1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
Та несподівано всі звуки ущухли. Хтось підійшов ззаду й, здавалось, нишком заткнув вуха. Хтось десь закрив одну кришку, а хтось інший десь-інде відкрив іншу. Вхід і вихід помінялися місцями.
Коли Тенґо опам'ятався, то був уже в аудиторії початкової школи.
У навстіж розчинені вікна із шкільного двору влітали дитячі голоси. Раз у раз подував вітер і гойдав білими шторами. Поряд була Аомаме, яка міцно стискала його руку. Така сама, як завжди, картина… Та ні, тепер вона трохи різнилася. Усе перед його очима було до невпізнання яскравим і свіжим. Він виразно, до найменших подробиць, бачив форму всіх предметів. Досить було простягти руку, щоб торкнутися до них. Ніздрі різко щипав запах пообідньої пори на початку зими. Здавалось, ніби дотеперішній покров енергійно зірвано. Справжній запах однієї пори року, що визначав душевний настрій. До нього невіддільно домішувався запах ганчірки біля класної дошки, мийного засобу для прибирання аудиторії й опалого листя, спалюваного в кутку шкільного двору. Вдихаючи його глибоко в легені, Тенґо відчував, як сильно розширюється його серце. Організм мовчазно перебудовувався. Серце перестало битися по-звичному.
На одну мить двері часу відчинилися назовні. Давнє й нове світло змішалися в одне. Давнє й нове повітря злилися в одне. «Те саме світло й те саме повітря», — подумав Тенґо. Завдяки цьому все стало зрозумілим. Майже все. І чого цього запаху він не міг досі пригадати? Хоча це так просто. Хоча це такий звичний світ.
— Я хотів зустрітися з тобою, — сказав Тенґо Аомаме. Цей голос був невпевненим, наче здалека. Але, безперечно, його голосом.
— І я хотіла зустрітися з тобою, — сказала дівчина голосом, схожим на голос Кумі Адаті. Межа між реальністю та уявою зникла. Намагаючись її побачити, Тенґо відчув, що чашка з рисовою кашею перехилилась і його мозок захитався.
— Я повинен був раніше тебе розшукувати. Але не міг, — сказав Тенґо.
— І тепер ще не пізно. Ти можеш знайти мене, — сказала дівчина.
— Як зможу знайти?
Відповіді не було. Для неї бракувало слів.
— А все-таки я зможу знайти, — сказав Тенґо.
— Бо я змогла знайти тебе, — сказала дівчина.
— Ти знайшла мене?
— Знайди мене, — відповіла дівчина. — Поки є ще час.
Білі штори, ніби душа, яка не встигла втекти, безшумно й сильно гойднулися. Це було останнє, що побачив Тенґо.
Він прийшов до тями у вузькому ліжку. Лампа була погашена, а в кімнату крізь щілину між шторами приникало слабке світло вуличного ліхтаря. На Тенґо була теніска й довгі шорти, а на Кумі Адаті — лише сорочка із «смайлом». Її м'які груди впиралися в його передпліччя. У голові Тенґо все ще кричала сова. Зараз увесь нічний ліс був у ньому.
Навіть перебуваючи у ліжку з цією молодою медсестрою, він не відчував статевого потягу. Як, здається, й вона. Обхопивши його рукою, вона тільки хихотіла. Тенґо не розумів, що її так смішило. Може, хтось десь показав карточку з написом «Сміх».
«Цікаво, котра зараз година?» — подумав він. Спробував підвести голову й глянути на годинник, але його ніде не було. Медсестра раптом перестала сміятися й обома руками обхопила його за шию.
— Я відродилася! — її теплий подих ударив його у вухо.
— Ти відродилася, — сказав Тенґо.
— Бо один разу померла.
— Ти один раз померла, — повторив він.
— Уночі, коли падав холодний дощ, — сказала вона.
— Чому ти померла?
— Щоб отак, як зараз, відродитися.
— Ти відроджуєшся, — сказав Тенґо.
— Більш-менш, — прошепотіла вона дуже тихо. — У різних формах.
Тенґо задумався над цією фразою. Що, власне, означає «біль-менш відродитися у різній формі»? Його обтяжений мозок наповнювався паростками життя, як первісний океан. Однак це нікуди його не вело.
— Звідки приходить повітряна личинка?
— Помилкове запитання, — відповіла медсестра. — Так-так.
Вона завовтузилася на ньому. Тенґо відчув своїми стегнами густе волосся на її лобку, що, здавалось, було частиною її мислення.
