Весняні ігри в осінніх садах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— І довго вона його вмовляє?
— Значно коротше, ніж ти мене. Між іншим, бідному хлопцеві таке й на гадку не спадало, але вона поставила його перед цим вибором і він мусив скоритися. Вони залишили у тій кнайпі, де вона працювала, записку про намір покінчити життя самогубством і зникли. А тим часом з’ясувалося, що печатка боржника знайшлася у міській канцелярії. Всім стало ясно, що Токубей казав правду, і боржник таки змушений повернути гроші. А тут і дядько нарешті зрозумів, що силою Токубея не оженити, і змирився з його вибором та вирішив готувати весілля Токубея і О-Хацу.
— Здається, Котляревський тут би влаштував чудовий хепіенд.
— Але не Тікамацу. Дядько послав по небожа, щоб повідомити йому радісну вістку, а натомість отримав їхню прощальну записку. Він зібрав людей і кинувся на пошуки закоханих. А вони у цей час уже в лісі Сонедзакі вибирали затишне місце для смерті. Токубей спочатку заколов кинджалом О-Хацу, а потім і себе.
— Він справді японський Шекспір.
— А загалом у Тікамацу щонайменше півтора десятка п’єс, які побудовано на самогубстві закоханих. Ці п’єси в Японії спричинили таку саму хвилю самогубств, як і «Вертер» Ґьоте в Європі.
— Одне для мене зрозуміло: все, що будь-коли написане, збувається. Якщо не з автором, то з читачами. Ніщо, жоден рядок не пропадає намарне. Все збувається. І якщо за життя Толстого жодна Кареніна не клала голову на рейки, то десятки кареніних зробили це пізніше. Я впевнена в цьому. Хіба ви не помічали за собою: все, що ви пишете, згодом збувається?
Звідки їй і про це відомо? Ще в ранній юності я написав оповідання про молодого поета, який шукає смерті і врешті з’їдає якогось отруйного гриба. А мав цей персонаж моє юнацьке псевдо — Богуслав Ольгерд. Дивно, але в юності про смерть думалося й уявлялося більше, ніж у зрілому віці, коли про неї замислюватися, а надто уявляти, не хочеться взагалі. Невже оце і надійшов час, аби збутися наївному оповіданню, яке ніколи не було й не буде опубліковане? Здається, я давно спалив його разом з іншими пробами пера.
— Оскільки я пишу про все на світі, то цілком природно, що щось таки збудеться, — відказав я, не маючи жодного бажання ділитися своїми підозрами про затаєний профетизм у своїх писаннях.
— Ви просто боїтеся собі в цьому зізнатися. Насправді все ваше життя до найдрібніших деталей зафіксоване в паперах. І код вашої смерті давно причаївся в котромусь вірші.
— Що там точно не зафіксовано, то це смерть у товаристві прекрасної дами.
— Якби ви колись дозволили мені переглянути ваші рукописи, я б відшукала натяк і на це. Поети — приховані нострадамуси. Якщо уважніше вчитатися, то у їхніх рядках можна натрапити і на глобальні пророцтва, передбачення війн і катаклізмів.
— Але, мабуть, не кожному дано такий дар.
— Вам дано… саме тому я і хочу вас звідси забрати… туди… у той інший світ… бо тут ви не будете пророком… а там… — вона замріяно поглянула в небо, наче лелека з пораненим крилом услід своїм товаришам, і вмовкла, хоча вуста її ще продовжували ледь-ледь ворушитися, ніби проказуючи якусь молитву.
І знову мені подумалося, що вона не проста собі дівчина, а ПОСЛАНЕЦЬ, і що мені подаровано шанс, який більше ніколи не повториться, мені прочиняють вікно, але один лише раз, і я або встигну вискочити в нього, або не встигну.
Я спробував її пригорнути, але вона випручалась.
— Ні-ні, не варто форсувати події.
Врешті її поведінка почала мене дратувати. Вона воліла мирно лопотіти про літературу, але я весь час ловив себе на думці, що таке проводження часу з нею мене мало цікавить, я змушений підтримувати розмову лише тому, що хочу цю панну. Я дивився, як човник сам собою пропливає довкола острівця, скулена постать Чубая ніби застигла, жодного поруху, тільки червоний поплавок нервово тремтить на плесі, розганяючи водою ліниві кола. Я подумав, що коли-небудь і я ось так ввижатимуся комусь — може, в човні, а може, у вікні, у снігових заметах чи в келиху вина, у палахкотінні багаття чи в хмарах, і голос мій тремтітиме одиноким листочком, скидаючись на шелест трави.
