Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

- Чи й пан лю­бить са­мо­ти­ну, як і ми? - спи­та­ла йо­го зго­ри Лю­ци­на.

- Я не­дав­но по­лю­бив цей гай. Він од нас да­ле­ченько, - од­ка­зав Яким.

- Що ви знай­шли тут та­ке при­над­не? Чи по­го­жу во­ду в кри­ниці, чи ту­тешнє чис­те повітря? чи, мо­же, ту­тешніх лю­дей? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- І во­да доб­ра, як вид­но, і повітря чис­те, і яр зе­ле­ний, але я тієї дум­ки, що лю­ди ба­га­то кращі од усієї кра­си на­ту­ри!

Люцина дво­ма ру­ка­ми за­гар­ба­ла собі той комплімент, аж очі в неї заб­ли­ща­ли радісно, аж ніби заг­ра­ли.

- То пан не лю­бить кра­си цього місця? - спи­та­ла Ру­зя то­неньким, але підроб­ле­ним, не своїм го­лос­ком. - О, який же со­ром! Не ро­зуміти кра­си синього не­ба! Дивіться! - про­мо­ви­ла ро­ман­тич­на пан­на, - яке тут де­ре­во розкішне, не­бо чис­те! А той потічок, що ти­хо дзюр­ко­тить ко­ло ніг на­ших по камінчи­ках, ніби ма­ле ди­тя рюм­сає! А ті квіточ­ки, що он-оно на до­лині засіяла бо­жа ру­ка! а те зе­ле­не ба­дил­ля…

- Тим, пев­но, ви й сук­ню доб­ра­ли до своєї впо­до­би… Во­на зе­ле­на, як те ба­дил­ля…

Рузя при­ку­си­ла язи­ка, тро­хи зобідив­шись. Яким прос­тяг ру­ки до ди­ти­ни, не зна­ючи, як за­че­пи­ти Зо­сю. Ди­ти­на сміли­во об­ня­ла йо­го шию ру­че­ня­та­ми, при­ту­ли­ла до йо­го ли­ця го­лов­ку і своє біле, як лляні па­чо­си, во­лос­ся до йо­го чор­них, як во­ро­но­ве кри­ло, ку­черів.

- Ви, надісь, ду­же лю­би­те дітей? - спи­та­ла Зо­ся і за­чер­вонілась.

- Дуже люб­лю дітей і всіх лю­дей, доб­рих, як діти.

- Діти - то те са­ме, що й на­ту­ра, - пе­ре­би­ла Ру­зя. - Во­ни ніко­му не за­подіяли ли­ха, як от квітки, що рос­туть он­деч­ки на до­лині. То земні ян­го­ли, пос­лані бо­гом на втіху лю­дям.

- Я, здається, ба­чу вас ту­теч­ки в пер­ший раз, - спи­та­ла Лю­ци­на зго­ри. - Чом ви сю­ди не при­хо­ди­те гу­ля­ти?

- Бо не маю ча­су. Те­пер нас за­ки­да­ли ро­бо­тою.

- А як ми­ло після важ­кої ро­бо­ти зос­та­тись з своїми ду­ма­ми в такій чу­довій око­лиці! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на. - Як це місце при­дат­не для філо­софських дум!

- А ви тут час­то філо­софст­вуєте? - спи­тав Яким. - Ме­не ду­же бе­ре цікавість довіда­тись, про що мо­ло­да пан­на ду­має, та ще в лісі?

- Чи вже ж ви ду­маєте; що пан­на не­зу­гар­на навіть ду­ма­ти про що путнє?

- А мені здається, що пан­ни тільки ви­га­ду­ють модні сукні та всякі убо­ри.

Люцина по­чер­воніла. Другі сест­ри осміхну­лись.

- А мені здається, що пан­на, ко­ли во­на хоч тро­хи пут­ня, та­ки зу­гар­на й по­га­да­ти, по­ду­ма­ти го­ло­вою, і по­жи­ти сер­цем, по­ма­ри­ти гу­ля­чою мрією і ча­сом інко­ли й по­га­да­ти про сукні та стрічки, як ви ка­же­те, - ска­за­ла Лю­ци­на.

