він сту­пить, слід мені йо­го про­тив­ний. Як він вий­де з ха­ти, мені не­на­че лег­ше ди­ха­ти. І що мені на світі бо­жо­му ро­би­ти? Що по­ча­ти?»

Соломія скла­да­ла на при­лав­ку пе­ре­миті мис­ки, та по­лу­мис­ки, а сльоза за сльозою тек­ла по її що­ках і ка­па­ла крап­ля­ми на її по­за­ка­чу­вані ви­ши­вані ру­ка­ва.

Од ба­би Зіньки не по­таїлись і ті краплі сліз.

«Ой бо­же мій ми­лий! розцвітає мо­ло­ди­ця після хо­ро­би, але не розцвіте вже її сер­це до Ро­ма­на. Що мені ро­би­ти, що по­ча­ти, і са­ма не вга­даю, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, - піду та най­му мо­лебінь. В цьому ділі як бог не по­мо­же, то й ніхто не по­мо­же: мо­же, один бог на­вер­не її сер­це до мо­го Ро­ма­на».

Баба Зінька пе­рестріла свя­ще­ни­ка, як він ішов до церк­ви на служ­бу. І про­си­ла йо­го одп­ра­ви­ти мо­лебінь та ока­фист за Со­ломію та Ро­ма­на.

- Та не кажіть же, ба­тюш­ко, про це ніко­му, навіть ма­тушці. Я оце вже й не йшла до ва­шої гос­по­ди, щоб ча­сом най­мич­ки не підслу­ха­ли, про що в ме­не з ва­ми бу­де роз­мо­ва. Піде по­говір, піде по селі не­доб­ра сла­ва про моїх дітей. Ой бо­же мій єди­ний! З усіма дітьми мені доб­ре по­ве­ло­ся, а з ци­ми на тобі на старість та­кий клопіт! Не­добірна па­ра з їх вий­шла. Нах­ва­ля­ла­ся Со­ломія, що по­ки­не Ро­ма­на,

- Оце по­га­но! - обізвав­ся ба­тюш­ка. - Ти вже, Зінько, не мішай­ся до їх спра­ви, нічо­го не го­во­ри, бо тільки роз­во­ру­шиш огонь.

- Ой ба­тюш­ко! я вже й не ми­ка­юсь в їх діло, і змов­чую, і лас­ка­венько го­во­рю до Со­ломії, та все до неї з лас­ка­вим сло­вом та ти­хою роз­мо­вою, бо во­на й ро­бо­ча, й доб­ра, та… Ой, го­ренько мені, та й годі!

X

Після ве­ли­код­ня стар­ши­на скли­кав гро­ма­ду на східку. Пи­сар оповістив, що старі доб­ро­совісні, чи судці, ви­бу­ли вже свій строк. «Чи бу­де­те ви­би­ра­ти но­вих судців, чи зос­та­ви­те ста­рих?» - спи­тав пи­сар.

- Треба ви­би­ра­ти но­вих судців. Старі нам нес­по­добні! Тре­ба пос­ки­да­ти ста­рих доб­ро­совісних, - за­гу­ла гро­ма­да. - Старі судці зовсім роз­пи­лись, все на мо­го­ри­чах та на мо­го­ри­чах в корчмі: все су­дять за мо­го­рич, а не по правді! Ви­бе­ре­мо інших! Ста­рих тре­ба пос­ки­да­ти!

- Кого ж ви ду­маєте виб­ра­ти? - спи­тав пи­сар.

- Романа Ми­са­нен­ка! - за­гу­ла, як один чо­ловік, гро­ма­да.

- Роман ще мо­ло­дий на суд­ця, - обізвав­ся пи­сар.

- Нічого - те, що мо­ло­дий. Він бо­го­бо­ящий і письмен­ний, не ду­же при­па­дає до чар­ки. Він бу­де су­ди­ти не за мо­го­ричі, а бу­де су­ди­ти по правді. А ко­ли він мо­ло­дий, то до­да­мо до йо­го од­но­го ста­ро­го, йо­го тес­тя, дядька Фи­ло­на. Филін бо­го­бо­ящий чо­ловік.

- Коли Ро­ман вам спо­доб­ний, то й за­пи­ше­мо Ро­ма­на, а до йо­го при­пи­ше­мо й Фи­ло­на, - ска­зав пи­сар.

- І ка­сир нам нес­по­доб­ний! - знов за­гу­ла гро­ма­да. - Вже ду­же мо­тає грішми та ду­рить лю­дей.

Касир і справді об­ду­рю­вав не­письмен­них тем­них гос­по­дарів. Ча­сом який чо­ловік бу­ло зап­ла­тить ка­си­рові свою част­ку по­даті в шин­ку напідпит­ку. Ка­сир брав гроші, а в по­дат­ковій книжці за­пи­су­вав не всі гроші; або трап­ля­лось так, що ча­сом і зовсім не за­пи­су­вав. Де­котрі чо­ловіки пла­ти­ли ка­си­рові не ра­зом, а да­ва­ли част­ка­ми, ко­ли бу­ла їм спро­можність зап­ла­ти­ти част­ку по­датів. Ми­нав час, а ка­сир до­ка­зу­вав, що ті гос­по­дарі або зовсім не пла­ти­ли, або ка­зав, що во­ни зап­ла­ти­ли, та не все. Темні лю­де, нічо­го не роз­би­ра­ючи, що за­пи­са­но в книж­ках, му­си­ли знов доп­ла­чу­ва­ти. Чут­ка про такі по­гані ка­си­рові вчин­ки пішла по селі, і гро­ма­да про­си­ла ски­ну­ти то­го скарбівни­чо­го.

- Кого ж ви­би­раєте за скарбівни­чо­го? - спи­тав пи­сар.

- Дениса! Де­нис не бу­де кри­ви­ти ду­шею, не бу­де крив­ди­ти лю­дей, ви­ма­га­ти зай­во­го, не бу­де на­ки­да­ти по­датів, прилічу­ва­ти зай­во­го та прилічені гроші клас­ти в свою ки­ше­ню, - го­во­ри­ли чо­ловіки.

Писар за­пи­сав, що Де­ни­са виб­ра­ли за ка­си­ра. Про­чув­ши, що гро­ма­да виб­ра­ла Ро­ма­на за доб­ро­совісно­го, Со­ломія стри­во­жи­лась. Жінки ду­же бо­яться, як їх чо­ловіків ви­би­ра­ють за стар­шин, за де­сяцьких або за доб­ро­совісних. Виб­рані гро­ма­дою на служ­бу не дер­жа­лись ха­ти, не дба­ли про гос­по­дарст­во, усе десь швен­дя­ли або сиділи в шин­ку та пи­ли мо­го­ричі, котрі ста­ви­ли їм лю­де за свою спра­ву. Ба­га­то з виб­ра­них на во­лос­ну служ­бу ста­ва­ли п'яни­ця­ми.

- Ой ма­мо! Оце виб­ра­ли Ро­ма­на за доб­ро­совісно­го! Про­па­ща ж я навіки! Йо­го зовсім зве­дуть з пут­тя! - го­во­ри­ла Со­ломія до ба­би Зіньки.