Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (книга регистрации .TXT) 📗
— Ти що, палив?
— Та попробув трохи. Семенко Яруців тоже тутечки лишився. То й угостив якось вечором. Погомоніли трохи. Він і бакунця лишив.
— Не кури більше.
— Добре, не буду.
«Може, направду потім сказати? — подумала Соломія. — Ни тепер, а. А колись.»
Чим ближче до вечора, тим більше розуміла, що сказати мусить, що приховати не в силі, що те бажання, як болячка, як нарив, який мусить прорвати, що з двома чоловіками жити не зможе. Як і неїна мама, старша Соломія. Тільки та все життя проносила (нє, вже ти- перка нє) свою таїну в собі, пересилила себе, сховала, як мовлять, серце на денце, а вона виплеснула свої почуття, вчинила тєжкий гріх, бо ж у церкві повінчані. Така вона, Соломія. Соломка. Соломинка.
І вона сказала. Коли свекруха Марія пішла до сестри свеї, Фе- дорки, яка на другому кутку жила й у гиншому таборі мала ховатися, а свекор на дальній город, у другому лісі, подивитися, ци часом дикі свині не навідувалися та бульбу не порили.
— От ми й самі, — сказав Павло.
— Самі.
Стояли поруч, а посеред них — третій. Невидимий, а третій. Стояв.
— Ходімо до хати, — Павло простяг руку.
Соломія глянула в його очі. Чисті, прозорі, світло-сірі, ледь- ледь зеленкуваті. Наче вперше подивилася. І себе в них не угледіла, як раніш.
— Я.
Хрипкий голос застряг у горлі, зробив дерев’яним язика.
І все ж вона вдихнула і видихнула повітря. Мовби риба, викинута на берег. Ні, ще жива риба, принесена додому, якої от-от має торкнутися ніж.
Ци риба про те знає?
Вона знала.
— То ходімо? Чого ти.
І Соломія сказала:
— Я зрадила тебе, Павлику.
— Що?
Його лице пополотніло. Перекосилося. Мовби позеленіло на очах.
— Ти. Ти вигадуєш?
— Нє.
— З ким?
Соломія не відповіла. Нащо він питає? Хіба вона могла ще з кимось його зрадити?
— Петром? — Так сказав, що подумалось — не вірить. — Він там був?
— Був. Табір охороняв.
— І ти. Сука! Хвойда! Скіко раз? Кажи!
— Штири.
— Штири? — вирвався стогін.
Кинувся, зірвав хустку. Вдарив у лице. Соломія заточилася, али не впала. Павло вчепився у її довге волосся, яке півроку тому ще заплітала у косу. Потяг до клуні, другою рукою дав штурхана, вдарив боляче й чоботом у литку, аж ноги підігнулися. Далі поволочив, як напівживу.
У клуні він звелів роздягтися. Геть, догола. А що Соломія завагалася, рвонув кофтину, аж ґудзики посипалися. Тоді вона вже сама зняла сорочку й спідницю.
Павло штурханом опустив Соломію на коліна й за волосся під- тяг до стовпця біля сіна. Мотузкою зв’язав руки за стовпцем. Що буде далі, Соломка дізналася за якусь хвилю. Чоловік взяв складені вдвоє віжки й став полосувати жінчину спину, плечі.
— Павлику! — скрикнула Соломія.
— Мовчи, хвойдо, бо ни знаю, що зроблю.
Соломія закусила губу і далі мовчала. А важкі віжки, страшна покара, раз по разу опускалися на її бідолашну спину. Пекло нестерпно і все дужче. Здавалося, почала тріскати шкіра.
У тій самій клуні, де півроку тому серед зими Павло зробив її жінкою. Жін-н-кою-ю...
«Хоч би не зомліти, — подумала Соломія, а вже наступної миті: — Нє, ліпше зомліти, може, тоді припиниться ця мука, цеє катування».
Її чоловік — кат? Як же це? Ліпше б просто прогнав.
Мовби почувши Соломіїну думку, Павло перестав бити, люто жбурнув віжки вбік, копнув жінку ногою і пішов до виходу. Пообіцяв:
— Я скоро вернуся. Чуєш, хвойдо, вернуся!..
З тим і вийшов. Соломія стояла на колінах напівзомліла, притулившись лобом до стовпця. Спина боліла й пекла нестерпно, али то було ни найгірше. Вона розуміла, що життя пішло під укіс, винна в тому сама, та найголовніше — що буде далі? Яку муку ще приготував чоловік-кат? Не заб’є ж він її до смерти. Хоча чого й ні? Скаже, що десь у лісі пропала альбо до лісу за любчиком, коханком, повіялася. Типерка, воєнної крута- виці, людське життє ніц не варте. І лежатиме її бідне тіло, про яке Павло казав, що воно найліпше, найкрасивіше у світі, яке любив у цій клуні й у хаті до самозабуття, десь у болоті ци в лісовій ямі.
