Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

- Швидко ж ви про­хо­ло­ли й зам'яки­ни­лись, - обізва­лась Ліда з осміхом на ус­тах. - Та, мо­же, то вам так тільки зда­ва­ло­ся, що ви бу­ли чер­воні?

- Де там! Був і справді чер­во­ний, та, хва­лить бо­га, якось побілішав потім. Те­пе­реч­ки я вже та­кий білий, як фінляндське по­лот­но.

Мелася ре­го­та­лась, Ліда сміялась. Навіть старі осміха­лись сти­ха.

«Брехливий вдав­ся цей па­нич, але з йо­го бре­хун при­най­мні ве­се­лий та втішний», - по­ду­мав ста­рий Гу­ко­вич.

Ліда по­ча­ла обо­ро­нять свої пог­ля­ди і всто­юва­ла за те, що її дум­ки й заміри не такі пусті й лег­ко­важні, як їм усім зда­ва­лось. Ста­рий батько до­ка­зу­вав, що в її замірах не­ма нічо­го путнього, прак­тич­но­го, що це одні прим­хи ста­рих паннів Ма­ту­шевських, котрі не зна­ють, де дітись з нудьги, і нав­ра­ти­лись буцімто ро­бить якесь діло, а справді во­ни тільки з нудьги шу­ка­ють собі якоїсь роз­ва­ги, а мо­же, шу­ка­ють і же­нихів хоч би й у Фінляндії. Ліда обо­ро­ня­лась і са­ма й ос­ту­па­лась і за Ма­ту­шевських. По­ча­лось сли­ве вче­не зма­ган­ня. Усі за­мовк­ли. Тільки Ме­ла­ся вря­ди-го­ди ки­да­ла гост­ре і влуч­не слівце на обо­ро­ну батько­вих пог­лядів.

Таїса Андріївна й Лю­ба слу­ха­ли вваж­ли­во це вче­не зма­ган­ня. Але во­но швид­ко їм ос­то­гид­ло. В по­важній роз­мові по­си­па­лись, ніби з ков­ша, не пу­жи­на та послід, а чисті зер­на пашні. А такі зер­на бу­ли зовсім не до сма­ку й не до впо­до­би їм обом че­рез неп­росвітність і не­дос­та­чу роз­вит­ку. Таїса Андріївна навіть ле­генько позіхну­ла, за­ту­ля­ючи до­ло­нею ро­та.

«Ну й по­ча­ли вже верз­ти оту вче­ну нісенітни­цю! А Ліда! Як на­пи­нається, як спе­ре­чається! Пев­но, бун­дю­читься пе­ред па­ни­чем, що ось-то й ми вчені! Аж очі блис­ка­ють!» - ду­ма­ла Лю­ба й по­ча­ла по­шеп­ки роз­мов­лять з ма­мою. Ма­ти так са­мо ти­хенько, сли­ве на ву­хо, по­ча­ла цікавішу роз­мо­ву з Лю­бою за якусь па­ню, кот­ру во­на зостріла на Хре­ща­ти­ку. Во­на по­ка­зу­ва­ла, як та знай­ома панія бу­ла уб­ра­на, тик­ну­ла пальцем на свою брош­ку, об­ве­ла ру­ка­ми комірчик, а далі підня­ла до­лоні вго­ру й по­ка­за­ла, яке куб­ло бу­ло на го­лові в тієї панії. Лю­ба слу­ха­ла, а потім по­ча­ла й собі оповідать по­ти­хеньку за якусь панію й мовч­ки по­ка­за­ла на ми­гах, які в тієї панії бу­ли фал­ди на сукні, які бу­ли при­ли­зані ко­си на го­лові. Обидві во­ни не­на­че роз­мов­ля­ли на ми­гах, як роз­мов­ля­ють на сцені в ба­ле­тах. А Ліда все спе­ре­ча­лась і до­ка­зу­ва­ла з па­лом та зав­зят­ттям, ог­ри­за­ючись от та­та й Ме­ласі, і вже навіть по­ча­ла пот­ро­ху сер­ди­тись.