— Тобі щось потрібне, щоб відродитися? — спитав Тенґо.
— Найголовніша проблема відродження, — сказала медсестра, ніби відкриваючи таємницю, — полягає у тому, що можна відродитися тільки для когось, а не для себе.
— «Більш-менш у різних формах» — саме це й означає?
— Як тільки розвидниться, вам треба звідси йти. Поки виходу не перекрито.
— Як тільки розвидниться, я звідси піду, — повторив Тенґо її слова.
Вона ще раз потерлася своїм густим волоссям на лобку об його стегна. Ніби старалася залишити там якийсь знак.
— Повітряна личинка нізвідки не приходить. Хоч би скільки ви чекали, вона не прийде.
— Ти в цьому впевнена?
— Бо я один раз померла, — відповіла медсестра. — Вмирати трудно. Набагато трудніше, ніж ви, Тенґо-кун, сподіваєтеся. І дуже самотньо. Настільки, що аж дивно, як може людина бути такою самотньою. Раджу запам'ятати. Але, врешті-решт, без смерті нема відродження.
— Без смерті нема відродження, — підтвердив він.
— Але людина, живучи, наближається до смерті.
— Людина, живучи, наближається до смерті, — повторив Тенґо, не розуміючи змісту цих слів.
Вітер і далі гойдав білими шторами. У повітрі аудиторії перемішався запах ганчірки біля класної дошки, мийного засобу й диму від спалюваного опалого листя. Хтось вправлявся у грі на флейті. Дівчина міцно стискала його руку. У низу живота він відчував солодкий біль. Однак ерекції не було. Вона прийде набагато пізніше. Слова «набагато пізніше» обіцяли йому вічність — довгу палицю, що не має кінця. Чашка з рисовою кашею знову перехилилась, а мозок захитався.
Прокинувшись, Тенґо довго не міг згадати, де він. Потрібен був час, щоб відтворити в голові перебіг подій минулої ночі. Крізь щілини у шторах пробивалося сліпуче ранкове проміння, галасливо співало вранішнє птаство. У вузькому ліжку він спав у страшенно незручній позі. Таке траплялося з ним часто. Поряд була жінка. Вона міцно спала, поклавши голову на подушку. Її волосся спадало на щоки, як свіжа осіння трава, омита вранішньою росою. «Кумі Адаті», — подумав Тенґо. Молода медсестра, якій щойно сповнилося двадцять три роки. Його наручний годинник лежав на підлозі біля ліжка. Стрілки годинника показували сьому годину двадцять хвилин ранку.
Тихо, щоб не розбудити медсестри, Тенґо спустився з ліжка й крізь щілину між шторами глянув за вікно. Там простягалося поле, засаджене рядами присадкуватих капустин на чорній землі. А за ним виднів мішаний ліс. Тенґо згадав крик сови. Учора вночі там кричала сова. Нічна мудра істота. Слухаючи її крик, Тенґо й медсестра курили гашиш. На його стегнах усе ще залишилося відчуття її жорсткого волосся на лобку.
Тенґо зайшов у кухню й зачерпнув з-під крана пригоршню води. У нього горло пересохло настільки, що ніяк не міг втамувати спраги. У всьому іншому не помічав жодних змін. Голова не боліла, тіло не було млявим. Свідомість була ясною. Тільки здавалося, ніби увесь організм провентильовано понад міру. Як водогінні труби, вміло прочищені сантехніком. У тенісці й довгих шортах він зайшов у вбиральню й довго справляв малу нужду. Обличчя, відбите у незнайомому дзеркалі, видалося йому чужим. Подекуди на ньому стирчали волосинки. Пора голитися.
Повернувшись у спальню, Тенґо зібрав свій одяг, який валявся на підлозі впереміш з одягом медсестри. Він не міг пригадати, коли і як роздягнувся. Знайшов обидві шкарпетки, надів сині джинси й сорочку. Одягаючись, наступив на великий дешевий перстень. Підняв його й поклав на столик при узголів'ї. Нап'яв на себе светр з круглим вирізом, узяв у руки вітровку. Впевнився, що гаманець і ключі в кишені. Медсестра, натягнувши ковдру до самих вух, міцно спала. Навіть не було чути, як вона дихає уві сні. «Може, слід розбудити? Хай там що, цього не робитиму, — подумав Тенґо. — Але ж переспав ніч у ліжку разом з нею». Піти, не попрощавшись, вважав нечемним. Однак вона спала глибоким сном і казала, що сьогодні в неї вихідний. Якщо він її розбудить, то що потім робитимуть?
