Солодка Даруся - Матиос Мария Васильевна (читать книги без регистрации .txt) 📗

- Та—а–а—ак… — протягнув Дідушенко, ніби випустив пару кілець від цигарки. — Значить, кажеш, вчинили погром, дали пару штурханців і ще й пограбували…

- Я вже вам казав…

- Скільки, кажеш, їх було, двоє? — перепитував Дідушенко, стукаючи пальцями по столу.

- В хаті двоє і надворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів.

- … вони отако прийшли, ти їх тихо—мирно впустив у двері, а вони, зарізяки, давай вікна трощити, та псів лякати…

- Ні, вони спершу забрали з хоромів, що їм було треба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в хату пустив, бо що мав робити? Мала дитина… жінка… та й з обрізами вони були.

- Та—а–ак… — Дідушенко на цей раз говорив якось підозріло повільно, спокійно, не матюкаючись. — Кажеш, четверо забрали, скільки, Михайле, будзів сиру? Двадцять по два кіло кожний? Та ще діжку збитого масла. А масла скільки там було? — Дідушенко знову дивився в папери. — Ага, майже пів центнера. Та—а–к… не стало іще й сметани. Скільки відер, Михайле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві бочки бринзи… Чуєш, Михайле, — майор тепер свердлив його очима, не мигаючи, але з—за столу не вставав: — А що би було, чуєш, якби ти не крутив хвостом і не придурювався, та розказав, як воно сталося насправді?! Ти брехати, чоловіче, не вмієш. І шахрайство — не твоя парафія. Бо ти розказуєш—брешеш, а воно тут мені не сходиться — і край…

- Я вам казав… — уперше опустив очі долу. — Я казав, як було. Я видів чотирьох. Може, їх де було в стороні більше. Але брали двоє і носили надвір. Вони якісь сторонські, не з нашого села. Та й не говорили вони багато. А що було далі, куди пішли — звідки прийшли, вони мені не казали, а я не дивився. Може, вони мали фіру.

- Каза—а–ав… Слухай, чоловіче, а чого сусіди не чули у тебе в хаті ґвалту? Дитина з переляку не плакала, жінка не лементувала, на допомогу ніхто не кликав. Тут грабують колгоспного заготівельника — а він ні пари з уст, ніби сам гостей покликав. І фіри сусіди не чули. І міліціонер нічого не чув і не видів. І яструбки патрулювали село. Ніхто не знайшов ніяких затоптаних слідів. Вони що — люди—великани, що з горба на горб ступають і слідів не лишають? Тим більше, ти кажеш, що то були не сільські. І до сусідів ти не побіг відразу після того. Ти казав, що це трапилося по опівночі, а один чоловік бачив, що шиби у тебе вилітали перед досвідком, але з хати ніхто не виходив, так, ніби ті вікна трощила нечиста сила. Може, ти, Михайле, від страху що забув, то подумай… згадай і скажи правду, а ми зачекаємо.

- А що тут думати? Може, то вам казав який п'яний, то й не пам'ятає, коли то було. А сусідів не мав чого пужати. Вони що, помогли би вернути сир з маслом? Я пішов замельдувати вам, а сусідам люди рознесуть без мене.

Дідушенковий напарник у допит не встрявав, а лиш сидів і слухав, склавши перед собою руки, як до отченашу, постукував пучками пальців та цмокав язиком. Далі він вийшов з хати, а коли по якімсь часі вернувся, був чимось явно вдоволений.

- Ходімо… — сказав Дідушенкові, і всі троє чоловіків посунули надвір.

Зів'яла, зовсім безвольна і навіть байдужа Матронка тепер сиділа на ковбчикові посеред обори, закриваючи хустиною обличчя по самі очі.

Дитина стояла коло неї, тримаючи руку на голові матері.

Став коло них і Михайло.

Офіцер у галіфе і собі сів на ковбчик у трьох кроках і, посміхаючись, мовчки витягнув щось із кишені гімнастерки, не спускаючи очей з господарів. То був зелений півник—льодяник на довгій паличці, з розкішним гребенем і видовженим, добре закрученим догори хвостом.

