Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗
— Аякже, — мовив Харрі. — Я цілком упевнений, що ти вже перевірила, про яку машину йдеться і що вона...
— Вона їздить на дизпаливі, — відповіла ущипливо Катрина. — Ти хочеш почути решту, чи...
— Ще б пак! Хочу!
— У цих гірських нічліжках, котрі належать туристичній спільноті, забронювати місце заздалегідь не можна. Якщо ти прийшов, а всі місця зайняті, то лягай долі на матраці або у спальному мішку, поклавши під голову килимок. За ніч доведеться заплатити всього сто сімдесят крон, кладеш гроші просто у коробку в хатинці чи залишаєш там конверта з одноразовим платіжним дорученням.
— Отже, сказати, хто й коли ночував у якійсь із нічліжок, неможливо?
— Ні, якщо платиш готівкою. Але якщо залишаєш платіжне доручення, то з твого рахунку перерахують кошти на рахунок туристичної спільноти, вказуючи хатинку й дату ночівлі.
— Уявляю, яка це марудна справа — шукати дані про переказ коштів.
— Та не надто, якщо стане клепки виставити правильні критерії пошуку.
— А її ж не бракує, правда?
— Як бачиш. З рахунку Іски Пеллер двадцятого лютого було знято кошти за два спальних місця у чотирьох хатинках. Між ними — день у дорозі.
— Тобто похід у гори на чотири дні.
— Так. І в найостаннішій, Ховасхютті, вони зупинялися сьомого листопада. Від Ховасхютти до Устаусета півдня ходу.
— Цікаво.
— Найцікавіше в тому, що то за оті два рахунки, з яких зняли гроші за ночівлю у Ховасхютті сьомого листопада. Вгадаєш, чиї?
— Спробую. Навряд чи це Маріт Ульсен або Боргні Стем-Мюре. Гадаю, у Крипосі виявили б, що обидві жертви були нещодавно в одному й тому ж місці і тієї ж самої ночі. Тож один із рахунків, вочевидь, належав зниклій дівчині, як, ти казала, її звати?
— Аделе Ветлесен. Маєш рацію. Вона заплатила за двох, але я не в змозі, звісно, знайти, з ким вона була.
— А інший рахунок?
— Не надто цікаво. Зі Ставангера.
Поза тим, Харрі, взявши ручку, занотував ім’я та адресу людини, якій належав рахунок, а також адресу Іски Пеллер у Сіднеї.
— Бачу, пошуковець тобі припав до смаку, — зазначив він.
— Еге ж, — зізналася вона. — Наче політ на старому бомбардувальнику. Трохи заіржавілий, заводиться повільно, але якщо вже здійнявся у небо... Святий Боже! То як тобі доробок?
Харрі на мить замислився.
— Ти спромоглася дізнатися, — сказав він, — що зникла безвісти жінка й та, яка, вочевидь, не мала стосунку до справи, були одночасно в однім місці. Нічого надзвичайного. Але ти виявила, що разом з ними була одна з жертв — Шарлотта Лолле. Що дві останні — Боргні Стем-Мюре та Маріт Ульсен — перебували дуже близько до Устаусета. Отже...
— Отже?..
— Мої вітання. Ти виконала свою частину угоди. Стосовно моєї...
— Не розганяйся й зітри глузливу посмішку з обличчя, я ж тебе знаю. Я зовсім не те мала на увазі, я ж не сповна розуму, хіба ти ще не второпав?
У слухавці почулися гудки.
Розділ 23. Пасажир
Вона їхала в автобусі сама. Стіне притулилася чолом до скла, але не з метою милуватися власним відображенням. Вона не зводила очей з порожньої чорної як ніч зупинки. Вона сподівалася, що у автобус зайде хтось іще. Сподівалась, що більше ніхто не зайде.
Тоді він сидів біля вікна в Краббе, перед ним стояло пиво, й він дивився на неї не ворушачись. Плетена шапочка, біляве волосся й навіжені сині очі. Його очі глузували з неї, щипали її, благали, кричали її ім’я. Врешті, вона сказала Матильді, що хоче додому. Але Матильда щойно розбалакалась з якимось американським нафтовиком і хотіла лишитись. Тому Стіне, схопивши пальто, добігла до автостанції й сіла в автобус до Воланна.
Вона дивилася на червоні цифри на табло над головою водія. Сподівалася, що за мить двері зачиняться й вони поїдуть. Лишилася хвилина.
— Слухай-но, Стіне, — мовив він, — як на мене, ти уникаєш мого товариства.
— Ой, привіт, Еліасе, — сказала вона, не відводячи погляду від асфальту, що змокав під дощем. Навіщо вона залізла так далеко в глиб автобуса, так далеко від водія?
— Слухай-но, тобі не варто отак самотній гуляти ночами.
— Невже? — пробурмотіла вона, сподіваючись, що з’явиться хоча б хтось.
— Хіба ти газет не читаєш? Про тих двох дівчат в Осло. Та ще й ця, як її там, депутатка з парламенту. Як її звали?
— Гадки не маю, — відповіла Стіне, відчуваючи, як шалено калатає серце.
— Маріт Ульсен, — мовив він. — З Робітничої партії. А двох інших звали Боргні та Шарлотта. Певна, що не пригадуєш цих імен, Стіне?
