Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— Пане Влк!

— Що?

— Дякую! Дякую за звільнення!

Залізноокий ксьондз обернувся в сідлі.

— Ти мені потрібний, Тибальде Раабе. Мені потрібна інформація.

— Розумію.

— Сумніваюся. Ага, Раабе, іще одне.

— Слухаю, пане Влк.

— Ніколи більше не вимовляй уголос мого прізвища.

Село, певно, лежало прямісінько на шляху загонів Башті-на з Поростле, які після минулорічного нападу на кшешівський монастир грабували землі між Ландесгутом і Валбжихом. Чимось, певно, це село мусило гуситам не догодити, бо від нього залишилася чорна випалена земля, з якої тільки де-не-де щось стирчало. Небагато залишилося і з місцевого костелика — якраз стільки, щоби можна було розпізнати, що це був костелик. Єдине, що вціліло, — це придорожній хрест і розташований за згарищем храму цвинтар, захований у вільшанику.

Вітер дув, чесав покриті лісами схили гір, затягував небо чорно-синьою паволокою хмар.

Залізноокий ксьондз притримав коня, обернувся, зачекав, поки під’їде Тибальд Раабе.

— Злазь, — сухо сказав він. — Я казав, що ти повинен надати мені деяку інформацію. Тут і зараз.

— Тут? На цьому зловісному урочищі? Якраз коло цвинтаря? В сутінки? Під голим небом, з якого ось-ось вперіщить? Не можемо поговорити в корчмі, за пивом?

— Я вже і так достатньо через тебе розконспірувався. Не хочу, щоби мене з тобою бачили. І пов’язували. Тому…

Він урвав, побачивши, як очі голіарда розширюються від жаху.

Перш за все вони побачили вибух чорного птаства, яке зірвалося з заростей, що оточували цвинтар. А тоді побачили танцівників.

Один за одним, рядочком, тримаючись за руки, виходили з-за цвинтарного муру скелети, витанцьовуючи в диких і гротескних стрибках. Декотрі голі, декотрі без деяких частин, декотрі прикрашені порваними рештками саванів — вони танцювали, вихитуючись і високо підкидаючи костисті ступні, голінні та стегнові кістки, ритмічно клацаючи при цьому щербатими щелепами. Вітер вив, завивав як проклятий, свистів між ребрами і в тазових кістках, виграв на черепах, немов на окаринах.

— Totentanz… — зітхнув Тибальд Раабе. — Danse macabre [118]…

Хоровод кістяків тричі обійшов цвинтар, потім, усе ще тримаючись за руки, скелети рушили у ліс на схилі, все ще пританцьовуючим кроком, виконуючи різні па. Вони йшли, з підскоками і торохкотінням, у заметілі листя, в завірюсі попелу, що здіймався з пожарища. Хмари чорного птаства супроводжували їх весь час. Навіть тоді, коли жахливі танцівники зникли в гущавині, птахи, які кружляли понад верхівками дерев, позначали шлях їхньої процесії.

— Знак, — пробелькотів голіард. — Лиха прикмета! Прийде зараза… Або війна…

— Або і те, й інше, — знизав плечима залізноокий. — Виходить, хіліасти не помилялися. Цей світ не має шансів проіснувати до кінця другого тисячоліття, загибель, судячи з усіх видимих знаків, спіткає його набагато раніше. Я б навіть сказав, скоро. Скоріше ходімо, Тибальде. Я передумав. Пошукаймо все-таки якогось постоялого двору. Десь якнайдалі звідсіля.

— Ех, пане, — сказав Тибальд Раабе з повним ротом гороху і капусти. — А де ж мені таку інформацію дістати? Звичайно, про те, що я знаю, розповісти вам я можу, з подробицями. Про Петерліна з Беляви. Про його брата Рейневана і про роман Рейневана з Аделею Стерчевою, про те, що з цього вийшло. Про те, що сталося в раубрітерському селищі Кромолін та на турнірі в Зембицях… А що там у Рейневана, пане? Здоровий? Добре мається? Він? Самсон? Шарлей?

— Не відходь від теми. Але якщо вже ми про це говоримо, то хто він, цей Шар лей?