- Вважайте, па­не! діво­чий ро­зум зу­гар­ний і здат­ний пос­те­ре­га­ти навіть філо­софські тай­ни і скла­да­ти отакі пре­хо­роші бу­ке­ти, як от­сей, - до­да­ла Лю­ци­на, - і навіть жар­ту­ва­ти з мо­ло­ди­ми па­ни­ча­ми…

Щоб зда­ва­тись мо­ло­денькою, тро­хи лег­ко­дум­ною дівчи­ною і підійти під стать прос­тих дівчат, во­на одірва­ла най­більшу ор­гинію і ки­ну­ла нею зго­ри на Лемішковсько­го. Як­раз тоді йо­му тра­пи­лось підвес­ти очі вго­ру! Ор­гинія пот­ра­пи­ла йо­му в самісінький ніс, ляп­ну­ла лис­том по щоці, одс­ко­чи­ла і ти­хо впа­ла в кри­ни­цю, розс­те­лив­ши чер­во­ний лист по воді і ніби сміючись жов­тим осе­ред­ком з нез­руч­ної пан­ни.

Всі засміялись. Ди­ти­на аж по­ко­ти­лась од сміху. Лю­ци­на по­чер­воніла і по­ча­ла про­си­ти про­ба­чен­ня, до­да­ючи од­на­че, що пан­на, на який би спосіб не да­ру­ва­ла па­ни­чеві квітку, не по­вин­на про­си­ти ви­ба­чен­ня.

- Добре да­руєте! Ма­буть, од щи­ро­го сер­ця, бо в ме­не аж ніс за­болів, - обізвавсь Яким по-прос­тацькій.

Тим ча­сом, як старші сест­ри пус­ка­ли на йо­го свої стріли, щоб вра­зи­ти йо­го сер­це, Зо­ся роз­гор­ну­ла кни­жеч­ку і по­ча­ла чи­та­ти. Лемішковський не зво­див з неї очей. Яка во­на зда­ва­лась йо­му гар­на, доб­ра, ти­хенька, лас­ка­ва по­руч з ко­кет­ка­ми сест­ра­ми. І во­на не по­ди­ви­лась на йо­го, не зай­ня­ла й сло­вом… і тим ще більше спо­до­ба­лась йо­му.

Незабаром потім всі вста­ли. Яким за­раз прис­тав до Зосі, взяв­ши на ру­ки хлоп­чи­ка, в кот­ро­го боліли од ходні но­же­ня­та. Доріжка бу­ла ву­зенька. Старші сест­ри ту­ли­лись до йо­го, спи­ха­ючи од­на од­ну, од­на­че му­си­ли вдвох сту­пи­ти впе­ред і зос­та­ви­ти по­зад се­бе Зо­сю з Яки­мом.

Вже по­чи­на­ло смер­ка­ти, як Лемішковський про­во­див пан­но­чок до до­му. На ґанку сидів їх батько. Вер­ну­тись на­зад Яки­мові бу­ло нез­руч­но; він му­сив підійти до са­мо­го Пшеп­шинсько­го і привіта­тись до йо­го.

Становий, не по­дав­ши йо­му ру­ки на ба­лу, те­пе­реч­ки тро­хи не обнімав йо­го, по­ба­чив­ши ко­ло своїх до­чок, і про­сив зай­ти в гості. Яким тільки то­го й ждав.

В по­ко­ях у Пшеп­шинсько­го бу­ло бідно, але з ве­ли­кою пре­тензією на панську обс­та­ву. Над ка­на­пою висіло ду­же ве­ли­ке дзер­ка­ло в зо­ло­тих ра­мах, але по­зо­ло­та бу­ла вся ви­тер­та. На сто­лах, на ка­напі ле­жа­ли всякі шту­ки, по­ви­топ­ту­вані й по­ви­ши­вані з га­ру­су. Гли­няні і фар­фо­рові кук­ли по кут­ках на сто­ли­ках на­га­ду­ва­ли про ста­туї. Пле­те­них з ни­ток завіс ко­ло вікон, пле­те­них ска­тертів на сто­лах, - бу­ло так ба­га­то, що, здається, самі па­ву­ки не спро­мог­лись би по­напліта­ти їх стільки. Під сто­лом був розс­те­ле­ний ста­рий ки­лим з по­ли­ня­ли­ми квітка­ми. Забіга­ла, за­веш­та­лась прис­лу­га, задз­веніла по­су­дою, заб­ряз­ка­ла клю­ча­ми.