Офіцер підніс півника до губів і один раз повільно лизнув його по всій поверхні, так повільно, що стало видно товстий шар білого нальоту на його язикові. Тоді він лизнув півника вдруге — тепер уже довго водячи кінчиком язика то по хвостові, то по гребеневі. Він мовчки смакував льодяником з такою насолодою, що навіть здивований Дідушенко голосно ковтнув слину. Насолодившись, офіцер витягнув із кишені галіфе іще одного — тепер червоного — півника з таким же закрученим догори хвостом і розкішним гребенем і поклав його собі на коліно. Знову піднісши до губів зеленого півника і коротко лизнувши, він тепер дивився виключно на дитину. Посмоктуючи зеленого півника так, що стало чути голосне цмокання язика, вказівним пальцем лівої руки офіцер поманив дитину до себе.

І тут Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні.

- Як ти називаєшся, дівчинко? — в'юнким, улесливим аж до непристойного, голосом запитав чоловік, дивлячись дитині просто в очі.

- Даруся — донька Михайла Ілащука, сина Петрового.

- А скільки тобі рочків, Дарусю, — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, що ти така розумна?

- У місяць по Стрітенню минуло десять.

- А ти отченаш знаєш?

- Знаю. І «вірую» знаю.

- А конфети солодкі любиш?

- Люблю.

Офіцер і дитина дивилися одне на одного, ніби змагалися, хто кого передивиться.

Зелений півник у офіцеровому роті з вертким язиком знову зменшився на одну пір'їну з хвоста.

Дівчинка переступила з ноги на ногу і собі ковтнула слину.

Офіцер підніс червоного півника з колін близько до дитячих губів, але в рот не дав.

- Дарусю, тато казав, що вночі до вас приходили вуйки…

Дитина дивилася на зеленого півника, що знову повільно ховався у чоловіковому роті спочатку залишками гребінця, а далі — зникнув там увесь. Вона кліпала очима, ніби щось думала.

- Приходили, — відповіла, стежачи, як червоний півник засовує свій розкішний гребінь і їй у ротик.

Не встигла вона облизати його як слід, а червоний гребінь уже вискочив з рота і заскакав у неї перед носом.

Офіцер одною рукою тримав двох півнів — зеленого, геть змалілого, і червоного — ніби настовбурченого до бою, а другою обмацував і гладив дві грубі і довгі — аж до колін — дитячі кіски з кольоровими вовняними зав'язками.

- Дарусю, а хто тобі так гарно заплітає кісочки?

- Мама Матронка.

- А ти сама що, не вмієш заплітатися?

- Вмію. Показати?

Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній косичці, швиденько розплів її до половини і переклав шовковий жмутик волосся у руки дитині:

- Покажи.

Дівчинка швиденько заплела кіску, зав'язала, поправила другу, і тепер дивилася на офіцера.

Червоний півник знову скочив на дитячий язичок. А коли офіцер іще раз висмикнув його, півень був уже безхвостий.

Офіцер засміявся, покрутивши льодяником перед дитячими очима.

Засміялася й дівчинка.

- Дарусю, а твоя мама — вона чия донька?

- Мама Матронка — донька Івана Яків'юка, сина Тимофія з Малинешного.

- А ті вуйки, що приходили вночі, дуже били тата? Дівчинка перевела погляд з безхвостого півня на тата.

Тато стояв позаду мами і дивився в ноги.

Збайдужіла — ніби мертва — мама сиділа, не відбираючи хусточки від очей. Хусточка була геть чисто мокра.

- Вони тата не били.

- Вони тата не били, але били вікна?

- Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли.

- Але мамка плакала? Так? І казала давати вуйкам бринзу?

- Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав.

Тепер безхвостий червоний півник спочатку скочив просто в Дарусину долоньку, а далі швидко опинився в її роті. Коли він вибіг звідти уже й без гребеня, офіцер знову питав:

- Дарусю, а що ще казали татові вуйки?

- Казали зарізати до суботи свиню.

Офіцер устав з ковбчика, дивлячись то на Дідушенка, то на дитину:

- От і добре. До суботи є час… А тепер біжи, солодка Дарусю — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, до тітки Марії та й побався із Славчиком. А заодно дай і йому півника. Він такого півника, певно, не бачив. — І офіцер витягнув із галіфе іще одного — тепер уже жовтого — льодяника.

- …А ти куди, Михайле — сину Петра, зібрався? — в'яло поцікавився Дідушенко, розтираючи чоботом цигарку, коли Михайло вийшов з хати із спорядженим, як у дорогу, рюкзаком за плечима.