— Не знаєте? Та він нібито порочний монах або ксьондз, який начебто втік з монастирської в’язниці. Кажуть також — а конкретно мені про це розповідав такий собі Тассіло де Тресков — що Шарлей брав участь у вроцлавській едиції [119] 1418 року. Знаєте, вісімнадцятого липня, коли збунтовані різники і шевці забили бургомістра Фрайбергера і шістьох засідателів. Тридцять бунтівничих голів упало за це під сокирою на вроцлавському ринку, а тридцятьох було засуджено до вигнання. А позаяк Шарлей усе ще носить голову на плечах, то мусив бути поміж тими вигнаними. Я думаю…

— Досить, — перебив залізноокий. — Наступні відомості. Ті, про які я просив. Про напад на збирача податків і на конвой, якій віз зібраний податок. Конвой, у якому був Рейневан. У якому був і ти, Тибальде.

— Айно, айно, — голіард зачерпнув ложку гороху. — Що знаю, те знаю. І розповім, чому б і ні. Але про ці інші речі…

— Про чорних вершників, які кричать: “Adsumus”. і явно вживають арабську субстанцію під назвою гашш’иш.

— Отож-бо. Я не бачив і не знаю про це взагалі нічого. Де мені взяти ці відомості? Звідки їх дістати?

— Спробуй, — голос залізноокого небезпечно змінився, — пошукати в мисці, яка в тебе під носом. Між горохом і шкварками. Знайдеш — тобі ж краще. Збережеш час і сили.

— Розумію.

— Дуже добре. Усі відомості, Тибальде. Усе, що тільки можна. Факти, плітки, чутки, те, про що говорять по корчмах, на базарах і ярмарках, у монастирях, казармах і борделях. Про що ксьондзи патякають на проповідях, парафіяни у процесіях, райці по ратушах, а баби при криницях. Ясно?

— Як сонце.

— Сьогодні переддень святої Ядвіги, чотирнадцяте жовтня, вівторок. Через п’ять днів, у неділю, зустрінемося у Свидниці. Після меси, перед фарою Станіслава і Вацлава. Коли побачиш мене, не підходь. Я піду, а ти йди слідом. Зрозумів?

— Так, пане Влк… Кгм… Пробачте…

— Цього разу ще пробачаю. Але наступного разу я тебе вб’ю.

Tempora cum causis Latium digesta per annum

Учням колегіатської школи Святого Хреста в Ополі на сьогодні задали “Fasti” Овідія. З-над Млинівки долинало перегукування рибалок і вереск праль, які сварилися між собою. Вендель Домараск, magister scholarum, поклав у тайник рапорти агентів. Зміст більшості рапортів був тривожний.

Щось готувалося.

“Тип із залізними очима, — подумав Вендель Домараск, — через нього виникнуть проблеми. Я знав це відразу, як тільки його побачив. Зрозуміло, навіщо його сюди прислали. Це вбивця. Таємний убивця. Присланий для того, щоб когось прибрати. А після цього завжди починаються переслідування, вибухає лютий терор. І не можна спокійно працювати. Шпигунство любить спокій, не терпить метушні і сум’яття.

А особливо воно не терпить людей для спеціальних завдань.

Чому, — магістр спер підборіддя на переплетені долоні, - чому він запитував про Фогельзанг [120]?”

— Фогельзанг. Вам щось говорить ця назва?

— Природно, — Домараск, хоч і вражений, опанував себе, не дозволив здригнутися навіть брові. — Звісно, що говорить.

— Тоді я слухаю.

— Криптонім “Фогельзанг”, - магістр постарався, щоб його тон був діловим, а голос — байдужим, — присвоїли таємній групі для спеціальних завдань, яка підпорядковувалася безпосередньо Жижці. Група мала координатора і зв’язкового. Коли той загинув за дивних обставин, зв’язок обірвався. Фогельзанг просто зник. Я отримав наказ знайти групу. Я доклав зусиль. Почав пошуки. Безрезультатно.

Він не опустив погляду, хоча залізні очі кололи, як голки.

— Факти я знаю, — у голосі прибульця не було й сліду емоцій. — Те, про що прошу, — це ваша власна думка щодо цього питання. І ваші висновки.