«Ой бо­дай те­бе дідько взяв з твоєю вче­ною роз­мо­вою! Вже нудьгу наг­на­ла на ме­не, - ду­ма­ла Лю­ба, по­чав­ши прис­лу­хаться до вче­ної роз­мо­ви. - Од­же ж во­на та­ра­ба­ни­ти­ме вче­ну нісенітни­цю, ма­буть, і до са­мо­го обіду».

«Ну, ця Ліда уга­ра! але, пев­но, през­лю­ща, хоч і гар­на на вро­ду. Ба­га­то кра­ща, ніж Ме­ла­ся. Але я зро­ду-звіку не взяв би її за жінку! Цій не кла­ди пальця в рот, бо, надісь, вку­се так, що підстриб­неш під самісіньку сте­лю. А Ме­ла­ся, пев­но, доб­ра й мо­тор­на дівчи­на, бо во­на ле­пет­ли­ва. Я досвідчив­ся, що ле­пет­ливі лю­де усі добрі. І я ле­пет­ли­вий, але ж я, гос­по­ди, який доб­рий. Так усі ка­жуть. Я пев­ний, що й Ме­ла­ся та­ка дос­то­ту на вда­чу, як і я, що во­на доб­ра, здат­ливіша за пал­ку, упер­ту та зав­зя­ту­щу Ліду. Над Ме­ла­сею лег­ко мож­на бу­де вер­хо­во­дить та вво­ля­ти свою во­лю, чо­го не за­ба­жа­ла б моя ду­ша. Але тре­ба б пе­ре­тя­ти оцю вче­ну нісенітни­цю. Бо й ме­не вже нудьга бе­ре…»

- Андріяне Ки­ри­ло­ви­чу! Які ули­ки ви вжи­ваєте в своїй пасіці? Які ви вва­жаєте за кращі? чи дов­бан­ки-дуп­лян­ки, чи рам­кові? - спи­тав нес­подіва­но Ула­се­вич.

На ста­ро­го Гу­ко­ви­ча, теж пал­ко­го й нез­дат­ли­во­го в зма­ган­нях, не­на­че хтось од­ра­зу ли­нув хо­лод­ною во­дою. Ула­се­ви­че­ве влуч­не пи­тан­ня пот­ра­пи­ло в по­чут­ли­ве місце. Ста­рий рап­том одвів свої здо­рові лис­нючі очі од Ліди і вту­пив їх в гос­тя. Ліда од­ра­зу вга­му­ва­лась, ущух­ла й за­мовк­ла. Гу­ко­вич закліпав очи­ма, підняв вго­ру товсті чорні бро­ви, не­на­че морг­нув ни­ми двічі, до­ки не опам'ятав­ся га­разд. І зго­дом про­мо­вив:

- Я, ска­зать по правді, вже вип­ро­бу­вав усякі сис­те­ми, а оце в ос­танній час пе­ресвідчивсь влас­ним досвідом, що на­ша бджо­ла най­луч­че та­ки лю­бе прості дов­бані дуп­лян­ки. Це, пев­но, од то­го, що во­на ще сли­ве ди­ка, ма­ло свійська, а ди­ка бджо­ла лю­бе гніздиться в дуп­ли­нас­тих ста­рих де­ре­вах. Це їх при­род­не жит­ло.

- Невже ви до­бу­ваєте більше ме­ду з дуп­ля­нок? Я оце не­дав­неч­ко їздив по на­шо­му ділу до од­но­го діди­ча не­да­леч­ко од Києва. Я ба­чив в йо­го пасіці самі за се­бе рам­кові ули­ки, низьку­ваті й по­дов­жасті, че­на­че гроб­ки на єврей­сько­му кла­до­вищі. Мені зда­лось, що я пот­ра­пив не в пасіку, а на кла­до­ви­ще, - го­во­рив Ула­се­вич.

Таїса Андріївна й Лю­ба за­раз пе­рес­та­ли роз­мов­лять ниш­ком на ми­гах і по­ча­ли знов вваж­ли­во прис­лу­хаться. Ті гроб­ки на єврей­сько­му гро­бо­вищі од­ра­зу заціка­ви­ли їх ба­га­то більше, ніж нуд­на Ліди­на вче­на ба­лач­ка. Во­ни сподіва­лись, що роз­мо­ва поч­неться за щось ціка­ве й страш­не, в ро­ман­тичнім пря­му­ванні, з відьма­ми, вієм та ма­ра­ми.

