Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
Степ бринів життям; недалеко від скляної стіни хиталися білі сумні ковили, ховрашки стояли некліпними стовпчиками, дивлячись на гостей; а підступний шуліка чигав на необачних роззяв з гризунського племені, нерухомо зависнувши в повітрі.
Гайдук подумав, що це не звичайна штучна панорама, створена з допомогою комп'ютерної графіки і стереоефектів, а наркотик для стражденних, спраглих за світлом душ; після такого видива навряд чи хто схоче повертатися в сутінки повсякденної реальності.
— Подобається? — почув за спиною голос і різко повернувся. Перед ним стояв невисокий, худий чоловік із широкою, але жорсткою усмішкою на зморшкуватому обличчі й некліпним твердим поглядом суворого пророка. В ньому дивно змішувалася старість плоті — мереживо зморщок, пігментні плями на вилицях, лисий череп — з молодою енергією руху і сміху.
— Давайте знайомитись. Інспектор Кварк. Насправді — Малахов.
Микола Михайлович. Генеральний директор і головний конструктор об'єкту «Чорнобиль-30».
Гайдук не повірив своїм очам.
— Це… ви? Ви ж загинули…
— Дрібниці, — неприродно афектовано зареготав Кварк–Малахов. — З ким не буває. Про вас теж, Ігорю Петровичу розповідали дивні речі… Олечко, сонечко, йди сюди, — він поцілував Олю і привітно поздоровкався зі Шморгуном.
— Оля — моя племінниця, — пояснив Малахов Гайдуку — Донька моєї сестри. Я знаю, що сталося, і радий за вас. І за неї. Але бережіться, генерале, це справжнє чортеня. Я сподівався, що вона працюватиме разом зі мною, але її потягло в революцію… Прошу сідати. Каву питимемо пізніше.
Він сів у крісло головуючого, й одразу за його спиною виник екран.
— Щоб одразу зняти всі недомовки, поясню, пане генерале.
Натиснув кнопку — і на екрані виник офіційно затверджений Клинкевичем портрет гетьмана Махуна.
— Як вам відомо, з 2066–го по 2070–ий роки я обіймав при Махуні посаду головного радника з питань розвитку держави. Був його найближчим другом і перебував на найвищих посадах — президента Академії наук України — підкреслюю: України, а не УСРАН[5]. Секретаря РНБ. Наукового керівника оборонно–промислового комплексу У цій якості я приїздив до вас в Америку Ігорю Петровичу і ви мені тоді дуже сподобались.
— Дякую. Ви мені теж.
Малахов ілюстрував свою розповідь фотографіями на екрані, серед яких майнуло обличчя Ширлі Ван Лі — під час прийому в Білому домі, потім — щасливі, усміхнені обличчя Гайдука, Малахова, Безпалого…
— Практично, я був сірим кардиналом при Махуні. Але поступово я побачив, що мої ідеї і поради нікому не потрібні, що є ще сіріші за мене кардинали, що найбільш негативною характеристикою для людини в системі Махуна є високий IQ. Люди, що будували державу жили у вимірах дев'ятнадцятого, максимум початку двадцятого століть. Вони думали лише про одне — про збереження своєї влади за будь–яку ціну Марні були спроби пояснити Махуну що Україна в кордонах після 1991 року є найперспективнішою модерною державою в Європі, маючи величезні природні і транспортні ресурси, «магічну дев'ятку», родючу землю, джерела води, людський капітал… Я доводив гетьману що будь–які етнічні поділи в такій державі, як Україна, не повинні відігравати жодної ролі, бо будувати треба не етнічну козацько–феодальну хуторянську жлобську українську державу і не етнічну боярсько–кріпацьку лапотно–кацапську Московію чи горілчано–деградуючу Совдепію, ностальгічний фантом сталінської утопії, — а сучасну європейську українську громадянську націю вільних людей. Ти маєш український паспорт — і ти вільний серед вільних, рівний серед рівних… Але хтось вклав у голову Махуна гетьманський мікрочіп… Думаю, що це був Крейда — оця полтавська підступна галушка (на екрані Крейда щось улесливо шепотів на вухо гетьману), який перетворив патріотизм на інструмент найвищих ступенів зради і підлості. Крейда став головним моїм опонентом, — гірко всміхнувся Малахов. — У дію було пущено всі винаходи сучасної української політичної думки — наклепи, оббріхування, підніжки на кожному кроці, звинувачення у підготовці заколоту з метою захопити посаду Махуна… Ви були, пане генерале, тоді в Америці й багато чого не знали. Навіть дружину мою не пощадили — донесли Наталі Гаврилівні, нібито моя Зоя звела Махуна з якоюсь жінкою, яка народила від нього Клинкевича… Уявляєте? Наталя Гаврилівна стала нашим смертельним ворогом. І я зрозумів, що програв. Була розмова з гетьманом, в якій я виклав усе, що думав про самого Махуна — а наша дружба починалася ще тоді, коли я був директором танкоремонтного заводу, а він — командиром танкової бригади, — і що я знаю про його оточення… Ви не повірите, Ігорю Петровичу але він заплакав — правда, був дуже п'яний — і почав просити прощення, але сказав, що нічого вдіяти не може і що Наталя Гаврилівна не хоче чути про мене…
На екрані з'явилося сімейне фото — Малахов і його кучерява веснянкувата Зоя, обійнявшись з Махуном та Наталією Гаврилівною, сидять у пляжних костюмах на березі Рогульки — ще не посварені, усміхнені й щасливі: чорні ворони незгоди, ворожнечі й смерті ще не всілися над ними на сосні, під якою вони фотографувалися.
