Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Їх називають «тушками», цих перебіжчиків через лінію фронту. І що цікаво: перебігають в одному напрямі — від опозиції до влади, і жодного випадку — навпаки. Чому?
Повернімось до вищесказаного. Мандати такі депутати купили, а тому вважають, що мають право розпоряджатися ними, як своєю справді купленою власністю. Товарообмінна трансакція. Я тобі, босе, за мандат заплатив, і до побачення. Я ж тебе не зобов’язую узгоджувати зі мною, як ти маєш розпоряджатися моїми мільйонами, так само ти не маєш права мені вказувати, як я маю розпоряджатися купленим у тебе «товаром».
Ясна річ, що ця партійно–політична корупція, яка базується на злочинному, мафіозному капіталі, не має нічого спільного із парламентаризмом у західному сенсі. Ті політики із демократичного світу, які вважають, що нинішня опозиція цим не займається, видають бажане за дійсне або просто закривають очі на очевидне і роблять ведмежу послугу як політичним партіям, яких вони патронують, так і розвитку демократії.
Парламентська корупція — всеосяжна ракова пухлина, яка нищить будь–які здорові прояви у цьому специфічному політичному класі, котрий витворився в Україні.
Коли зробити експертний аналіз партійних списків у депутати на парламентських виборах, що відбулися у жовтні 2012 року, то знову — те саме. Знову — по черговому злочинному колу політичної корупції.
Як у список опозиції потрапила дружина чільного діяча правлячої партії? Як в опозиційні ряди записали близького друга олігарха, який утримує провладну партію? Як серед майбутніх парламентаріїв опинилися товстосуми, що мають до законотворчості такий же стосунок, як барани до астрономії.
Уявімо собі, що провідний менеджер СЫЫ надав ефір на кілька місяців агітаторам республіканської партії, і за це його нагородили місцем у Конгресі США. А саме так зробила партія «Батьківщина». А для завоювання прихильності іншого телеканалу опозиція у свої депутати записала дружину ще одного телепродюсера. Тут уже торгівля бартером: я тобі — ефір, а ти мені — мандат.
Я належу до тих громадян України, які категорично виступають за те, щоб Юлія Тимошенко повернулася із в’язниці. Висунуті їй звинувачення непереконливі і сумнівні. За таке політиків не судять. За непрофесійну і непродуктивну діяльність на посту прем’єр–міністра мають судити громадяни на виборах, а не суддя, та ще й замовний.
Але чи варто повертатися відтак у політику, щоб продовжувати культивувати цей згубний, кримінальний і контрпродуктивний варіант парламентаризму, що його утверджувала її партія донині і який утверджує і на останніх парламентських виборах?
Я розумію, що ці динозаври української політики, зокрема патронованої Заходом опозиції, шокують кожного, хто живе у цивілізованому світі.
Але це світ дикого капіталізму, у якому нам, українським громадянам, судилося жити нині, — світ із маніпулятивною, продажною квазідемократією. І у цьому світі транзитних мутацій опозиція, на жаль, така ж, як і інші, — вилізла з печер.
Якщо ви, шановні наставники посткомуністичної демократії, взяли над нею шефство, то розпочинайте лікувати від корупційних метастаз саме її. Цим не тільки надасте їй неоціненну медичну допомогу. Може, саме з цього розпочнеться одужання усього вкрай здеградованого і практично нежиттєздатного українського політичного організму?
Якщо ви вважаєте, що вони уже не «дикі», що ви їх приручили, то, за Антуаном де Сент–Екзюпері, несете за них відповідальність.
Нещодавно я побував на маленькому острові на півдні Китаю, що загубився у безмежних просторах Світового океану. Тут, неподалік від екватора, живуть виключно макаки. Їх десятки тисяч. Це їхній світ і їхня планета. У мене як у письменника виникла ідея. Наслідуючи Джорджа Орвелла із його «Фермою тварин», написати роман «Острів макак» про теперішній постсоціалізм, у якому ми живемо нині. Він не менш колоритний у ролі об’єкта письменницького відображення, ніж орвеллівський комунізм, якого ми буцімто досягли ще зовсім недавно.
