Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
— ікону Богоматері. Господь вислухав їх молитви. Найпобожнішому з них, Гавриїлові з Грузії, з'явилася в сні Пресвята Діва і сказала: «Вийди в море і з вірою ступай по хвилях до мого образу!» Гавриїл вступив на море, перейшов по водах, як по суші, і приняв у свої обійми ікону Пречистої Діви. Їверські іноки поставили чудотворну ікону в головнім вівтарі. Але на другий день перед утренню інок, що засвічував лампади, вступивши в храм, не застав у нім ікони. По довгім шуканню побачили її перелякані монахи на стіні, над монастирськими воротами, й віднесли на попереднє місце. Але на другий день рано знайшли її знов над ворітьми. Це чудо повторилося багато разів. Нарешті Пречиста Діва знов з'явилася монаху Гавриїлу і сказала: «Об'яви братії, що я не хочу, щоб вони мене охороняли, але я хочу їх охороняти — і тепер, і в будучім житті». Братія сповнила волю Богоматері. Від того часу і до нині Iверська ікона знаходиться над брамою монастиря. Як прийшли тут мусульмани, то вдерлися в Iверську обитель. А був між ними араб, що називався Варвар. Він з ненависті до христової віри ножем ударив Божу Матір в обличчя. Але, побачивши, що жива кров потекла з її рани, що й сегодня можна ще пізнати, — покаявся, увірив і став скитским монахом, і спасся, і став святим. Його малюють, синку, чорного, як мурина, з ножем, зі стрілами і з луком…
Настя сиділа і в екстазі слухала святих легенд афонських. Картини, як малював їй старий монах-маляр, пересувалися їй, мов живі перед очима. Слова: «Об'яви братії, що я хочу їх охоронять — врізалися їй у пам'ять незнищимо.
З задуми збудив її бувший о. Iван, що весь час не промовив ні слова. Тепер додав, кажучи кожде слово:
— Жіночого пола на святім Афоні не було вже більше як тисячу літ. Аронські отці законоположили, щоб жіночий пол не мав вступу на Святу Гору. А се потверджено було грамотами всіх царів візантіїських і великих султанів. Була тут лише жінка першого християнського царя Константина. Але як тільки підійшла допершого скита, Божа Мати крикнула з ікони:
«Ти чого сюди! тут іноки, а ти жінка! Ні кроку дальше!»… Цариця злякалася й вернула до Візантії та оповіла се брату Аркадію. Се той, котрий щороку присилав сюди 12 фунтів золота і 17 срібла з царської скарбниці. А як настали турецькі султани, то і вони пошанували святий закон Афонський…
З Настунео діялося щось надзвичайне під впливом дивної тиші й оповзань. Здавалося їй, що тутешні монахи люде не з сего світа. Якийсь внутрішній розрух опанував її душу, мов орану весноп земельку, в яку має западати насіння.
Постава й рухи старого монаха вже від першої хвилі зустрічі з ним робили на неї вражіння, що він мусів колись належати до високопоставлених людей. Тепер по його оповіданнях нафала переконання, що він міг би їй не одно сказати і в іншіх справах: тих, що ними зацікавив її Річчі у школі неводниць. По надумі промовила до нього:
— Скажи мені, старче Божий, чому турки мають свою сильну клац на великих землях, а ми ні?
Старець вдивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опісля повагом відповів:
— І ми все те мали, мій молоденький сину…
— Чому ж ми втратили? — запитала з великим зацікавленням.
— Бо вірності в нас не було.
Старець зморщив чоло, якби пригадував собі щось давно забуте, і продовжав:
— То мирські діла, мій сину! Але як ми не мали втратити своєї влади, соли вже в десять днів по смерті Владимира убили на Алті сина його, праведного Бориса… Та не в тім річ, що вбили. Було таке від часів синів Адама у всіх племен і народів. Але в тім сором і горе, що праведний Борис сконав, опущений військом своїм. Так само зраджений, погиб і Гліб під Смоленськом, і Святослав, в долині над Опором, серед гір високих, де і я літ тому п'ятдесят молився і докидав соснини, щоб звірі не порили княжеського гробу… Всі вони погибли, опущені військом своїм…
Божий старець мав слези в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в нього, як в образ, і ловила кожде слово з його уст.
