Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (первая книга txt) 📗
Раптом мене в голову вдарила думка, що Пат — ця колібрі, ця прибулиця з іншого світу, це створіння зі стертими поняттями про життя — і є тим «недосконалим цілим», яке існує саме в собі, мов перлина на дні моря.
Вона (чи вони?) запрограмована на щастя і в будь-якому випадку буде щаслива. Мов дорогоцінне каміння, не розчиниться в жодному хімічному розчині! Буде існувати на рівні своїх уявлень про життєві цінності. І цей камінець можна розтрощити хіба що молотом…
Але тоді чому вона була тут? Програма дала збій? І невже вона дійсно була тут? Чи я просто марю?
Я вийшов на кухню. На столі лежали речові докази: розсипана сіль, шматки чорного хліба, надкушена редиска, кавові зерна, мисочка з імбиром, що подавався до м’яса, і… розкрита книга з репродукціями Мікеланджело, по якій блукали її пальчики.
…Коли я дочекався її біля паркану, ніч перевалила за першу годину.
Вона випірнула із заростів винограду біла, мов примара, і така ж бліда в місячному світлі, як і минулої ночі.
Цього разу ніяковість між нами збільшилася.
Одна справа — романтично викрасти панянку з її монастиря, інша — налагоджувати хоч якісь стосунки, хоча б на рівні розмов «ні про що». Тим паче, коли ти маєш підступну мету розібрати механізм і подивитися, що в нього всередині, як це робив у дитинстві з усіма своїми іграшковими автомобільчиками.
Була ще й інша мета: розслідування смерті онуки пані Тамари. Притримуватимуся її, вирішив я. Адже колібрі — єдина, хто міг пролити бодай краплину світла на цю справу.
Тому я вирішив бути серйозним, стриманим і ні в якому разі більше не піджартовувати з неї.
Вона так само, як і вчора, тремтіла і блимала очима, мов механічна лялька. Але покірно осідлала мотоцикл, обхопивши мене обома руками. І — стоп!
Саме в цю мить я відчув щось на зразок господнього одкровення (як би знущально і дико це не лунало!). Це була мить, в яку мені захотілося жити, дихати, рухатись і говорити, сміятися, пити вино, бігти краєм моря, злетіти на дельтаплані, стрибати по гілках, мов Мауглі, проповідувати на вулиці, пливти небом, мов хмара, пролитись дощем на кожний кущ. І все це — водночас, просто зараз, коли її рученята, мов якісь електричні дротики, з’єдналися на моєму торсі й дали потужніший електричний розряд.
Потім це минулося.
Я уважно стежив за дорогою і ні про що таке не думав.
На в’їзді до міста я зупинився.
Вона розчепила і опустила руки.
За спиною я чув її уривчасте дихання.
— Чого б ти хотіла? — запитав, не обертаючись, щоб не злякати її ані рухом, ані поглядом.
— Я… хочу… їсти… — почулося у відповідь.
Це просте і цілком природне для будь-якої нормальної людини бажання охопило мою голову вогнем: ВОНА ХОЧЕ ЇСТИ.
Цей напис засвітився перед моїми очима на чорному тлі неба, мов заповідь Божа — на весь світ, на всі часи, що проминули і що прийдуть після.
Я кивнув, завів мотор і рвонув у цілодобовий супермаркет.
На стоянці наказав їй нікуди не відходити від «харлея» і, біжучи до скляних дверей магазину, сто разів обернувся на ходу, засвідчуючись, що вона сидить верхи на моїй залізячці, мов статуя.
Усередині магазину я розгубився: що вона їсть?
Пригадалося дурне: «Їж ананаси, рябчиків жуй…», а ще «Ананаси в шампанському, ананаси в шампанському!»
Тут було все. І ананаси, і шампанське. Але що їдять колібрі? Фрукти? Тістечка? Йогурти? Клюють насіння? І щоб усе було «без ГМО»!
Гарно я міг готувати лише м’ясо. Взяв два здоровенних біфштекси, купу приправ і зелені. Вона хотіла їсти — і це був не жарт.
Вийшов з супермаркету і очманів: її на мотоциклі не було.
На мить у мене зник зір, а потім увімкнувся з такою чіткістю, що я побачив цифри на панелі управління авто, що стояло на самому краю майданчика. Я відсканував всю землю в радіусі п’ятдесяти метрів від «харлея», аж доки здогадався подивитися вниз.
Вона сиділа біля самого колеса з кицькою на руках.