Люцина сіла ко­ло са­мо­ва­ра на місці ха­зяй­ки, щоб на­ли­ва­ти чай, хоч дру­гим ча­сом та по­винність ле­жа­ла на Зосі. З нез­ви­чай­ним ко­кетст­вом на­ли­ва­ла во­на чай: зги­на­ючи свою білу ру­ку, дер­жа­чи чай­ник трьома пальця­ми і підійма­ючи йо­го ви­со­ко над ста­ка­на­ми, во­на роз­тя­гу­ва­ла зо­ло­ту, па­ху­чу цівку чаю, ніби гра­ла­ся своєю ро­бо­тою. За кож­ним по­во­ру­шен­ням чай­ни­ка, за кож­ним по­да­ним ста­ка­ном во­на ви­ги­на­ла стан, шию, по­вер­та­ла в'язи так ми­ло й ле­генько, не­на­че во­на вся бу­ла на пру­жи­нах.

Розмова пішла ве­се­ла, жар­тов­ли­ва, зай­ма­юча мо­ло­до­го хлоп­ця, - та роз­мо­ва, яку вміють про­ва­ди­ти ве­селі польки, та ще й тоді, як їм спо­до­бається гар­ний хло­пець. Навіть Зо­ся роз­го­во­ри­ла­ся і по­ка­за­ла­ся зовсім не та­кою ти­хою і не­мо­вою, яку во­на уда­ва­ла з се­бе при стар­ших сест­рах. Яким зог­лядівся тільки тоді, як батько, тро­хи крек­тя­чи, підняв­ся з-за сто­ла і тим дав зна­ти, що гос­теві час би й до­до­му.

Батько ввійшов у свій кабінет. Лемішковський пішов до­до­му. Сест­ри зос­та­лись ба­ла­ка­ти ко­ло сто­ла. Са­мо­вар по­гас. На столі сто­яв по­роз­ки­да­ний по­суд. В кімнаті всі вікна бу­ли по­од­чи­нені настіж. На да­ле­ко­му небі чер­вонів, ніби жеврів, вечір. Зе­ле­не гілля ви­шень і груш заг­ля­да­ло в ха­ту. Че­рез по­од­чи­нені вікна бу­ло вид­но темно-синє не­бо з яс­ни­ми зо­ря­ми. Че­рез усі вікна не­бо зда­ва­лось чу­до­вою завісою, зат­ка­ною зо­ло­ти­ми й срібни­ми зірка­ми. Ти­хий вечір, свіже повітря, кра­са не­ба, - все те навіва­ло мрії трьом сест­рам, з очей кот­рих не­дав­но зник чор­ноб­ри­вець-хло­пець.

- Пішов же наш гість… пев­но, же­них, - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, - кот­ра ж з вас, сест­риці, ви­бе­ре йо­го собі за же­ни­ха?

Менші сест­ри мов­ча­ли.

- І що ж нам з та­ки­ми же­ни­ха­ми? - го­во­ри­ла во­на далі. - Це вже не пер­ший та­кий. Нам що не трап­ляється, то все півто­ра людсько­го. Один був і дідич, та бог зна який; дру­гий був і капітан, та го­лод­ра­нець. Цей і гар­ненький, і мо­ло­дий, має ся­ку-та­ку маєтність, та за­те міща­нин, ко­ли ще не сірий му­жик.

Менші сест­ри слу­ха­ли мовч­ки.

- Як по­ду­маю, що ми такі без­щасні, то ме­не аж жаль бе­ре! - про­мов­ля­ла далі Лю­ци­на. - Здається, між на­ши­ми по­ля­ка­ми і не­ма та­ких бідо­лаш­них, як ми! Всі наші по­ля­ки ба­га­тирі, ма­ють ба­гаті землі, ліси, фольвар­ки, повні хліба. Мій бо­же! Що там то­го доб­ра в на­ших сусід Зай­онч­ковських! В їх еко­ном жи­ве ба­га­то кра­ще, ніж ми. Що там на еко­номії корів, гу­сей, мо­ло­ка, мас­ла! Які там чу­дові го­ро­ди, сад­ки! Ох, Єзус, Марія! Не знаю, за віщо нас гос­подь ка­рає! Всі по­ля­ки жи­вуть по-панській, ма­ють пов­ний двір слуг, че­ляді, їздять в ка­ре­тах. Ой гос­по­ди! за що ж ти нас так важ­ко ка­раєш!