Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Той час, що його Кеола пробув на цьому острові, ділився на дві частини: першу — коли він був сам, і другу — коли він жив там із плем'ям. Спочатку він обходив увесь острів, шукаючи людей, і не знайшов ні душі — лише кілька хатин, що стояли купкою, та сліди вогнищ. Але попіл у тих вогнищах був уже холодний, майже позмиваний дощами, а вітри повалили декотрі з хатин. Там він і оселився: зробив лучок добувати вогонь, і гачок із скойки, й ловив та пік на вогні рибу, й лазив на пальми по недостиглі кокосові горіхи, щоб пити їхній сік, бо на всьому острові не було питної води. Дні тяглися довго, а ночі були суцільним страхіттям. Він зробив каганець із кокосової шкаралупи, а гніт — із жмутика волокна й добував олію з достиглих горіхів. Коли наставав вечір, він зачинявся в хатині, засвічував каганець і лежав, тремтячи, до самого ранку. Не раз йому спадало на думку, що краще було б лежати на дні моря, щоб його кістки там качались разом з іншими.
Весь цей час він пробув на внутрішньому березі острова, бо хатини стояли над лагуною, та й найкращі пальми росли саме там, а в лагуні було вдосталь риби. На морський берег він вийшов тільки раз, і тільки раз оглянув той берег, і вернувся, тремтячи. Бо ясний пісок, і розкидані всюди скойки, і палюче сонце, і прибій збудили в ньому тяжкі спогади.
«Не може цього бути, — думав він, — а проте — як схоже! І звідки мені знати? Оті білі люди, хоча вони й кажуть, ніби завжди знають, де саме пливуть, теж, напевне, багато чого роблять навмання. Отож хіба не може бути, що ми пливли по колу і опинились недалечко від Молокаї, а це — той самий берег, де мій тесть збирає свої долари?»
Відтоді він поводився дуже обачно й тримався берега лагуни.
Десь через місяць прибули нарешті острів'яни — шість великих пірог, повних люду. Були вони поставні, доброї породи й говорили мовою, дуже відмінною від мови Гаванських островів, але й схожих слів було багато, так що Кеола досить легко розумів їх. Крім того, чоловіки були дуже чемні, а жінки Дуже приязні; вони ласкаво прийняли Кеолу, збудували йому хатину й дали дружину, але що дивувало його найдужче, так це те, що його ніколи не посилали працювати разом з молоддю.
Ця частина Кеолиного життя на острові знов же поділилась на три відтинки. В першому він був дуже сумний, потім настав відтинок, у якому він був дуже веселий. А наостанці був третій, коли Кеола тремтів зі страху так, як більш ніхто на всіх чотирьох океанах.
Причиною смутку в першому відтинку була та дівчина, яку йому дали за дружину. Він не мав певності щодо острова, не був цілком певен і за мову, бо тоді, коли прилітав сюди з чаклуном на маті, чув ту мову зовсім недовго. Але щодо своєї дружини він не міг мати ніякого сумніву: це була та сама дівчина, що з криком утікала від нього в ліс. Отже, він стільки проплив морем, а міг би любісінько лишатись на Молокаї; він покинув дім, дружину й усіх друзів заради того, щоб утекти від свого ворога, і ось попав не абикуди, а саме на мисливські вгіддя того самого чаклуна, на той берег, де колись ходив невидимий. Саме в ті дні він найбільше тримався берега лагуни й по змозі не виходив із хатини.
Другий відтинок був такий веселий для нього завдяки тому, що він почув від дружини та від острів'янських ватагів. Сам Кеола говорив небагато. Він не мав великої певності щодо своїх нових друзів — вони здавалися йому занадто чемними, як на людей з добрими намірами, а він, відколи ближче познайомився зі своїм тестем, став куди обачнішою людиною. Тому він не розповів їм про себе нічого, тільки сказав, як його звуть, та якого він роду, та що прибув сюди з Восьми островів, і що ті острови дуже гарне місце. І про палац короля в Гонолулу, і про те, що він найперший приятель короля та місіонерів. Але він багато розпитував і чимало довідався. Острів, де він опинився, називається Островом Голосів; він належить плем'ю, але живе воно на іншому, за три години морського шляху на півдні. Там плем'я живе й має постійні оселі, то багатий острів, там є яйця, кури, свині, торговельні судна привозять туди ром і тютюн. Саме до того острова пливла шхуна, коли Кеола втік із неї; там, на острові, помер помічник каштана, отой білий дурень. Бо на тому острові саме почалась пора хвороб, коли туди прийшла шхуна: в ту пору риба в лагуні стає отруйна, і кожен, хто її попоїсть, весь розпухає й помирає. Помічникові про те сказали; він бачив, як ладнають піроги, бо в цю пору люди покидають свій острів і пливуть сюди, на Острів Голосів; але ж він був дурний, як усі білі, бо вони вірять тільки в те, що кажуть самі, отож піймав таку рибину, зварив її, з'їв, розпух і помер. Це була добра новина для Кеоли. Що ж до Острова Голосів, то він майже цілий рік безлюдний: тільки час від часу сюди припливають пірогою кілька чоловік по копру, а в погану пору, коли риба на головному острові стає отруйна, тут живе все плем'я. Острів дістав таку назву від однієї дивовижі: як видно, весь зовнішній — морський — берег заселений якимись невидимими чортами, вдень і вночі можна чути, як вони розмовляють між собою дивними мовами, вдень і вночі на березі спалахують і гаснуть невеличкі вогнища, і яка причина всіх тих подій, ніхто не може збагнути. Кеола спитав їх, чи буває таке й на їхньому головному острові, де вони живуть постійно, і вони відповіли, що ні, там такого нема, та й на жодному з сотні чи й більше островів, які лежать у морі по сусідству, теж нема. Таке буває тільки на Острові Голосів. Йому сказали також, що ці голоси та вогні можна чути й бачити тільки на морському березі та на узліссі понад морем, а над лагуною можна прожити дві тисячі років (якби людина могла жити так довго), і ніщо тебе ні разу не потурбує. Та й на морському березі ті чорти нікого не кривдять, якщо їх не займати. Тільки одного разу один ватаг пожбурив списом на такий голос, а того ж дня ввечері впав з кокосової пальми й убився на смерть.
Кеола багато передумав на самоті. Він розумів, що буде в безпеці, коли плем'я повернеться на головний острів, та й тепер він, можна сказати, в безпеці, поки тримається над лагуною, а проте радий був би досягти ще більшої безпеки, якщо тільки зможе. Тому він сказав головному ватагові, що якось уже був на острові, ураженому таким самим лихом, і там острів'яни знайшли спосіб позбутись цього клопоту.
— Там у хащах росли певні дерева, — сказав він, — і ті чорти, як видно, прилітали сюди по їхнє листя. Отож острів'яни повирубували всі такі дерева, де лишень знайшли їх, і чорти більше не з'являлись.
Його спитали, які ж то були дерева, і він показав їм те дерево, що листя з нього палив Каламаке. Спочатку вони не дуже повірили, але думка засіла в їхніх головах. Вечір за вечором старійшини обговорювали її на своїй раді, але головний ватаг (хоча він був хоробрий чоловік) злякався такого діла й щодня нагадував їм про того ватага, котрий кинув списа на голоси й був убитий, і ця згадка не давала їм наважитись.
Та хоч Кеолі поки що не пощастило домогтися, щоб дерева винищили, йому однаково світ піднявся, і він уже почав Розглядатися круг себе й шукати якихось життєвих утіх.
Поміж усім іншим, він став ласкавіший зі своєю дружиною, і вона дуже полюбила його. Якось він вернувся додому, а вона лежить у хатині на долівці й гірко ридає.
— Що таке? — спитав Кеола. — Що з тобою сталося?
— Нічого, — запевнила вона.
Тої ж ночі жінка розбудила його. Каганець ледве блимав, але Кеола бачив по її обличчю, що вона тяжко зажурена.
— Кеоло, — сказала юна, — нахили вухо до моїх губів, щоб я могла говорити пошепки, бо не можна, щоб нас хтось почув. Через два дні після того, як наші почнуть готувати піроги до плавби, ти підеш на морський берег і заляжеш там у хащах. Ми заздалегідь удвох виберемо місце, й заховаємо там їжу, а потім я щовечора проходитиму там і співатиму. А як настане такий вечір, що ти вже не почуєш мене, це означатиме, що ми відпливли геть із острова, і ти зможеш жити тут далі безпечно.
Душа в Кеоли завмерла.
— А це що таке? — вигукнув він. — Я не можу жити серед чортів. Я не хочу зоставатись на цьому острові. Мені до смерті кортить покинути його.
