Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Наступного року залихоманило саму Польщу – у квітні 1632 року помер беззмінний ще з часів Стефана Баторія король Сигізмунд III, і, користуючись такою нагодою, Московське царство спробувало повернути собі захоплену Польщею Смоленщину. Річ Посполита, яка не мала намірів віддавати завойованого, а натомість складала плани захоплення нових московських земель, була втягнута в чергову війну з північним сусідом. Напевне, саме тому на елекційному сеймі, що відбувся у вересні 1632 року, українське питання було вирішено надзвичайно лояльно – влада потребувала участі великої кількості охоче комонних козаків на допомогу кварцяному війську і реєстровим козакам Петражицького-Кулаги. Тож православні в містах Речі Посполитої отримали небачені вольності – для них було відновлено право займати посади у магістратах, засновувати школи і друкарні, вільно чинити церковні обряди за грецьким звичаєм. Ба, навіть православні єпископські кафедри, окрім Києва та Печерська, було відновлено у Львові, Луцьку і Перемишлі. Авторитет нового короля Владислава IV був однозначно визнаний серед козацтва. Чвари на деякий час забулися, і козаки поринули в боротьбу з московитами. О, вони, безперечно, були б ще більш активними в цій боротьбі, якби могли заглянути в майбутнє років на півтораста наперед!

Але все має свій початок і кінець. Закінчилася і війна з Московським царством. Після укладення влітку 1634 року Полянівського миру польський «ожел бялий» [48] знову, як це було після Хотинської війни і безліч разів до того, звернув свій незадоволений погляд на Україну. Репресії щодо православної церкви і непокірного козацтва розпочали свій перебіг добре второваною за попередні десятиріччя дорогою. Насамперед сейм 1635 року ухвалив заходи боротьби із Запоріжжям – було заборонено рух українського населення до Січі, постачання козацької фортеці провіантом та військовими припасами. Під страхом смерті будь-кому заборонялося приставати до низового товариства, а щоб заборони і погрози мали не лише характер пустої балаканини, сейм постановив закласти могутню цитадель над Кодацьким порогом Дніпра, на що відрядив з казни сто тисяч злотих і найняв знаменитого архітектора і великого знавця фортифікаційної науки, француза Гійома Лавасера де Боплана. І вже через чотири місяці на високому пагорбі над Дніпром височіли дужі бастіони, закриваючи водний та сухопутний шляхи на Низ. Цю саму фортецю і взяв одного темного вересневого вечора безталанний отаман Іван Сулима, взяв і стер з лиця землі, за що й був зраджений реєстровим козацтвом і страчений польською владою. Українське козацтво впритул підходило до чергової кривавої сторінки у своїй історії. На обрії з'являлась постать Павла Михновича Бута, котрого пізніше Україна запам'ятала під іменем славного гетьмана Павлюка.

II

«…Ой у лузі, лу-у-у-зі…»

Пісня забриніла якось сумно і надзвичайно чарівно, але раптом несподівано обірвалася. Так, ніби голос співака відкрив на мить запону реального світу, за якою тягнулася прозора далечінь нагрітого сонцем літнього степу, і раптово зачинив її, залишаючи напівтемряву куреня, сморід тютюнового диму й завивання хурделиці за вікном. За мить хропіння, ляскання карт до дощок столу та тріск лойових свічок складали звичне оточення, а пісня розчинилася в повітрі, немов і не було її ніколи. Іван мимоволі зітхнув. Він не любив зиму. Адже ніщо не може бути кращим, ніж вдихнути аромат вечірнього літнього степу, безжурно слухати спів цвіркунів та цикад… Але, напевне, з цим прийдеться почекати. На дворі якраз стояли тріскучі грудневі морози, а до Різдва залишилося всього два тижні, тож ці швидкоплинні рядки з пісні і напівсонний стан, у якому перебував Іван, розкинувшись на теплій постелі, намалювали щось надто прекрасне, для того щоб стати реальністю.

Довелося вставати. Богун з насолодою потягнувся і попростував у той куток куреня, де стояла діжа з прохолодною джерельною водою. Зачерпнувши, напився з об'ємистого ковша. На мить заломило зуби, такою студеною була вода. Іван повісив ківш на цвях і попрямував до гурту запорожців, які завзято ляскали затертими картами і час від часу наповнювали затишок куреня дужим реготом. Серед інших розрізнив Нечая, Обдертого, обох близнюків Карасів. Погладжував вуса, поглядаючи в карти, навіть курінний.

