На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович (читать книги без регистрации .txt) 📗
А грім бурі ставав усе впевненішим і грізнішим, його гуркіт перекочувався по пустелі, мов велетенські мідні колеса: Кам'янистий грунт здригався, відповідаючи гулом, наче металевий лист, а над ним неслися хмари піску. Піщинки, насичені електрикою, спалахували блакитними іскорками, і вся маса рухливого піску котилася, повна синюватих виблисків. Здавалось, от-от поллє дощ і свіжа вода врятує висушених пекучим повітрям, знепритомлених людей. Але дощу не було, а буря гуркотіла. Темна купа людських тіл вкривалася все товщим шаром піску, що приховував слабкі рухи, глушив поодинокі стогнання…
Пандіон розплющив очі і побачив на тлі зірок силует чорної голови Кідого. Як потім довідався Пандіон, негр довго клопотався над позбавленими життя тілами друзів — молодого елліна та етрусків.
У темряві метушилися люди, розкопуючи занесених піском товаришів, прислухаючись до слабкого трепету життя в грудях непритомних, відсуваючи в сторону загиблих.
Лівієць Ахмі із своїми звиклими до пустелі одноплемінниками і кілька негрів пішли назад», до джерела в скелях. Кідого залишився з Пандіоном, не в силі покинути друга, що ледве дихав.
Зрештою напівживі п'ятдесят п'ять чоловік, що майже не розрізняли дороги, пішли, тримаючись один за одного, на чолі з Кідого, по слідах тих, які пішли раніш.
Ніхто не думав про те, що їм довелося повернути назад, може, назустріч можливій погоні,— в думках у кожного була тільки мрія про воду. Вода, що відтіснила волю до боротьби, погасила всі прагнення, — вона була маяком у туманній гарячці розпаленого мозку.
Пандіон втратив всяку уяву про час, забув про те, що вони відійшли від джерела не далі, ніж на двадцять тисяч ліктів, забув про все, крім того, що треба триматися за плечі переднього товариша і мляво ступати в такт з товаришами, що рухалися попереду. Приблизно на середині дороги вони почули попереду голоси, що здалися надзвичайно гучними: Ахмі та двадцять сім чоловік, що пішли з ним, поспішили назустріч, обережно несучи намочене у воді ганчір'я і дві старі посудини з тикви, знайдені біля джерела.
Люди знайшли в собі сили відмовитися від води, запропонувавши Ахмі піти до тих, що лишилися на місці катастрофи.
Надлюдські зусилля потрібні були для того, щоб повернутися до колодязя, сили підупадали з кожним десятком кроків, та проте люди мовчки пропустили групу водоносів і попленталися далі.
Хиткий чорний туман застилав очі людей, що спотикалися, деякі з них падали, але, підбадьорені умовляннями, підтримувані більш витривалими товаришами, йшли далі. П'ятдесят п'ять чоловік не могли пригадати останньої години дороги — люди йшли майже несвідомо, ноги їх продовжували невпевнені, уповільнені рухи. І все ж таки мандрівники дійшли, вода повернула їм свідомість, напоїла їхні тіла, дала змогу загуслій крові знову розм'якшити висохлі м'язи.
І як тільки мандрівники опам'яталися, вони згадали про товариські обов'язки. Трохи набравшись сили, вони пішли назад за прикладом перших, несучи назустріч тим, що брели в пісках, джерело життя — воду, яка капала з мокрих шматків тканини. Ця допомога була неоціненна, бо прийшла саме вчасно. Сонце вже сходило. Останню групу тих, що зосталися живими, підтримала принесена лівійцями вода. Люди зупинилися посеред пісків, не маючи сили йти далі, незважаючи на умовляння, спонукання і навіть погрози. Мокре ганчір'я дало людям ще годину відстрочки — час, що виявився достатнім для того, щоб дістатися до колодязя.
Так повернулися до води ще тридцять один чоловік, — всього врятувалося сто чотирнадцять — менше ніж половина тих, що вступили в пустелю два дні тому. Найслабкіші загинули ще під час першого переходу через піски, тепер страшна катастрофа загубила багато прекрасних, міцних бійців. Майбутнє здавалося дуже непевним. Вимушена бездіяльність пригнічувала, сили для продовження накресленого шляху ще не було, зброю було кинуто там, де захопила людей піщана буря. Коли б у бунтівників були харчі, то вони швидше відновили б сили, але рештки їжі було поділено ще на початку минулої ночі.