— Я не читаю газет, — відповіла на те Стіне. Але ж має зайти хоч хто-небудь!
— Усі троє були чудові дівчата, — додав він.
— Отже, ти чудово з ними знався, — мовила Стіне, враз пожалкувавши про глузливий тон у голосі. Це через страх.
— Певна річ, не надто добре, — зізнався Еліас. — Але перше враження було гарне. Знаєш, я з тих, для кого багато важить перше враження.
Вона пильно дивилася на руку, яку він обережно поклав їй на коліно.
— Слухай, — сказала вона і зрозуміла, що навіть одне це слово лунає як благання.
— Що, Стіне?
Вона подивилася на нього. Він мав відкрите, як у дитини, обличчя, очі світилися щирою цікавістю. Їй захотілося загорлати, зірватися з місця, але раптом вона почула чийсь голос. Хтось звернувся до водія. Пасажир. Дорослий чоловік. Він пройшов далі, у глиб автобуса. Стіне намагалася впіймати його погляд, щоб він зрозумів її, але його очі ховалися за крисами капелюха, а сам він зосереджено намагався засунути дрібняки й квиток у гаманець. Вона полегшено зітхнула, коли пасажир сів просто за ними.
— Просто неймовірно, що поліція досі не знайшла між ними жодного зв’язку, — мовив Еліас. — Адже у цьому нічого складного. Вони мали б дізнатися, що всі троє полюбляли ходити у гори. Що вони ночували у хатинці у Ховасхютті тієї ж таки ночі. Як гадаєш, може, я маю піти до них і все розповісти?
— Можливо, — прошепотіла Стіне. Якщо вона поквапиться, то, може, прошмигне повз Еліаса й вискочить з автобуса. Але не встигла вона обміркувати цю думку, як двері зачинилися й автобус поїхав. Вона заплющила очі.
— Я просто не хочу втручатися, розумієш, Стіне?
Вона повільно хитнула головою, не розплющуючи очей.
— Чудово. Тоді я розповім тобі ще про когось, хто був разом з ними. І його ти напевне знаєш.
Розділ 24. Ставангер
— Тьху... Ну тут же й тхне... — мовила Кая.
— Гній, — пояснив Харрі. — Гадаю, коров’ячий. Ласкаво просимо до Єрена.
Ранкове сяйво просотувалося крізь хмари, що висіли над по-весняному зеленими полями. З-за кам’яних загонів корови мовчки супроводжували поглядом їхнє таксі, що прямувало з аеропорту Сула у центр Ставангера.
Харрі нахилився до водія:
— Чи можна їхати трохи швидше? — Він підняв угору посвідчення.
Водій, широко посміхнувшись, натиснув на газ, і авто полетіло по шосе.
— Ти боїшся, що ми вже запізнились? — тихо спитала Кая, коли Харрі знову впав на сидіння.
— Слухавку не бере, на роботі теж немає, — відповів Харрі. Він не хотів продовжувати, адже все й без того було зрозуміло.
Поговоривши з Катриною Братт минулої ночі, Харрі уважно вивчив свої нотатки. Він мав номери, адреси й імена двох людей, які, можливо, живі і які, ймовірно, у листопаді ночували разом з тими трьома, котрі стали жертвами убивств в одній і тій самій хатинці. Зиркнувши на годинник, він вирахував, що зараз у Сіднеї, найпевніше, ранок, і зателефонував на номер Іски Пеллер. Вона відповіла і дуже здивувавлася, коли він завів мову про Ховасхютту. Утім, нічого суттєвого розповісти про своє перебування у гірській хатинці вона була не в змозі, адже увесь час пролежала в окремій кімнаті з лихоманкою. Може, через те, що надто довго йшла на лижах у мокрому, наскрізь пропотілому одязі, може, через те, що для недосвідченого лижника це важке випробування — йти на лижах від хатинки до хатинки. Хай там як, а вона заледве доповзла до Ховасхютти, і її подруга, котра була у горах разом з нею, Шарлотта Лолле, негайно вклала її у ліжко. Вона поринула у сповнений видінь сон, тимчасом як тіло її ломило, вона то впрівала, то замерзала. Тож те, що відбувалося у хатинці з рештою мешканців, і взагалі що то були за мешканці, — все обминуло її стороною, бо вони з Шарлоттою поселилися у хатинці першими. Наступного дня вона пролежала у ліжку, поки решта пожильців не покинули хатинку, а потім їх з Шарлоттою на снігоході забрав місцевий поліцейський, котрого спромоглася знайти її подруга. Він одвіз їх до своєї оселі, запропонувавши переночувати, адже, за його словами, готель був ущерть залюднений. Вони спочатку погодились, а потому змінили думку й, сівши на потяг, дісталися до Єйли й переночували в тамтешньому готелі. Шарлотта не розповідала Ісці про вечір у хатинці нічого цікавого. Мабуть, того вечора нічого суттєвого не сталося. За п’ять днів після гірської прогулянки пані Пеллер полетіла з Осло до Сіднея, досі маючи незначну температуру. Після повернення вони з Шарлоттою постійно обмінювалися електронними листами, й жінка не пригадує нічого, що б насторожило її. Аж до тієї миті, як їй повідомили страшну звістку про те, що її подругу знайдено мертвою за старою автівкою на узліссі біля озера Даушеєн, зовсім поряд із великим житловим районом столиці.