«Нє, нє», — подумала Соломія.
Али як порятуватися? Спробувала зубами дотягтися, розв’язати вузла, та це не вдалося. Міцно скручені руки.
Соломія заплакала. Дивна річ — десь поділося почуття вини.
Пришкандибав пес і став лизати голі й теж побиті ноги.
— Песю, — сказала жалібно Соломія. — Прости мене, песю.
І ще жалібніше:
— Порятуй мене, Гицлику.
Пес відійшов і став перед нею. Дивився, наче питав, чого вона тут і що з нею, господинею цього двору і його, вірного собачого служаки.
Соломії стало соромно своєї голизни, прикро за свою безпорадність. Поволі звелася на ноги. Хитався світ. Хоч би скоріше прийшов кінець усьому. Будь що вже буде, що б не приготував для неї чоловік.
І раптом вона згадала давню розповідь своєї бабусі. Про те, як колись, у давню давнину, ще за неї, бабусиної юности, ци й раніш, за Соломчиної прабабусі, чоловіки карали невірних жінок. Били, казали бабця, а тоді жінка мусила сама вимазати себе гноєм, а то й людським лайном, а поверх — пір’ям, і так водив голу невірни- цю-жінку по цілому селі, а вона коло кожної хати мусила казати, яка вона хвойда і прости Господи. А після того ганебного шпаце- ру відводив жінку до неїних батьків та збиту з ніг кидав посеред двору або прив’язану до тину. Ци прощав, траплялося й таке, казали бабця, тико після того жінка була в сим’ї за поштурхана, за служку, ноги мила чоловікові та його родині, чоботи щовечора цілувала. Невже Павло їй таке уготував? Та ж зара не той час.
«Нє, нє, ни буде такого, — ледь скрикнула Соломія. — Ліпше смерть, якщо нима порятунку».
Порятунок був. Першою вернулася з походеньок свекруха, бо сестра ще не дісталася з лісу. Побачила відчинені двері клуні, заглянула туди й скрикнула:
— Ой, Божечку милий, хто ж тебе так, доню? Нивже Павлусь?
— Він, мамо, — сказала Соломія. — Скоро повернеться, казав.
— За що ж так?
— За те, що ви-те знаїте, — сказала Соломія. — Одв’яжіте, мамо, прошу вас. Я собі тихенько до своїх пуйду, раз уже так случилось.
— Одв’яжу, звісно, — відказала свекруха, і коли одв’язала: — Нащо ж ти розказала йому? Хіба тре’ чоловікам усе казати? Якби я все казала. Світе милий, без шкіри досі б ходила.
«Вдягайся», — сказала мама Марія та, перш ніж накинула невістка одіж, таки мовила, та з такою інтонацією, що Соломія аж зашарілася:
— Яка ж гарна, доню! І той дурень такую красу не втримав! Ходімо.
Вона завела Соломію до хати, принесла з комори якісь баночку і пляшечку та звеліла оголити спину. Тоді взялася легенько втирати мазі в рани, ойкаючи та примовляючи.
А потім вернувся Павло. Як вибігав з клуні, то схопив сховану над дверима рушницю-дубельтивку. Навіть на бігу загнав набій до ствола. Мчав, як оглашенний. Якби зустрівся в той момент Петро, не задумуючись, убив би. Та колишнього друга ніде не виднілося, не прозиралося. Тилько двоє чи троє людей зі своїх обійсть подивилися здивовано. Так Павло промчався аж до річки Мережки. Стояв на березі й кричав у далекий ліс, посилав прокльони тому, хто забрав (таки забрав) його жінку, викликав негідника на прю. Ліс, проте, мовчав.
Синіло над головою високе літнє небо. Довкола Загорєн стояла мирна тиша. І з боку Бугу — жодного звуку.
Павло з усього розгону, як був, в одежі шубовснувся в річку. Вода, хоч і тепла, остудила його. Виходив на берег вже майже спокійний. А дорогою до села взагалі злість стала вивітрюватися. Пропало й бажання зганьблену Соломку відвести до неїних батьків. Нє, нізащо він її не відпустить, не віддасть тому засранцю з лісу. Соломка його законна жона, у церкві вінчана. Своє вона получила, достала, бо ж варт було. Вже коло хати рішив Павло — те, що сталося, умре між ними. А от Петра, як спробує до хати наблизитися ци жінку його, Павлову, кудись виманити, уб’є безпремінно, не зважить, що за Україну воює. Бо чужої жінки красти навіть таким защітнічкам не позволено.
