Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗
- Дайте менi час подумати, - обiзвався Виговський.
Рада дала йому часу три днi.
В середу 27 серпня довбишi знов вдарили на раду. Знов зiбралась рада в гетьманському дворi. Рада знов викликала Виговського i просила його взяти булаву на той час, поки Юрiй скiнчить науки i дiйде до повного зросту. Виговський все кланявся i зрiкався. Спустивши очi вниз, з покiрливим видом, з сльозами на очах вiн дякував радi за честь, одмагався i просив вибрати за гетьмана кого здатнiшого.
"Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи програю?" - вертiлось в його головi, неначе якийсь маятник стукав i вибивав в його душi цi слова, стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце в грудях стукотiло, кидалось, неначе рвалось, хотiло вирватись з грудей. Виговський ждав, що от-от настане одна мить, коли вiн або все програє, або все виграє. Вiн усе кланявся та одмагався, говорив тихо, спокiйно, але почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасницi, що йому забиває дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що вiн сам у битвi десь на Жовтих Водах або пiд Корсунем, що настає час, коли битва буде або виграна, або от-от буде програна. Але як Виговський одмагався i кланявся, козаки ще бiльше просили його взяти часово булаву. Роздратованi упертiстю писаря, козаки почади вже, по-козацькому звичаю, закидати на лайку. Тодi Виговський, нiби знехотя, присилуваний волею ради, згодився взяти часово булаву. Рада крикнула радiсно. Цей крик неначе воскресив Виговського. Вiн весь задрижав на радощах.
Тодi Виговський. сказав:
- Як же менi прийдеться пiдписуватись, доки Хмельниченко буде вчитись в Києвi, доки вiн стане станiвним чоловiком?
Тодi з гурту вихопивсь якийсь прихильник Виговського i промовив:
- Нехай пан Виговський пiдписується так: "Iван Виговський, гетьман на той час, вiйська Запорозького", бо коли в його будуть клейноди, то правдивим гетьманом буде вiн.
-Добре! Нехай буде так! - гукнули козаки. Виговський взяв булаву i сказав так:
- Ця булава доброму на ласку, а злому на карнiсть; а манити в вiйську я нiкого не буду, коли ви мене вибрали за гетьмана. Вiйсько Запорозьке без страху не може бути.
На радi в Чигиринi були не всi козацькi полковники, i ця рада могла здаватись нiби не зовсiм законною. Виговському хотiлось таки, щоб уся старшина настановила його правдивим гетьманом. Вiн оповiстив знову раду у Корсунi на 25 сентября. З'їхались усi полковники i сотники, прибув i польський посланець Казимир Беньовський та Юрiй Немирич, овруцький староста, шляхтич православної вiри. На цiй радi вибрали й затвердили Виговського на гетьманствi.
Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз поїхав в Гадяч i викопав з землi закопаний гетьманом Богданом в Гадяцькому замковi великий скарб, цiлий мiльйон талярiв. Виговський вважав на цей скарб як на козацький, скарбовий, а не за власний, Богданiв. Цей скарб Виговський задумав тратити для своїх замiрiв, щоб оддiлити Україну од Москви i оддати в пiдданство польському королевi; думав за Богдановi таляри найняти орду, найняти в свiй Чигиринський полк нiмцiв i ходачкових шляхтичiв для своєї особистої оборони.
Виговський вернувся в Чигирин щасливий, веселий, вдоволений. Вiн перебрався з своєї тiсної убогої кватири в палац померлого гетьмана, новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове добро, як на палац гетьманський, ранговий. Високо пiднявши голову, вiн гордо походжав по просторних свiтлицях, устелених перськими килимами, обвiшаних дорогою збруєю, дорогими рушницями, шаблями, прикрашених полицями, на котрих лиснiли срiбнi та золотi миски, жбани, тарiлки, кубки, пугарi та чарки. Смiливi думи заворушились в його головi, замиготiли, як блискавки в темну нiч. Власть, слава, честь, золото i срiбло, багатство, блиск, iдеали полiтичнi, щастя України, просвiтнiсть - все це натовпом товпилось в його головi, змiшалось в думах, як золото й срiбло, пересипане перлами, облите огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана, не давали спокою, то шугали орлами, то линули пташками, заслiплювали його, забивали памороки.