Кицька несамовито втискалася в неї, а вона розглядала її з таким ніжним виразом обличчя, що мадонна Літта зі своїм немовлям роботи Леонардо здалася мені наглядачкою в притулку для малолітніх злочинців.
Вона нарешті підвела очі:
— Візьмемо її з собою?
— Не вмію готувати кішок, — спробував пожартувати я.
Але вона мене не зрозуміла. Взяла кицьку на руки і знову покірно всілася на мотоцикл.
Не питала, куди ми поїдемо, не кокетувала, не поставила жодного запитання.
Я попрямував до свого помешкання на околиці міста, намагаючись об’їжджати гучні місця, і тому ми їхали глухими провулками, де ще збереглися зарості бузкових кущів і райських яблук.
Біля під’їзду вона так само не запитала те, про що зазвичай питають панянки, котрих запрошуєш до себе «на чарку кави». Вона мовчки йшла за мною, тримаючи кицьку на руках, і я почувався Мойсеєм, котрий нарешті довів бодай одну вцілілу вівцю до наміченої мети. Лишалося тільки нагодувати її.
У хаті вона (так само міцно притискаючи до себе кицьку) пройшла за мною до кухні, слід у слід. І це теж було дивним, адже інші панянки завжди цікавились вмістом мого помешкання, чіпали книжки, музичні інструменти, що висіли на стіні, заглядали до ванної, виходили на балкон чи починали підправляти макіяж перед люстерком у передпокої.
Вона ж сіла на кухні за стіл і дивилась, як я витягаю з пакета їжу.
Побачивши запаковані в пластик біфштекси, вона сказала:
— Це що?
— Телятина, — сказав я. Її здивуванню не було меж.
— Така маленька?
— Ну, розумієш, це не вся телятина, це — її найсмачніша частина, — пояснив я.
— Ви хочете сказати, що це — частина маленької корови? А де ж вся корова?
Я ледь не розреготався, але стримався.
— Вся корова розібрана ось на такі маленькі частини, — серйозно пояснив я, викладаючи біфштекси на дошку.
Вона дивилась на них, навіть пальчиком торкнулась.
— А що ж залишилось їй самій?! — вбила вона мене наступним запитанням.
Я постав перед глухим кутом.
Певно, вона думає, що тварини, мов фруктові дерева, віддають з себе їстівну частину і продовжують жити далі. Але як пояснити, що це не так. Мабуть, це відіб’є у неї апетит. І я запитав:
— А вам що ніколи не давали м’яса?
— Дають котлети, — сказала вона. — У нас є ферма. Там з корів, певно, беруть і молоко, і м’ясо. Як видобувають, молоко я знаю. Але як беруть м’ясо, не бачила.
Я гмикнув і вирішив не пояснювати, як саме відбувається цей процес. Думаю, їй би це не сподобалось.
— Як назвеш кішку? — запитав я, аби перевести розмову на щось інше.
— Кішка, — сказала вона.
— Це неправильно, — сказав я. — Кожна тварина, яку береш собі, повинна мати своє ім’я.
— А як звати твою телятину? — запитала вона.
Я закашлявся і почав щосили гамселити по м’ясу молотком.
Вона замислилася, дивлячись на кішку.
— А можна назвати її кішка Кицька? — запитала вона.
— Ну якщо ти не знаєш інших котячих імен, можна і так, — згодився я і запропонував: — Давай нагодуємо її.
— А що вони їдять?
— Зараз побачиш.
Я дістав з холодильника шматок старої ковбаси і налив у блюдечко молока.
Вона з острахом опустила кішку Кицьку на підлогу. Та, озираючись і обнюхуючи кожен наступний крок, пішла до їжі.
Пат із зацікавленістю дивилась на неї.
— У вас там і кішок немає? — осяяло мене нове відкриття.
— На фермі є, - сказала вона. — Але нам забороняють наближатися до них через мікроби…
Підрум’янені шматки м’яса виглядали спокусливо.
Я розіклав їх по тарілках разом із зеленню, на кожний вичавив змійку аджики у формі «смайлика», навіть очка намалював.
Розіклав виделку і ніж, пам’ятаючи, як її обурила відсутність таких приладів у пабі, поставив перед нею склянку з серветками.
— Ми завжди переодягаємося до вечері… - зітхнула вона.
— Але ти і так чудово виглядаєш, — заспокоїв я її. І вона взялася за ніж із виделкою. Відрізала тоненький шматок і обережно поклала його до рота. Жуючи, примружила очі. Я сидів, мов кам’яний, спостерігаючи за виразом її натхненного обличчя. Нарешті вона сказала:
