Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗

– Яка? – поцікавилася Чуб, розглядаючи груповий портрет.

– Ось, – тицьнула нігтем Марійка, – праворуч.

– Знайоме обличчя, – спантеличено промимрила Землепотрясна. – Сто відсотків, я бачила її в клубі. З нею ще дві подружки були. Одна біленька, друга – не пам’ятаю.

– Це Ліда і Женя. – Марійка перемістила палець на «солодку парочку» в іншому кінці кадру.

– Ага! – остаточно впізнала відвідувачів Дарина. – Мужиків знімали. Але не повії. Тусовщиці. Я і вчора їх бачила. А знаєш, вони ж чекали її в клубі… Гаразд, не кисни. На, народжуй думку! – Чуб витягла з об’ємного декольте запрошення, що заманило їх сюди, і простягла його всезнайці. – Де ж у них кава?! – страдницьки простогнала вона.

«…у ніч із шостого на сьоме липня на великий шабаш на вашу честь на першій Горі Києва.

На сто запитань… жодної відповіді.

…ніщо неспроможне заборонити мені запропонувати вам прогулянку під захід сонця на другій Горі Міста. …Василь не заподіє вам зла», – пробіглася текстом Марійка.

– Ну? – вимогливо спитала Дарина, що не припиняла енергійних пошуків.

– Що «ну»? – не зрозуміла Ковальова.

– Ну дурневі ж зрозуміло: цей К. Д. нам сьогодні побачення призначає!

– Чому сьогодні?

– Тому що завтра – шабаш, де ми і так зустрінемося, – розжувала подрузі Чуб. – А до нього сонце зайде тільки один раз – сьогодні ввечері. Ось я й запитую тебе, де друга гора? Перша, зрозуміло, Лиса. А друга?

– Напевно, теж, – припустила Марійка. – Річ у тім, що тільки офіційно в Києві налічується чотири Лисі Гори. Головною вважають ту, що біля Видубицького монастиря – вона навіть на карті Києва є. Правда, інші думають, що головна не вона, а гора на Чорториї, біля Вигурівщини, поряд із островом Іллі Муромця, куди перед балом Сатани прилітала булгаковська Маргарита. Третя – на Щекавиці, де кладовище і де Віщого Олега поховано. А четверта – Хрещатицька, або Чортова, гора – під Володимирською гіркою.

– Де ж це? – здивувалася Дарина. – Там же парк цивільний?

– Ну, я її спеціально не шукала. А в довіднику написано «невелике підвищення в районі Боричевого узвозу».

– Де-де?

– Приблизно там, де зараз фунікулер, – розтлумачила подрузі Марійка.

– Це добре, – зраділа хоч якійсь конкретиці та. – Тільки куди нам іти?

– Не знаю, – призналася Марійка чесно. – Але ми можемо об’їхати за ніч усі чотири офіційні.

– А неофіційних скільки?

– Ой, – махнула рукою Ковальова. – І не злічити!

– Кепсько, – резюмувала подруга. – А це, часом, не та Лиса Гора, яка «породила Місто»?

– Вона не Лиса, а Старокиївська! – щиро подивувалася Марійка тому, що хтось може не знати таку імениту породіллю. – Ми ж на ній сьогодні прокинулись. А раніше там стояв Град Кия. Кий – це…

– Знаю, знаю! – незадоволено урвала її Чуб. – Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь! Я не про те. У книзі написано, що Києвиці мають щоночі приходити на гору і…

– «Угледівши на небі червоний вогонь, летіти туди, щоб зупинити те, що може порушити Істину», – закінчила Марійка, як завжди, запам’ятавши текст на льоту. – І Килина нам те ж саме казала: «Тут ви збиратиметеся щоночі, немов кішки, які, зачувши мишу, не в змозі стримати себе із власної волі».

– Щодо «летіти на небо» поки що не дуже ясно, – тимчасово відсунула чергову загадку Чуб. – А ось про «неспроможні себе стримати» – дуже навіть. Що ж це виходить, нам туди щоночі бігати доведеться?

– А може, не щоночі? – затурбувалася Ковальова. – А то батьки хвилюватимуться.

– Щоночі, Марусю, щоночі, – садистськи запевнила її Дарина. – Добре, хоч щось ми прояснили. А тепер сідай, Спінозо, і швидко думай, яка з Лисих Гір перша, а яка – друга. Нам таке концептуальне побачення ніяк пропускати не можна. Вау! Мамо моя рідна! – діставшись буфета, Дарина рвонула на себе важкі дверці й завила від непідробного захвату: на полицях стояв важкий срібний посуд, карбовані миски й ажурні кубки, прикрашені емаллю та тьмяними необробленими каменями.

– Та хто ж тут живе, врешті-решт? – закричала вона.

– Ви.

