Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Полковник важко зітхнув, підвівся і відійшов до наших речей. Почав методично викладати на пісок спочатку речі з подвійного баула Гулі. Там він знайшов її яскраві сорочки-балахони та згортки із запасом чаю і сирними кульками. Вмістом її баула він лишився відверто незадоволений і тому з подвоєною енергією та ретельністю взявся до мого китайського рюкзака. Якось недбало випхнув на пісок бляшанки «дитячого харчування», тоді витягнув пакет, у якому лежала течка з рукописом Гершовича. Тут-таки витягнув течку й підніс її до очей. Чхнув і відсунув її від обличчя. Знову принюхався, спочатку обережно, потім уже якось спокійніше.
Коли ж полковник розгорнув течку і переглянув папери, то перевів задоволений погляд на мене.
— Далеко тобі довелося її нести. Від Пущанського кладбіща прям до Мангишлаку... — протягнув він голосом людини, що говорить значно менше, ніж знає. — Тепер моя черга.
«Ну ось, — подумав я. — Схоже, тільки лінивий за мною не стежив у Києві! І УНСОвці, і СБУшники, і любителі фінського „дитячого харчування“. Просто дивовижа, як я ще примудрився сюди живим дістатися!»
Знову мені пригадалися сліди на піску, які я бачив кілька разів після висадки на каспійський берег.
— Полковнику, — запитав я. — То це ви за мною в пустелі стежили?
— У якому смислі?
— Я кілька разів уранці бачив сліди в тих місцях, де ночував.
— Може, ці? — кивнув він на Петра з Галею.
— Ні, — відповів я.
Полковник спохмурнів.
— Та я вобше-то знаю, шо це не вони, — я сам за ними слідив... — полковник Тараненко замислився. Тоді розвів руками. — Наче нікого тут більше бути не повинно — всі заінтересовані сторони вже у зборі...
Деякий час він мовчав. Далі опустив течку на пісок поруч зі стільчиком і взявся до речей Петра й Галі. Випатрав їхню господарську сумку з довгими лямками.
Коли оглянув речі, що вивалилися звідти, задоволено крекнув. Узяв до рук алюмінієву джезву, бляшанку меленої кави «Якобс» і блок «Снікерсів». Тоді кинув хитрий погляд на Петра і Галю. Галя лежала на боці й дивилася осторонь, а Петро, так само, як і я, вигнувшись, мовчки стежив за полковником.
Полковник нарешті з’ясував усе з речами полонених, тоді витратив хвилин п’ятнадцять на вивчення нотатника, що належав, судячи з усього, Петру. Покінчивши і з цим, Тараненко знову вмостився на складаному стільчику — тепер його обличчя світилося цілковитою самовпевненістю.
— Ну шо, можем далі поговорити! — рішуче промовив він. — Спочатку з представником «москалів», — і він пронизливо втупився в мене. — Біографію свою можеш не розказувати, це ми вже читали. Почнемо з другого — шо це вас потягнуло влізти в святі для кожного українця діла? — і він із посмішкою кинув погляд на Петра.
— Що ви маєте на увазі? — запитав я.
— Ну шо — канєшно, ваш інтерес до Тараса Григоровича, та ше й у такому, можна сказати, міжнародному масштабі.
— А що тут такого забороненого?
— Хто сказав, шо забороненого? Ні, я не говорив. Я б сказав, шо це досить делікатні діла, особливо коли вони переходять допустимі кордони і починають зачіпати інтереси іншої держави...
— Знаєте що, — я знову відчув різкий біль у шиї, і руки мої занили із новою силою, — мені складно розмовляти в такій позі...
— То поверніться якось по-другому, і не обов’язково на мене дивитися, бо шию звернете... — порадив полковник.
Я знову перекотився на живіт і сперся підборіддям на край підстилки.
— Я не бачу, які кордони, крім географічних, я перейшов... — вичавив я над силу, бо говорити в цій позі було нелегко — бракувало віддиху.
— Ну гаразд, ми до цього повернемся, а поки шо поговоримо з Петром Юрійовичем Рогулею... — він перевів погляд на Петра.
— Нема мені про віщо з вами балачку вести, — процідив крізь зуби Петро. — Ще й москальською мовою! І не сором українцю чужинською мовою галакати? Га?
— А кофе «Якобс» пити і «Снікерсами» закусювати українському патріоту не стидно? — сказав у відповідь Тараненко. — От нє, шоб із собою львівський шоколад взяти і рідний кофейний напіток!
