Один в океані - Бомбар Ален (читать книги бесплатно полные версии txt) 📗
Двадцять перший день. Вранці риба клювала чудово. Тепер зранку і ввечері я ловлю стільки риби, скільки хочу. Де ж ви, «спеціалісти»? Між іншим, я весь час запитую себе: як можна бути спеціалістом у ще зовсім недослідженій галузі науки?
Сьогодні прочитав у «Малій енциклопедії риб» про рибу-меч. «Риба-меч — жахливий ворог усіх китоподібних. Вона б'є своєю зброєю з розмаху, а не коле, як це думають. Тільки коли її охоплює сліпа і незрозуміла лють, вона мчить вперед, наче торпеда, кидається на судна і пробиває все бивнем».
Втішного мало! Сподіватимуся, що «приємна» зустріч не відбудеться.
Прокинувшись у суботу, 8 листопада, я записую в щоденнику: «Велика зграя птахів!» А я ж перебуваю за тисячу миль від берега. В мій човен упало багато летючих риб завбільшки з сардинку. Уявляю собі, який би це був делікатес, коли б підсмажити їх! Але й сирі вони теж смачні і нагадують справжні анчоуси. Мої любі доради вперто пливуть за «Єретиком», і разом з ними — величезна Дора, яка нізащо не хоче йти на гачок.
Сьогодні щедро світить сонце… Зате вночі прохолодно, і я відпочиваю од спеки. Щоночі хвилин десять я все ще слухаю радіо і за цей час встигаю узнати, що в Булоні та Дюнкерку був шторм. Бідна моя Жінетта! Як вона хвилюється! І як я хочу, щоб усе це швидше скінчилося насамперед заради неї. Зараз я досяг потрібної широти і не хотів би спускатися південніше.
На жаль, тієї ночі я слухав радіо востаннє. Тепер воно замовкло для мене назавжди. В ту хвилину я перебував на 17°14? північної широти, тобто північніше Гваделупи, десь між Антігуа і Барбудою. В щоденнику записую:
«Ніч для мене — жаданий відпочинок. Я завжди з нетерпінням чекаю її настання. По-перше, тому, що вона завершає ще один день; по-друге, тому, що нічого не бачу і, отже, не хвилююся».
Така пасивність дуже характерна для всіх, хто довгий час лишався зовсім один. Людина покірно схиляється перед подіями і тільки питає: «Що ж буде далі?» Через це кожний день, що не завдав мені горя чи смутку, стає для мене хорошим днем.
Сьогодні за «Єретиком» пливла велика зелена ковбаса завдовжки 2–3 метри і завтовшки сантиметрів 20. Це не водорость, бо ковбаса звивається і скорочується. Купатися мені щось уже перехотілося!
9 листопада вітер, що й раніше був досить сильний, перейшов у штормовий. Чудово! Тепер «Єретик» іде з швидкістю п'ять вузлів за годину. Аби тільки витримало моє залатане вітрило!
Цієї ночі я змок до рубця. Та це не біда. Ідучи з такою швидкістю, я ризикую значно більшим: якщо зірве вітрило, мій човен втратить хід. Сьогодні, разом з днем відплиття, я зустрічаю в океані вже четверту неділю. Сподіваюся, що мені доведеться святкувати цей день у човні ще разів два, не більше. Адже, починаючи з завтрашнього дня, я вже зможу казати:
«На наступному тижні…»
В ніч з 9 і цілий день 10 листопада вітер дужчав. Швидкість «Єретика» стала більшою, але я весь час тремчу, щоб не пошматувало вітрило. Сьогодні вже минає вісім днів, як я востаннє бачив корабель. Вперше за все плавання я зловив велику, дуже смачну летючу рибу завбільшки з макрель.
«Хмари заснували небо, і завтра мені важко буде визначити широту».
І знову сталося те, чого я боявся кожної миті: велика хвиля плеснула в човен і виповнила його до половини, мало не перевернувши. Коли б це сталося, то я напевно загинув би.
Звичайно, можуть подумати, що з часом я звик до таких пригод, і в мене не було страху. Насправді ж я їх боявся дедалі більше. Нехай я щасливо проплив двадцять днів — що ж з того? Досить однієї хвилі — і все буде кінчено! Я намагався запобігти цьому, але все одно щодня і щохвилини, аж до останнього дня, мені доводилося покладатися на ласку хвиль. Коли через днів десять станеться зі мною отаке лихо, я вже буду на трасах пароплавів, і, можливо, мене врятують, але зараз… Зараз нема на що надіятися.