Михайло Ула­се­вич розвівся ду­же ши­ро­ко про бджільницьку спра­ву, чи­тав на­пам'ять вив­чені цілі місця з книж­ки про бджільницт­во і та­ки доб­ре підійшов під впо­до­бу ста­ро­го Гу­ко­ви­ча.

- Ви, пев­но, ко­хаєтесь в пасіці? - спи­тав Андріян Кирилович.

- Ще й як! Та тільки го­ренько, що в нас у Києві не­ма де роз­вес­ти пасіки, - ска­зав Ула­се­вич.

«Певно, він прак­тич­на лю­ди­на. От ко­ли б за­лу­чить цього преп­со­во­го Ми­шу­ка собі за зя­тя! Мав би доб­ро­го пасічни­ка та пев­но­го по­ма­га­ча й дог­ля­да­ча», - по­ду­мав ста­рий.

- А ви, ма­буть, маєте добрі коні, бо ко­хаєтесь в ко­нях, як мені до­во­ди­лось чу­ти, - про­мо­вив Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

- Маю добрі ко­ни­ки, але тро­хи не­без­печ­но дер­жать до­рогі коні, бо в нас на се­лах злодіїв ду­же ряс­но, - ска­зав Гу­ко­вич.

- О, Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич тя­ме в ко­нях! Він пер­ший спортс­мен на ска­ко­вищі! - обізва­лась з хва­лою Таїса

Андріївна.

- Коли хо­че­те, то киньте оком на мої вловчі вер­хові ко­ни­ки. Один чо­гось ніби шку­тильгає тро­хи. А чу­до­вий був ко­ник! - про­мо­вив ста­рий.

- Добре! Ходім по­ди­ви­мось! - ска­зав го­лос­но Ула­се­вич і підвівся з стільця рап­том, на­че підско­чив, бо ця річ і справді заціка­ви­ла йо­го.

- То й ходім! Лідко! гук­ни на Опа­на­са, не­хай ви­ве­де на подвір'я вер­хові коні, - ска­зав батько.

Ліда побігла по Опа­на­са. Усі вий­шли на ґанок. Опа­нас не дляв­ся й шви­денько вивів два гар­ненькі коні з стані. Ула­се­вич ог­лядів ко­ни­ки, по­ми­лу­вав­ся ни­ми, пог­ла­див мор­ди, поп­лес­кав до­ло­нею по спи­нах і по­ла­пав за гри­ви й ву­ха. Ко­ни­ки, оче­ви­дяч­ки, при­па­да­ли йо­му до впо­до­би. В йо­го аж очі за­ми­готіли й зак­ру­ти­лись. Він не втерпів і вхо­пив кінчик гнуз­деч­ки, з од­но­го ско­ку не­на­че ки­нув дов­ги­ми ци­ба­ти­ми но­га­ми і в од­ну мить опи­нив­ся на коні. Ко­ник за­во­ру­шивсь. Ула­се­вич свис­нув і сіпнув за гнуз­деч­ку. Ко­ник прих­нув, нас­то­ро­чив ву­ха й по­ка­тав, ніби стріла: пе­редніше обс­ка­кав чи­ма­ле подвір'я навк­ру­ги, а далі шуг­нув в од­чи­не­ну бра­му й по­ка­тав по довгій алеї. І кінь, і вер­хо­вець тільки за­ми­готіли поміж ста­ри­ми стов­бу­ра­ми то­поль та осо­корів.

Ще й нез­чу­лись панії, щоб ог­ля­дай­сь, як вер­хо­вець вже ска­кав на­зад і шуг­нув че­рез во­ро­та в двір. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, як Тиміш Хмельницький, Бог­данів син, був ба­га­то кра­щий на коні, ніж долі. Ме­ла­ся й уci панії не­са­мохіть за­ди­ви­лись на йо­го рівну пос­тать в сідлі. Ку­чері й пухкідовгі ву­са аж тряс­лись, не­на­че й во­ни бу­ли промк­нуті нсрво­зом. Сон­це гра­ло на йо­го чу­до­вих ру­ся­вих ку­че­рях. Проміння про­ни­зу­ва­ло наскрізь пе­ле­хаті стремкі ву­са.