Полковник тяжко зітхнув. Розмова не ладилася. Він підняв із піску течку з рукописом Гершовича, знову став перебирати папірці, пробігав очима то один, то інший. Знайшов і рапорт-донос ротмістра Палєєва. Уважно прочитав його і замислився.
Думав він довго. Я навіть устиг подрімати — це був найпростіший спосіб абстрагуватися від того, як ломило кістки.
— Ну шо? — повернув мене до реальності голос «адидасового» полковника. — Нада рішати, шо будемо далі робити... Тут я вже розібрався, так шо довгі розмови не потрібні... Треба копати... Тільки нада рішити, як саме. Волочити я вас не збираюсь... — полковник радше міркував уголос, ніж звертався до нас. — Так шо, може, ноги розв’яжу... Тільки не зразу... А вобше-то... — він подивився на фірмову бляшанку меленої кави, що лежала поміж випатраних сумок. — Вобше, непогано було би кофе випити...
І він прикусив губу.
А сонце піднімалося, і денне повітряне тепло спускалося з неба на пісок, щоб висушити ту мізерну вологість, яку подарувала цій мертвій землі ніч.
— Як ви тут кофе варите? — запитав полковник, позираючи на мене.
— Жінки збирають хмиз і розкладають вогонь, а на триногу вішають казанок із водою, — монотонно відповів я.
— Хмиз? — перепитав полковник, роззираючись навсібіч. — Де ж його тут зібрати? Я он на сухому спирті собі їжу грів, але він кінчився.
У мене в голові виник план можливого порятунку, хоча уявити собі повне визволення від усієї цієї компанії було неможливо. Принаймні цієї миті.
— Гуля знає, де хмиз шукати, вона ж місцева, — і я вказав поглядом на свою зв’язану дружину.
Полковник Тараненко теж подивився на неї, задумливо пожував губами, провів рукою по гладенько виголених щоках і перевірив пучками, чи правильно настовбурчуються його доглянуті густі вуса.
— От шо, — сказав він. — Я її розв’яжу, вона — ліцо сторонньої національності, хай воду скип’ятить... А ви поки полежите, вам кофе тоже хватить...
І полковник, схилившись над Гулею, розв’язав їй руки, а потім — ноги.
Мені здалося, що Гуля, щойно він розв’яже їй руки, затопить йому в пику. Але вона потерла зап’ястки, всілася, спокійно роззирнулася навколо.
— Іди за хмизом! — звелів їй полковник, і вона слухняно пішла.
«Може, це і на краще, — подумав я про Гулю. — Принаймні у потрібний момент вона і мене розв’яже, а там, може, залишимо полковника утрьох з Петром і Галею. Оце їм весело буде. І ну його, цей щоденник, до біса, нехай самі копають — лопату мають!»
Полковник провів Гулю зацікавленим поглядом, тоді знову взяв до рук течку і понюхав. Присів біля мене навпочіпки й понюхав мене.
— Шо це ти корицею пропах насквозь? Пироги з корицею любиш?
— Ні, просто українсько-російський кордон у вагоні з корицею переїжджав, ось запах у шкіру і в’ївся, — пожартував я.
— A-а, — протягнув полковник, усерйоз сприйнявши мої слова.
Коли сонце піднялося вище, час потягнувся повільно, як деревна смола. Петро раптом сухо закашлявся і попросив у полковника води. Той знайшов каністру і напоїв зв’язаного бранця. Мені було цікаво спостерігати, як наближалися одне до одного пшеничні вуса Тараненка і чорні вуса Петра. Полковник із якимось особливим задоволенням піднімав каністру над головою співвітчизника, наче щоб примусити його робити великі, до захлинання, ковтки.
— Агов! — вчасно похопився я. — На каву не вистачить! Це ж уся вода!
На обличчя полковника повернувся серйозний вираз. Він миттю забрав каністру від лиця Петра і закрутив пластмасову кришечку.
Незабаром повернулася Гуля і запалила багаття. А хвилин за двадцять над казанком піднялася перша пара.
Полковник дістав зі свого рюкзака півлітрову алюмінієву кружку і ложку. Насипав у кружку меленої кави і присів біля вогнища, очікуючи, коли закипить вода.
Гуля відійшла убік і заходилася складати свої речі назад до подвійного баула.
— А чай у тебе який? — несподівано запитав її полковник. — Цейлонський?