"Ой думи мої, думи, золотi мрiї! аж тепер ви справдитесь, як пишнi золотi сни. Тепер сила в моїх руках! Тепер я поверну назад колесо iсторiї України! Не пущу я тепер на Україну грубих причепливих московських бояр, одiрву Україну од Москви i оддам в пiдданство польському королевi. Онде мої iдеали! Онде зразець для України! Он звiдкiль поллється на мене слава й золото! Король щедрий, вiн надарує мене за цей вчинок землями, селами, лiсами, золотом i срiблом. Я поставлю умову для Польщi, щоб Україна стала великим князiвством... щоб забезпечити мiцнiше незалежнiсть од Польщi... Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю i славою, вдоволю її золотi давнi мрiї, обсиплю золотом та перлами. Народ не пiде за мною... але в мене тепер сила в талярах... Найму орду, найму полякiв, заб'ю баки хлопам i простим козакам i таки пристану до Польщi, до просвiченої i вольної польської шляхти. Заведу я тодi на Українi просвiчену козацьку шляхту, заведу школи, унiверситети, заведу просвiтнiсть, високо пiднесеться моя рiдна Україна, як високо стоїть Європа. Ох думи мої, думи золотi! Треба написати Олесi, нехай їде до Чигирина! Нехай їде з блиском, з честю! Нехай в'їжджає в Чигирин з великим поїздом!"
Виговський зараз послав козака-верховця в Київ з листом до Олесi, в котрому оповiстив її, що козаки вибрали його за гетьмана, i велiв їй прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радостi. Вона почувала себе такою щасливою, що зразу поздоровшала, i незабаром щастя i радiсть закрасили рум'янцями її лелiйно-бiлi щоки. Дiставши звiстку од гетьмана, Олеся забажала побувати в князя Любецького та в панi Суходольської. Але вона добре знала, що зусiм втеряла в них ласку пiсля того, як вийшла замiж за Виговськога не послухавши їх поради. Олеся послала до їх тiтку Якилину на розвiдки.
Тiтка Якилина другого дня вранцi побiгла до князя Любецького нiбито по дiлу за свiй хутiр коло Києва, котрий вона оддала в посесiю Любецькому, i при цiй нагодi розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, i Олеся тепер вже гетьманша.
Князь Любецький витрiщив з дива на Якилину свої чорнi очi; Любецька теж дивилась на Якилину з дивуванням. Обоє вони не сподiвались, що Виговський буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. I князь, i княгиня тепер постерiгали, що не вони, князi та сенатори, а Виговський та Олеся тепер найвищi особи на Українi. Обоє вони стали ласкавiшi до Якилини Павловської, вiтали її ласкаво, були ввiчливi до неї i просили, щоб Олеся прибула до їх на обiд другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесi, як її привiтно прийняли обоє Любецькi. Олеся засмiялась.
- Тепер вони заспiвали iншої й веселiшої, заспiває iншої i мiй старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, - сказала Олеся.
Другого дня, прибравшись i причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обiд до Любецьких. Там вони застали i Суходольську. I Любецькi, й Суходольська стали неначе iншi люди. Зовсiм не тi, що були переднiше. Не тiльки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесi, поздоровляли, цiлували i не знали де й посадити. Олеся держала себе спокiйно, але її очi виявляли ледве примiтну насмiшкуватiсть. За столом Олесю посадили на першому мiсцi; Любецька сiла по один бiк вiд Олесi, а князь - по другий.
- Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Українi мiж усiма козачками, - говорив Любецький. - Тiльки пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу мiж козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана i на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князiвна по матерi. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жiноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так i польської. Не забувай i про Польщу, бо хоч гетьман Богдан i оддав Україну Москвi, але Польща ще стоїть, ще не впала i буде сутнiти, доки суду-вiку. I нехай вона стоїть i процвiтає, бо ми звiдтiль добули собi шляхетськi й панщаннi привiлеї i вищу просвiтнiсть.