Сонце полум'яніло в чистому, нічим не затьмареному небі, і ті, що залишилися на місці катастрофи, в кому ще жевріло згасаюче життя, тепер напевно загинули.
Врятовані ховалися в щілині між скелями, де лежали минулої доби разом з тими, яких уже не було. Як і вчора, люди чекали вечора, але вже не тільки спаду денної спеки, а початку ночі, сподіваючись, що її прохолода дасть змогу ослаблим продовжувати боротьбу з пустелею, що стояла на шляху до батьківщини.
Цій останній надії не судилося здійснитися. З настанням ночі втікачі відчули, що можуть потихеньку рухатися далі, як раптом почули здалека хриплий рев осла і гавкання собак. Деякий час повстанці сподівалися, що не торговельний караван або загін збирача податків, але незабаром на оповитій присмерком рівнині показалися вершники. Знайомі вже крики «аату» залунали в пустині. Втікати було нікуди, битися нічим, ховатися марно — злі гостровухі собаки однаково знайшли б втікачів. Декілька повстанців опустилося на землю — останні сили залишили їх, інші розгублено заметались серед каміння. Дехто в розпачі рвав на собі волосся. Один з лівійців, зовсім молодий, жалібно застогнав, і краплисті сльози покотилися з переляканих очей. Аму й херіуша стояли, понуривши голови і скрегочучи зубами. Кілька чоловік несвідомо кинулися тікати, але їх зараз же затримали собаки.
Більш витримані залишилися на місці, наче закам'янілі, і напружували думку, щоб знайти спосіб порятунку. Воїнам Чорної Землі, безперечно, пощастило: вони наздогнали втікачів, коли ті були зовсім знесилені. Коли б хоч половина колишньої енергії залишилась у повстанців, то більшість воліла б скоріше вмерти в нерівному бою, ніж потрапити вдруге в полон. Але зараз сили повстанців були вичерпані — втікачі не вчинили опору воїнам, що під'їжджали з луками напоготові. Боротьба за волю скінчилась, — тепер у тисячу разів щасливіші були ті, хто спав вічним сном серед розкиданої зброї.
Змучені раби, втративши надію на волю, стали покірними і байдужими.
Незабаром усі сто чотирнадцять чоловік із зв'язаними назад руками, оковані за шиї ланцюгами по десятку, побрели на схід під ударами бичів. Декілька воїнів поїхало до місця катастрофи, щоб переконатися, що решта загинула.
Переслідувачі розраховували одержати нагороду за кожну приведену назад людину. Тільки це врятувало втікачів від жорстокої смерті. Жоден не загинув у цьому жахливому поході назад, коли вони йшли голі і зв'язані, схльостані бичами, не одержуючи їжі. Караван повільно рухався, обходячи піски по дорозі.
Пандіон брів, не сміючи глянути на товаришів, не сприймаючи зовнішніх вражень. Навіть удари бича не виводили молодого елліна з заціпеніння. Єдиним спогадом, що зберігся в Пандіона від шляху назад у рабство, був момент, коли вони досягли долини Нілу, недалеко від міста Абідоса. Начальник загону затримав караван, шукаючи поглядом пристань, де спійманих мала чекати баржа. Бранці збились на краю спуску в долину, дехто опустився на землю. Ранішній вітер доносив запах свіжої води.
Пандіон, що залишався на ногах, раптом побачив на краю пустині веселі ніжноблакитні квіти. Хитаючись на своїх високих стебельцях, вони видихали тонкі пахощі, і у Пандіона майнула думка, що втрачена воля посилає йому свій останній привіт.
Губи молодого елліна, потріскані й кровоточиві, заворушились; невпевнені, слабкі звуки вирвалися з горла. Кідого, що з тривогою придивлявся до друга на зупинках, — негр був у другому цепу, — прислухався.
— Блакитні…— долинуло до нього останнє слово. Пандіон поринув знов у заціпеніння.
Втікачів звільнили від пут і загнали в баржу, яка привезла їх до околиць столиці. Там їх, як особливо небезпечних і стійких бунтівників, кинули у в'язницю, в якій вони мусили чекати неминучого заслання на золоті рудники.
В'язниця являла собою величезну яму, викопану в сухій і твердій землі, облицьовану цеглою і перекриту кіль кома крутими склепіннями. Замість вікон були пробиті вгорі чотири вузенькі щілини, замість дверей — похилий люк у стелі, через який спускали воду і кидали їжу.