— Про що ви думаєте? А, я знаю. Ви думаєте про те, яка я погана. Морочу вам голову, не дозволяю навіть поцілувати себе. Правда?
Я мовчав.
— Правда, — відповіла вона за мене. — Але я хочу, щоб у нас із вами було все інакше. Не так, як ви звикли. Нічого тваринного. Жодних інстинктів. Тільки чисті почуття. Я хочу, щоб ви мене покохали.
— У нас мають бути односторонні почуття?
— Ні. Що вам спало на думку? Я теж закохаюсь у вас. Але я ще не готова. Мені потрібен час. Це ж цілком зрозуміло.
— Отже, самогубство відкладається на невизначений період. Що ж, це мене влаштовує. Мені ще треба впорядкувати чимало своїх справ, завершити недописані твори, спалити юнацьку базгранину і, одне слово, замести сліди.
— Насправді часу не так уже й багато. Це має статися наприкінці літа.
— Тоді нам слід поквапитися.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі наші інтимні стосунки. Інакше вийде так, що не встигнемо покохатися, а вже настане час покидати цей світ. Це мені не подобається. Хотілося б ще насолодитися всіма привабами великого й непідробного кохання.
— Не вийде. Ми можемо розм’якнути і взагалі змінити свій намір. Я віддамся вам тут, на цьому острові в день самогубства і ні на день раніше.
Я витріщився на неї, як на божевільну. Мені хотілося цієї миті сказати їй усе, що я про неї думаю, але я стримався, глянувши на її витончене янгольське личко. О Боже, вибач мені, але я прагну це диво вграти. Навіть якщо то буде один-єдиний раз. Хоча в підсвідомості жевріла надія, що не все аж так трагічно, і гра, яка розпочалася так серйозно, врешті втратить свій драматизм, а потім нас чекають любощі, любощі, любощі… Вона мала вуста, як у немовляти, чисті й гладенькі, вуста, які ще ніхто не цілував, і мені здавалося, що заволодіння цими вустами перетворилося у сенс мого життя, я мусив напитися з них, мов із Кастальського джерела. Це вже ставало питанням життя і смерті. Закралася підозра, що коли я не встигну це зробити, то втрачу можливість писати, щось у мені незворотно зруйнується і не відновиться ніколи. Ще ніколи нікого я так не прагнув, як Мар’яни. І для цього готовий був іти до кінця.
— Ти сказала про кінець літа… Може, ти знаєш і точну дату?
— Восьме серпня.
— Восьме серпня, — повторив я. — Чому саме восьме, а не дев’яте або десяте?
— Цього дня буде прочинено вхід…
— Що за вхід?
— Вузенький вхід. Лише для нас двох. Мусимо встигнути.
Згадалося вікно, яке мені сплило в уяві кілька хвилин тому. Я повернув її личко до себе й уважно подивився в очі. То були звичайні людські очі, карі, великі, з віями ляльки, нічого надприродного, нічого, що дало б підстави сприймати її за ПОСЛАНЦЯ.
— Кого ви хотіли побачити в моїх очах? — спитала вона, і я знову засумнівався в її реальності, адже вона не спитала «ЩО», а «КОГО», мовби здогадуючись, що я і справді намагався прозирнути в глиб її очей, щоб виявити там ще когось, хто причаївся у ній на самому дні, в глибинах єства, на берегах крові.
— Себе, — відказав я.
Вона усміхнулася і заплющила очі:
— Тепер я ув’язнила вас за ґратами вій…
Я знову пригорнув її до себе, тепер вона не пручалася і, як покірне кошенятко, поклала голівку мені на плече, все ще не розплющуючи очей. Таке враження, що після того, як вона мені повідомила дату нашої смерті, нас поєднали невидимі струни, і вона нарешті може мені довіритися чи то пак отримала ЗВІДТИ дозвіл на легенькі обійми. «Бовдуре, — сказав я собі, — тобі за сорок, а ти поводишся, як у сімнадцять років, коли вперше закохався і мав за щастя вперше пригорнути панну, взяти її за руку, бавитися пальчиками…» І тут я нарешті усвідомлюю, що саме це й роблю — бавлюся пальчиками, пружними і непокірними, теплими і лагідними.
— Випусти мене, — проказав я, майже доторкаючись вустами її вуст, — там темно і страшно…
— У-у… — хитнула головою.