Чому свобода, дарована Всевишнім, яку так щиро прагнуть зберегти і примножити для нас наші друзі у вільному світі, виявилася такою непосильною ношею?
Нинішній політичний клас — це лицарі «золотого унітаза». У які б інтердемократичні маски вони не рядилися, усіма їхніми соціальними проявами, скорше, фізіологічними інстинктами, править тваринна гонитва за наживою.
МОНОЛОГ НАД
ВИБОРЧОЮ УРНОЮ
Михайло Булгаков був переконаний і повторював, як «Отче наш», що нема на планеті міста красивішого, ніж
Київ, хоча сам він не був киянином–українцем, а московським шовіністом.
І цього разу культовий белетрист оригінальністю не відзначився, а швидше навпаки, висловив банальну переконаність кожного із десятків мільйонів народжених і нині сущих титульних українців і зайд, котрі будь–коли жили у цім місті із гордим титулом — киянин.
«Життя людині дається один раз, і прожити його треба у Києві», — так коротко формулюється внутрішня настанова кожного, хто має у паспорті штамп із київською пропискою.
Над столичною гордістю киян можна іронізувати, але її не можна не визнавати і, зрештою, не поважати.
Витоки цього феномена київського ексклюзиву правомірно сягають найдавнішого цивілізаційного ядра у геополітичному «Гартленді», це визнають навіть завше по–імперському налаштовані англосакси, що і панують нині не тільки на берегах Потомаку, а й на всій глобалізованій планеті. Отже, Київ — то епіцентр вселюдського історичного дійства.
Земляк автора цієї теорії, чи не першого геополітика Міккіндера, Тоні Блер, ще на Мадридському саміті НАТО назвав Київ серцем Європи, а Білл Клінтон, як один із найуспішніших американських президентів, завершував свою політичну кар’єру промовою на Софійській площі Києва.
Тут він віртуально апелював до канонізованого на цій землі «свата Європи» Ярослава Мудрого, мощі якого захоронені за кілька сот метрів.
Роль Києва в історії людства на Землі — епопея, яка кожному мешканцеві дає неспростовну істину: він у богообраному згромадженні людності, у місті, яких на планеті було і є одиниці.
Артикул глобалізації невблаганно, і не тільки за історичні заслуги двотисячного європейського месіанства, виводить нині Київ в один ряд не більше ніж десяти мегаполісів, які стоять понад націями і державами, тримаючи на могутніх постіндустріальних раменах каркас глобальної ери, що тільки зводиться під єдиним куполом тої самої, такої ще мало збагненної, але усюдисущої глобалізації.
Як Нью–Йорк для американців, Москва для росіян чи Париж для французів, так і Київ для українців не може вимірюватися внутрішнім адміністративним статусом. Навіть для некиян є завше дві батьківщини — рідна, мала, і велична, соборна — Київ, яким пишається кожен українець від Торонто і до Сахаліну. Якщо не у логічних побудовах, то в духовних медитаціях відчуваємо, що цей символ із чотирьох літер делегується нами у глобальну цивілізаційну матрицю, що він не належить виключно лише нам, цей вершинний згусток земної цивілізації.
Таким є код мого міста у моєму світобаченні. І хоча цей кодовий набір у душі кожного киянина відмінний і неповторний, як формула власного ДНК, він однаково зворушливо і бентежно відкриває ту спільну для всіх нас скарбницю, якою є наша гордість за наше місто. Бо немає і не може бути киян, які б не любили Київ.
Те, що коїться останнім часом у нашому місті, топче під ноги цю споконвічну гордість. Над Києвом чиниться наруга нижче «варварського плінтуса».
Ще вчора Київ потрясав у задріману на перинах матеріального достатку Європу — виявом несхильної політичної волі, ще вчора небачені у світі прагматичного інстинкту пасіонарії лягали кістьми на морозний асфальт, демонструючи політичний вибір. І світ не міг не схилити голову перед цими, мало не останніми в Європі романтиками, які так красиво і вишукано дали відкритий урок цій Європі — що значить «брати Бастилію» у модерновій версії ХХІ століття.
А вже невдовзі (після цього пасіонарного злету!) над усім принишклим континентом — провал!
