Маґнат - Пагутяк Галина (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗

— Пане, — раптом забіг наперед Павлусь. Я й забув, що дитина перестрашилась причинної жінки, отже, вчинив ще один гріх.

— Що таке?

— А де діти тієї жінки?

— Не знаю, певно, на небі, — перехрестився я. — Прийдемо помолимось за сю нещасну родину, чуєш?

Малий аж зітхнув. Не такий малий вже, десять літ минуло, знає, що таке бути «на небі». Не спитав нічого, але крок у нього став веселіший. Яри скінчились, і повітря стало легшим, солодким. Ми були вже майже на верховині. Дорога стала просторішою й рівнішою, бо під сподом мала суцільний камінь. Стало видно дзвіничку монастиря, а сам монастир тулився до вершка гори, скрай лісу. Повіяв легкий вітерець, сонце освітило жовті квітки мати-й-мачухи, нарешті я почув правдиву весну. Прийшла весна, а з нею моя воля. Широкий плаский верх відкривав переді мною інші гори, яких я не бачив у самому Добромилі. Звідти добре було видно вежі та мури Низького замку, а Високий, Гербуртова твердиня, ховався за іншою горою. Де ж мій хрест? Ніс я його, ніс, а він ураз десь дівся. Наче лишив я його підпирати ту хатину над яром, а сам пішов далі. Дивне щось крутилось в голові про хресну дорогу без Голгофи в кінці. Та хіба таке може бути? Певно, мені памороки забило в тій курній хаті. Там жінка могла говорити все, що хотіла і з ким хотіла. Могла богохулити навіть. Чоловік був у її владі, могла би навіть його убити, якби хотіла, могла не давати ні їсти, ні пити. І се називалось — родина? Та хай Господь милує від такого. Діти попадали в яр, порозбивали собі голівоньки об гострі пеньки. Спершу одне, а потім друге, зіп’ялись на ноги, подибали до краю урвиська. Там коло хати навіть тину нема, відійдеш два кроки і перед тобою провалля. Хто пильнує дітей? Хіба пани. Бідний не має коли пестити дітей, бо пильнує праці. (АК: У полемічних виступах часів Рокошу Ян Щасний Гербурт створив надзвичайно експресивний і поетичний образ матері, яка розгубила своїх діток, а відтак ходить і кличе їх, плаче за ними. Тільки через сто років Іван Мазепа напише своє знамените «Ой горе-горе чаєчці небозі». Можливо, його пісня була навіяна поетикою Рокошу Зебжидовського.)

На небі діялось те саме, що у мене в душі. Наплине хмара — світ потемніє, смутні думки вертаються. А відслонить сонечко — тепло й погідно і рослині, і пташині, й чоловік перестає враз журитися. І небо таке глибоке й велике на горі, що здається, вночі зірки з нього можна, як вишні, зривати. Тому монастир добре на горі ставити, а церкву на горбку. А де нема горбка, там церкву тягнуть догори шатром.

Сей останній відтинок дороги міг бути для мене, грішного, найтяжчим, але я не ніс хреста. Я почував себе так, ніби покидав край смутку, плачу і благань, що їх нікому вдоволити. Може, в сю світлу хвилю душа ясновельможного, чию одежу я доношував, вселилася в мене, потіснивши мою душу в куток, бо я й справді відчував у грудях тісноту, а в серці збурення — те, що чоловік без уяви назвав би втомою від сходження на гору. Але я знав, що се не так неміч тілесна, як душевне терпіння.