На краю столу, акуратно обвивши навколо себе пухнастий хвіст і прислухаючись до їхньої розмови, сиділа блондинка Беладонна.

– Раніше тут жила Килина, – безпристрасно пояснила біла кішка. – А тепер квартира ваша.

– Наша? Уся?! Не може бути! – пристрасно вискнула Чуб і раптом захоплено застрибала на місці з гучним тріумфуючим криком. – Ну і здорово ж бути відьмою! Може, нам іще й зарплату за це даватимуть?! Чуєш, Марусю?

Дарина в екстазі вискочила в коридор і закрутилася, розставивши руки, неначе намагаючись обійняти цей багатометражний подарунок долі.

– Усе наше! Усе! – вигукнула новоявлена хазяйка будинку, відчиняючи двері найближчої шафи. – Мусю, ти тільки глянь!!! А це! А це ще що?! Вау-у-у!!!

Оглушена Муся, всміхаючись, підійшла до неї і боязко зазирнула в нутро шаф.

У першій в акуратних дерев’яних гніздах стояли мітли та швабри. Над ними, на верхній полиці, помістився якийсь згорнутий пакунок, старовинний медово-фанерний капелюшний картон, доверху наповнений брусками господарського мила, і вишикувалися в ряд десяток кулькових дезодорантів (видно, бідолаха Килина була запасливою дамою). На правих дверцях висів давній на вигляд плакат дивного змісту. Під заголовком «Фігури вищого пілотажу на мітлі» було зображено схематичні жіночі фігурки, які, сидячи на палицях, проробляли смертельні повітряні па й піруети.

Шафа друга нагадувала зразкову аптеку з поміченими акуратними бирками бляшанками, банками, коробками та пляшечками, нашпигованими травами та корінням, законсервованими ягодами і чимось іще, не дуже приємним, таким, що нагадує засолені в склянці людські нутрощі.

Але найзагадковішою була третя – заповнена численними гачками з тисячею химерних ключів, схожих на ті, кошачоголові, що впустили їх у цей чаклунський будинок. Трохи нижче розмістилися невеликі скриньки, що нагадали Марійці бібліотечну картотеку. Але, висунувши одну з них, вона розчаровано виявила там старий змащений замок. А на внутрішній частині дверей висів не менш загадковий папірець, на якому було написано:

– Можливо, у нас так багато квартир? – штовхнула ідею Чуб, виблискуючи палаючими подивом очима.

Вона безцеремонно зірвала один із ключів, поряд із ним на металевому кільці висів картонний брелок «Мерингівська вулиця, 7, кв. 4».

– Де це? – заінтриговано спитала Чуб.

– Це нинішня Заньковецька, – розгублено мовила Марійка. – Якась знайома адреса…

– Ні, – з жалем відкинула прекрасну ідею Дарина. – Це місце я знаю. Там офіс однієї концертної фірми. Дивно… Але мітли, Масюню, мітли! – знову впала в захват вона. – Ти розумієш, що це означає? Ми літатимемо! По небу! Насправді!

Вихопивши з шафи найближчу мітлу, вона негайно вихопилася на неї верхи і кілька разів радісно підстрибнула в повітря.

– Але ж це страшенно незручно, – діловито повідомила вона подрузі. – Палиця врізається в пах! Треба хоч би сідло сюди прикрутити!

Люди підкорюють Київ, купують квартири та будинки, книжки та дорогі речі. І, оволодівши ними, думають, що це Місто, будинок, річ належать нам. Але насправді це ми належимо їм, і вони переживають нас і міняють «хазяїв» на нових і нових. І ті, що вважають себе володарями, виявляються лише випадковими зустрічними, швидкоплинними захопленнями, короткочасними шлюбами в нескінченному житті Міста, будинку, речі.

Версаль давно не належить Людовикові XIV, але «король-сонце» вічно належатиме Версалю, точно так, як і Кий, Володимир Красне Сонечко і Ярослав Мудрий назавжди залишаться власністю Києва. Немає фамільних прикрас, немає родових садиб – вони байдуже міняють прізвища та сім’ї, забуваючи або вносячи до свого багатого послужного списку тих, хто їх любив, і тих, хто вбивав заради них, і тих, хто витрачав на них своє життя…

Ще вчора молода жінка Килина розкладала по коробках солодкі трави та клеїла на них акуратні папірці з назвами, щоб при потребі відшукати їх без зусиль. Вона була діловитою та запасливою і тримала свою квартиру в ідеальному порядку, не знаючи, що менш ніж через добу і квартира, і порядок зрадять її з шалено киплячою і випадковою Дариною Землепотрясною, яка зараз із жаром потрошила комори та шафи, що флегматично прийняли нову владу. І тільки один капосний кіт Бегемот залишився вірний своїй прекрасній золотоволосій хазяйці. Але рано чи пізно він теж захоче їсти.