Тут старець знов напружив ум свій і високо зморщив чоло та почав:
…«А въ лъто 6655 [49] убиша кіяне Игора Ольговича снемшеся въчемъ и похитиша въ церквъ св. Теодора, когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимъ… И монатю на немъ оторгоша, и изъ скитки изволокоша, и елице изведоша изъ монастырь, и убиша его, и везоша на Подолье, на торговище, и нага повергоша»…
Відітхнув і продовжав:
…«А тисяцкій Лязор — то мусів бути варяжскій нащадок, мій синку, бо пошанував хоч тіло князя — «повелъ воинам взяти Игора князя и они, вземше, покриша его одеждами своими и положиша тъло его въ церкви святаго Михаила. И на ту нощь Бог прояви знаменіе велико: зажгошася надъ нимъ свъщи вси. И наутръя приъха игуменъ Антонъ и везе тъло князя Игоря въ монастырь къ святому Симеону и тамо положиша его въ гробь»…
Старець знов відітхнув і додав:
— Так описує стара літопись нашої землі, як поводився наш народ з владою своею, слухаючи підшепту бунтівників.
— А на що ж Бог допустив до такої страшної річі, коли той наш князь був праведник, як видно з чуда над тілом його? — запитала Настя.
— Бо дав Господь свобідну волю людям, сотворивши їх на образ і подобіє свое. Робіть, що уважаєте добрим, сказав їм, а не схочете, то побачите, до чого дійдете… На потомках потомків ваших відіб'ю злобу вашу… Не спинялася та злоба і перед найбільшими володарями нашої землі, мій сину… Королеві Данилові, першому розумом по Соломоні, на пирі, при чужих послах, для більшої наруги наш галичанин жбухнув чашу вина на обличчя… А Ярослава Осмомисла, котрого навіть чужі князі і султани вибирали суддею за розум його, взяли галичане на страшні тортури: живцем спалили перед очима його любу жінку… Се той сам господар нашої землі, за голови котрого сіяла вона золотом і достатком, як ніколи. Се той сам, що відновив святу обитель сію…
Тут Божий старець показав рукою монастир св. Пантелеймона ісцілителя й кінчив:
— Аж до самого кінця нашої влади так поступали з нею! А Бог милосердний довго дивився на те, поки не приняв душі останнього нашого князя, що сконав від отруї в тяжких муках… І не оставив уже на знущання жадного нащадка свого, бо помер молодий від злоби батьків наших… Ось чому ми, дитино, не маємо влади своєї… Не в тім річ, що були злі вчинки, а в тім, що не було спротиву в народі проти них… Не було ні пошани, ні оборони владі. Тому вона й упала…
На Настю зробило те оповідання Божого старця тяжке вражіння.
Вимовилася втомою і вернула до монастиря.
З полудня виїхала з султаном і іншими отроками через півостров до Iверської обителі. Грунт був сухий і кам'янистий, з рідкими, але животворними потоками. Чудові ліси і садя стояли кругом, а в них дерева маслинні, оріхові, смоквові й помаранчеві, каштанові й кипарисові та огороди з овочами і виноградною лозою. Здалека виднів білий сніг на високих шпилях Святої Гори.
В'їхали в дубовий ліс, пишний, міцний і великий. Тиша тут була така, що навіть комахи не бреніли в воздусі.
«Розумію, — сказав мов до себе Сулейман, — чому тут спочивав найбільший завойовник Еребу [50], що дійшов найдальше на схід сонця…»
Настуня оглянулася ще раз в напрямі таємничого острова Самотраке, з котрого походила мати Олександра Великого. З гори видно було Самотраке й Лємнос, Iмброс і Тассос, і ледви замітку полосу берегів Дарданелльського проливу, Гелеспонту.
Вечеріло, як наближалися до Iверської обителі на північно-західнім склоні Афону, що стояла на прибережжі морського заливу, на тлі потрійних недеїв гір, покритих неграми й лісами. Якраз входила процесія в браму святої обителі.
Iверські монахи глибоко клонили голови перед темною іконою Богоматері, що стояла над монастирською брамою.
Настуня глянула на Сулеймана і на ікону та мимохіть і собі склонила голову. Вид Iверської Богоматері був строгий. Вона представлялася як Мати грізного Судді. На ланиті темної ікони без ніяких слідів колориту виднів знак кривавої рани, що надавав їй ще більше грізного вигляду.