Я зупинився, щоб розгледітись знову. Павлусь підставив бліде личко сонцю і закрутився, розкинувши руки, а далі побіг до краю гори. Задовгі рукави тріпались наче крила у птаха. Хлопець хотів подивитись на Добромиль з висоти пташиного лету. Я теж пішов. Сонце світило просто на улоговину, в якій розкинулось місто. Найбільше світла дісталось вежам костелу і замку. Червоні дахи осідку Гербуртів аж горіли. Ріка виблискувала між густим, бурштинової барви верболозом. Звідти я справді міг бачити увесь Добромиль, бо гори дають нам змогу дивитися на світ очима птахів, а болота — очима змій. Якби посунути гору, на якій я стояв, то ранок приносив би світло раніше і не був би таким сірим. Гори стиснули місто, не даючи йому розповзтися у боки, а мури не дозволяли злитися з Терновою, від якої його відділяв лиш невеликий відтинок дороги. Он та брама, через яку ми вийшли сьогодні. Михайло забрав мого коня до замку, бо я пояснив, що се проща і хто йде пішо до Божої обителі, тому воздається. Мури латані-перелатані, подекуди на валах стримів лише частокіл. Я розумів, що Високий замок єдиний зможе вистояти супроти вражої сили, але не вмістить у себе ні челяді з Низького замку, ні міщан добромильських, ні хлопства. Ті, як мені розповідали, звикли ховатись від орди в горах. Бо татари хоч і вражають своїм натиском і швидкістю, але бояться лісу і гір, намагаються їх оминати, бо там їхня погибель. Кожне військо має слабину. Добромиль мав би стояти на горі, щоб легше себе обороняти, однак місту потрібна вода і родюча рілля. Гора, на якій я стояв, ще не проросла травицею, але я бачив, що земля годиться лиш для випасу худоби, бо дощі й талий сніг змивають з неї увесь тлущ. Що посієш, те й збереш, або й менше.

Мене огортало тепло, що овівало гору, сушило землю. І не лише тіло, а й серце прагнуло зігрітись після довгої зимової стужі. Вік би так стояв, нічого не робив, тільки дивився на місто внизу. Хоч не тут я родився і багато чого не міг прийняти для себе, а проте не міг не оцінити спокою й миру, що линули від Добромиля, почуваючи навіть жаль, що скоро доведеться все це покинути. Тут, на горі, я не почував себе бранцем міста, яке з висоти вміщалось на моїй долоні. Внутрішнім зором я побачив дорогу, що в’юнилася зі сходу на захід, і лише вона годилась для мене. Інші були дорогами невільників, купців та розбишак, і небезпеку, що чаїлась для самотнього мандрівця, я вже встиг відчути сповна.

Втім, і в цих западинах, густих кущах міг ховатись неприятель і стежити за кожним моїм порухом. Нема на сьому світі безпечного місця, хіба що в материнській утробі. До монастиря я ще зміг би добігти, а до Високого замку — вже ні. Внизу натура поставила такі перепони з колючих тернових кущів, що й миша не прорветься.

Та я легко відмахнувся від цієї думки. Чомусь був певний, що мушу сповнити свій обов’язок — прислужитись востаннє ясновельможному Гербурту, а там… Що кому судилося, того не мине.

Не знаю, скільки я отак простояв на горі — на виду, не почуваючи найменшого страху, хоча в лісах могло все, що завгодно зачаїтися. Так, наче був я духом, якому не зашкодять ні куля, ні стріла, ні спис між ребра. Чоловік вмирає лиш раз. Хоч не був я більше воїном, але тут, на горі, мене охопило п’янке відчуття небезпеки і хизування перед нею. Та й гірський вітер видув з мене мирські турботи, сонце випило невиплакану сльозу і, забравши це все, натура потемніла, спохмурніла, а з невеликої хмари бризнув дощ. Аби я зрозумів, що моє тіло все ще при мені, й воно мерзне і потребує укриття.

Мене здивувала безпечність добромильської обителі. Благенька огорожа з ріденьких стовпців, перевитих вербовим та ліщиновим пруттям, — ледь не загорода для овець, хіба що трохи вища, молодий садок з обв’язаними соломою яблунями, відчинена брама, звідки дорога вела просто до церковці, що ще не втратила барви свіжих дощок, тільки ледь примерхли оті барви. Церковця притулилася до самої гори, а з боків стояли довгі хижі, вкриті соломою. Бідний монастир, але бідність його миналася: поряд зводили муровану церкву, правда, тепер будова чекала весняного тепла, а в горах весна завше настає пізніше, ніж у долині. Мав я надію, що ясновельможна Гербуртова не полишить опікуватись монастирем святого Онуфрія, а ні — то на все Божа воля. (АК: Звісно, княгиня з роду Острозьких дбала би за Добромильський монастир ще довго, якби смерть рано не вкоротила їй віку. З певних джерел відомо, що Гербуртова похована не де-інде, а в Добромильському василіянському монастирі, хоча була римо-католичкою. Там же й похований син Яна Щасного — Ян Лев. У польському путівнику 1919 року написано, що в коридорі монастиря висіли портрети Гербуртів. На жаль, після Другої світової війни у монастирі відкрили відділення психлікарні й портрети напевно знищили.)

Бо зараз свята обитель була вразлива не лише до нападів людоловів чи католиків, а й до хижої звірини.