— На той час я створив власний науково–технологічний концерн «Чорнобиль-30», — Малахов довго вдивлявся у голографічне віртуальне минуле, наче не хотів з ним прощатися. — Тільки Махун знав, що ми створили два стратегічні і кілька тактичних кобальтових боєзарядів. Про всяк випадок. Ці заряди надавали Махуну впевненості в собі і його козацькій державі. І я запропонував гетьману угоду: ми з Зоєю добровільно вмираємо для України, для його камарильї і особливо для Наталі Гаврилівни — зникаємо з усіх радарів держави, — а він дозволяє мені розбудовувати «Чорнобиль-30». Більше того — допомагає грішми, владою. Я прибрав псевдонім Кварк.
— Чому Кварк?
— Тому що невільний. Ніхто кварка не бачив. З усіх кварків я — down, нижній. І am strange — дивний. Не наважусь назвати себе truth — істинним або гарним — beauty. Та й не дуже я charm — чарівний.
Він знову голосно і дивно засміявся.
Інспектор Кварк — гендиректор Малахов — одягнений був у синій френч з бавовняної тканини, з якої зазвичай шиють спецівки для заводських інженерів та майстрів. До третього згори ґудзика був причеплений невеликий золотавий кулон невідомого призначення — ідентифікаційний бейдж чи мікрокамера для зйомки, або більш складний, багатофункціональний геджет.
Малахов натиснув кнопку на пульті. На екрані висвітилися кадри відеохроніки: «6 липня 2070 року Трагедія на Київському морі. Загинули академік Малахов з дружиною. Його човен перевищив швидкість 220 км/год і вибухнув у повітрі. Тіл Малахова та його дружини не знайдено. Комісію з пошуків академіка Малахова очолив особисто К.-Д. Махун. Експерти вважають, що Малахова прибрали спецслужби. Росії? Китаю? ОГБ? Конфедерації держав Північної Америки? Чорної Орди?»
Малахов знову реготнув.
— Насправді, прибрати мене зі сцени допомогла рідна українська спецслужба. Державна Варта. Мій родич Гудима, батько Олі. Я йому дуже вдячний, царство йому небесне… Коротше, зі стану підводного — ми з Зоєю аквалангісти і після вибуху човна непоміченими дісталися берега — я перейшов у стан підземний.
Гетьман мене не чіпав, його особливий відділ охороняв мене і допомагав. Навіть щороку Махун виділяв на «Чорнобиль-30» гроші з бюджету під виглядом витрат на чорнобильський заповідник дикої природи, але наша корпорація сама почала заробляти великі гроші, експортуючи скафандри, деякі системи зброї та комунікацій. Частиною прибутків я ділився з гетьманом і Клинкевичем, а вони — ще з кимось. І ми почали розбудовувати підземну інфраструктуру, бо в принципі я передбачав, що може статися якась глобальна катастрофа. До Вибуху наш персонал жив у Чорнобилі та Прип'яті, а після Вибуху негайно був переведений під землю. Завдяки тому ми вижили.
— А як вирішувалися проблеми з енергетикою та зв'язком?
— Ніяких проблем. Ще до Вибуху ми почали виробляти пересувні електростанції, що працюють на плутонії… Тут його сотні тонн. Вистачить на тисячу років.