– А такої! – з силою вдарив картою до столу невисокий, але кремезний Паляниця. – Тепер що співатимеш?

Нечай, до якого булі звернені слова Паляниці, спокійно покрив його карту.

– А такої! – друга карта Паляниці лягла поверх інших з різким ляском.

Нечай так само мовчки покрив.

– Паляниця, не роби хвилі. Біжи краще по горілку, – Савка Обдертий позирав на Паляницю, флегматично накладаючи люльку.

– Ну це ще побачимо! – затято кинув крізь зуби Паляниця. – На ось…

Нечай мовчки підняв із сирна дві останніх карти.

– Ага, приймаєш! – зрадів Паляниця.

– Знайшов чому радіти, – хмикнув Савка.

– Ой шкода відра горілки, ой шкода! – піддражнив Паляницю один з Карасів.

– Кому, мені шкода?! – спалахнув Паляниця.

– Ну не мені ж, – вишкірився на нього білими зубами Обдертий.

Тим часом Нечай відбив останню карту Паляниці і пішов у наступ. За хвилину все було скінчено.

– Тю… Грати він сідає, – недбало кинув другий Карась. Паляниця почервонів, але всього через мить зумів себе опанувати.

– Агов, шибеники, хто там казав, що я жалкую? – він опустив руку в кишеню, після чого сипонув на сирно добрячу жменю срібних татарських гурушів.

– Ну… козак, козак! – розвів руками Савка.

Раптом вони обидва замовкли і отетерілими поглядами подивилися на Омелька – той неквапом зібрав зі столу монети і опустив їх всі до кишені свого жупана.

– До шинку підемо, – голосом, що не терпів сперечань, пояснив курінний. – Нічого в курені під святими образами пиятики вчиняти. Для того жид шинок і поставив. А тут, крім іншого, можливо, хтось відпочити захоче.

З курінним дійсно ніхто не почав сперечатися, тим більше Омелько, як завжди, мав рацію. Тож через кілька хвилин десяток козаків Тимошівського куреня, серед яких і Богун з Нечаєм, прямували, не звертаючи уваги на хурделицю і снігові замети, до великого шинку, що світив у холодну темряву вузькими отворами вікон за якусь сотню кроків від січової брами. Серед заметеного кучугурами снігу передмістя він виглядав чимось на зразок Ноєвого ковчега.

У шинку в ніс вдарив чад прокислого вина і пересмаженого м'яса. Великі столи, за кожним з яких могли вміститися по десятку людей, майже всі були зайняті. Тимошівці знайшли вільний стіл у кутку, неподалік від просторої пащі коминка. Поряд гуляла компанія козаків Вищестеблівського куреня. Підпиті запорожці гамірливо привітались з новоприбулими:

– О, дивись, і тимошівці нині забавляються! – розв'язно вигукнув один з них. – Пийте, браття, на цім світі, бо на тому не дадуть!

– А ми так і чинимо, панове-браття, – Омелько з пошаною схилив голову перед вищестеблівцями, після чого загудів до жида-шинкаря: – Гей, шинкарю! А давай нам, що маєш. Та пісного, скурвий сину!

Швидко забігали служники. На столі з'явились риба, житня тетеря, щерба і горілка. Голосно дзенькнули чарки.

– За всіх здоров'я! – гаркнув Омелько, – і за вас, братчики, – повернувся він до вищестеблівців.

– Слава! – відповіли ті, аж стеля затряслася.

Після того, як чарки спустіли, Омелько нахилився до Івана:

– Іване, – раптом поставив він зовсім несподіване запитання, – а пам'ятаєш про нашу давню розмову про ляхів, харцизів і наше до них ставлення?

Іван витріщився, не розуміючи запитання:

– Про що ти?

– Про наїзд на хутір мого хорошого знайомого, про бій і поранення, а також про одного хороброго і не по роках розсудливого хлопчака, – з посмішкою підморгнув Омелько.

– А… Тепер пригадую. Чому ти згадав?

– Сьогодні великий день, Богуне, – таємниче мовив Омелько. – Сьогодні ти побачиш людину, яку насправді турбує доля поневоленої ляхами України.