МІЖ ДВОМА СТИХІЯМИ
11 листопада. Коли потерпілий аварію нарешті побачить вдалині смужки берега, він щосили кричить: «Земля! Земля!» Так, очевидно, і я вдень 11 листопада кричав: «Дощ! Дощ!»
Вже давно я помічав, що поверхня океану якось дивно заспокоюється, ніби на воду ллють жир. І раптом усе зрозумів: «Дощ! Та це ж дощ, і він наближається!»
Я заздалегідь роздягнувся, щоб змити сіль, яка в'їлася в тіло. Потім сів на борт і, розіславши на колінах брезентовий тент так, щоб вода стікала по ньому в резинову надувну подушку місткістю сімдесят літрів, почав чекати. Дощ наближався. Спочатку я почув наростаючий характерний шум, схожий на потріскування: звук води, що падає на воду.
Дощ зім'яв і придавив хвилі. Вітер подув з надзвичайною силою саме в ту мить, коли хмара, яку гнав циклон, опинилася якраз наді мною. Нарешті линув дощ, справжня тропічна злива.
Брезент почав аж угинатися під вагою води, що наповнила його. Я відразу ж захотів напитися прісної води, вперше після такого посту. Але який жах! Воду довелося вилити за борт, бо вона, розчинивши сіль, що осіла на тенті, стала гіркосолоною. Але після того, як брезент одмився, зібрана в ньому вода здалася мені надзвичайно смачною, дарма що відгонила резиною. А з якою насолодою мився я під потоками прісної води! Цей тропічний дощ ішов недовго, зате був рясний. Я не тільки напився досхочу, але й зібрав у гумовий мішок-подушку літрів п'ятнадцять води. Вночі вона булькотітиме в мене під вухом, нашіптуючи, що життя на завтрашній день забезпечене. Якщо навіть, не піймавши риби, я не матиму чого їсти, в мене буде що пити.
Вже 21 день я не пив ні краплі прісної води, коли не брати до уваги риб'ячий сік. І все-таки почував себе нормально. Отже, потерпілі від аварії зможуть прожити без прісної води 20–21 день і навіть більше, бо я міг і далі додержуватися такого режиму. Але провидіння зглянулося на мене й позбавило необхідності пити цей нудотливий риб'ячий сік. Починаючи з цього дня і аж до кінця плавання я мав досить дощової води. Кілька разів, помітивши, що її запаси вичерпуються, я вже починав хвилюватися, але в потрібну хвилину дощ завжди їх поповнював.
Неодноразово я намагався змити сіль з свого одягу та «постелі». Але зробити цього не вдавалося. На жаль, до кінця плавання я змушений був залишатися «людиною солоної води», як кажуть полінезійці. Сіль, клята сіль просочила мене до кісток!
Того дня мені судилося пережити і радість і жах. Радість приніс красивий птах, якого в Англії звуть «white tailet Tropic bird», або дослівно «білохвіст тропічний», а у Франції — «солом'яний хвіст». Досі мені не зустрічалися такі птахи. Уявіть собі білу голубку з чорним дзьобом і чубчиком на кінчику хвоста. Надзвичайно вільно пташка користується цим чубчиком як рулем глибини. Побачивши птаха, я одразу ж схопив «Raft Воок» — книжку-довідник для потерпілих на морі. Там я прочитав, що зустріч з цією пташкою ще не свідчить про близькість землі. Цей птах невідомий у Старому Світі — отже, він міг прилетіти тільки з американського континенту, що було доброю прикметою. Вперше я переконався, що зустрів птаха, який прилетів із тієї землі, до якої я прямую.
Після полудня, о другій годині, я пережив невимовний жах. У цей час я спокійно читав Есхіла, коли раптом сильний поштовх зрушив моє рульове весло. «Мабуть, знову клята акула», подумав я і обернувся. Але те, що я побачив, примусило мене пополотніти: страшна, величезна риба-меч пливла за кормою «Єретика». Вона була метрів шість завдовжки. Риба була страшенно люта. Кружляючи навколо човна, вона зачепила руль, і спинний плавець її грізно настовбурчився.
Важко було недооцінити такого грізного супротивника. Я добре розумів, що, коли тільки пораню рибу-меч, вона відпливе якнайдалі, розвернеться, і тоді кінець «Єретику»! Поспіхом хапаю стрілу, пробую зарядити підводну рушницю, але один необережний рух — і стріла зникає за бортом. Це остання. Тепер я зовсім беззбройний. Тоді я швидко прив'язую до підводної рушниці свій кишеньковий ніж — багнет готовий. Хоч дорого продам своє життя, коли риба нападе на мене.
