Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (хороший книги онлайн бесплатно txt) 📗
“Вельмишановний колего! Сиджу, власне, у затишному місці, куди навіть царі пішки ходять, і маю перед собою вашу газету з вашою рецензією. За хвилину матиму її під собою”.
Від авторів: гарно жартувалося, та кепсько закінчилося. З Польщі Зісмана-Ясенського вигнали - саме за його публіцистику. З Німеччини, куди він перебрався, попросили ще швидше. Французи, котрих він вшанував своєю появою, віддали жартівника до суду. Тоді Зісман-Ясенський терміново оголосив себе стовідсотковим комуністом і радянське посольство в Парижі витягло його з буцегарні та урочисто відтранспортувало до СРСР.
На четвертій за рахунком батьківщині товариш Бруно без зайвої скромності дав собі таку поетичну характеристику:
«Певец коммунизма грядущих идей, восславивший дней наших великолепье».
Однак у радянських чекістів чомусь була інша думка щодо творчого доробку Артура Зісмана. Його заарештували в 1937-му році, звинуватили у шпигунстві на користь польської, німецької і французької розвідок, а також у глибоко прихованому троцькізмі - і розстріляли. У повоєнній комуністичній Польщі Бруно Ясенського записали у класики польської (?) літератури. У сучасному польському Інтернеті нам вдалося відшукати лише одне-єдине посилання на зацитовану вище історію з газетою “Львівський кур’єр”.
Ще один шкіцик з життя єврейської інтелігенції на західних теренах України до 1939-го року.
Єврейський поет Бер Горовіц мав своїх шанувальників, проте ніколи не мав достатньо грошей. Відтак він вирішив заробити ще й на малярстві. І написав портрет не когось там, а мера міста Станіслава. Коли робота була закінчена, міський голова видав рецензію:
- Якби не ордени, то я би сам себе не впізнав.
Вічна для всіх цивілізованих народів тема “поет і видавець”. Ще одна знакова особистість довоєнної Галичини - літератор і перекладач з івриту Давид Фрішман дискутує зі своїм видавцем. Раптом обриває розмову та іронічно всміхається.
- Охоче дав би пану Фрішману двадцять злотих, - каже видавець, - аби він тільки сказав, про що він зараз подумав.
- Те, про що я зараз подумав, і ламаного гроша не варте.
- Тобто?
- Про вас.
Був такий собі добряче призабутий революціонер і пролетарський поет Морис Вінчевський. Він любив їздити єврейськими містечками аби збудити революційну самосвідомість єдиновірців.
І от десь на початку ХХ століття з’явився він у Бердичеві і одразу ж таки, на вокзалі підняв голос протесту проти єврейських погромів:
- Годинник історії зупинився! - кілька разів виголосив революціонер.
Назавтра з самого ранку до готелю, де ночував товариш Вінчевський, з’явився незнайомий йому старий єврей.
- Ви знаєте, я вчора теж був на вокзалі. Слухайте, яка промова! Яка промова! Я не пропустив жодного вашого слова. Але я так зрозумів, що у пана є якісь проблеми з годинником. То я найкращий в Бердичеві майстер. Давайте сюди ваш годинник, я з ним таке зроблю, що він уже ніколи не зупиниться.
Хто вже сьогодні пам’ятає, що “Інтернаціонал” до 1944 року був державним гімном СРСР, а потому - вже “тільки” компартійним. І вже нікому нічого не говорить ім’я Аркаша (пробачте, Аркадій Якович Коц), колишній одеський биндюжник, котрий ще в 1902 році переклав канонічний французький текст гімну на російську мову. Можливо, Аркашу підвела відсутність належної освіти, а можливо - професійна звичка биндюжників снідати півлітрою горілки, заїдаючи її жменею маслин. Але текст вийшов… як би це делікатніше сказати… ні в тин, ні в ворота. Проте, після 1917 року всі жарти з цього приводу стали небезпечними для життя. І хто, ви думаєте, ризикнув посміятися над святинею? Звичайно ж, євреї.
Громадянська війна, через містечко, виспівуючи “Інтернаціонал”, проходить Перша Кінна. З-за плоту визирають два євреї:
- Фіма, а що це у них на головах?
На головах у кіннотників - шоломи “будьонівки” з характерними шишаками.
- Ви що, Ізя, не бачите? Труби!
- А навіщо?
- Щоби пара виходила.
- Яка пара, звідки?
- Ви хіба не чуєте, що вони співають? “Кипит наш разум возмущенный…”
І ще про революцію. Жив собі у Одесі на самому початку минулого століття такий собі тихий Йоселе Вайнсбейн. Так йому не пощастило з дітьми. Мало того, що його улюблений синочок не захотів брати уроки гри на скрипочці у мосьє Столярського, так він ще й відмовився вивчитися на адвоката. Ну, нехай! Так пішов би і найнявся в нальотчики до Мойші Вінницького (він же - Мишко Япончик). А що? Нормальна робота для молодого єврея. І куди, ви думаєте, Льодя розігнався? Ой, вей! Пішов до цирку і показує там різні дурниці на трапеції під ідіотським псевдонімом Леонід Утьосов.
Але якби тільки це! Дасть Бог, підросте дитина - перебіситься. Але ж і дочка подалася - сором навіть вголос сказати - у революцію! Ну добре, нехай вони її десь там роблять на Старих Млинах чи за Пересипом. А то ж влаштовують мітинги у нього вдома. Знайшли собі базар!
І от, одного разу терпець у старого Вайсбейна увірвався. Коли черговий соратник його доньки по революційній боротьбі завершив свою промову вигуком: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», татуньо встромив голову в двері і категорично заявив:
- Тільки не в моїй хаті!
Йоселю Вайсбейну приписують ще один апокрифічний жарт. Щоправда, на його авторство претендують одразу кілька батьків славетних євреїв - і то не лише з Одеси, а й із самої Варшави.
Час від часу революційно налаштовані друзі Вайсбейнової дочки засиджувалися в його квартирі далеко за північ. Тому відпускати їх у таку пізню пору додому гостинний господар не наважувався. Адже на темних вулицях підвищували свою кримінальну кваліфікацію молоді євреї з банди Мойші Вінницького, він же - Мишко Япончик. Однак, пропозицію залишитися ночувати Вайнсбейн-старший супроводжував традиційним запитанням:
- Панове революціонери помиють ноги на ніч, чи, як завжди, ляжуть спати взутими?
А тепер - про Льодю Вайсбейна. Він же - Леонід Утьосов. Цю історію ми вважали класичною акторською байкою, проте серйозне періодичне видання - журнал “Советский экран” стверджує - чистісінька правда. Без жартів.
Десь у повоєнні роки Леонід Утьосов, уже широко знаний, популярний і улюблений, засидівся в гостях у свого друга, режисера московського цирку Арнольда Григоровича Арнольда (від авторів: таке от ім’я-прізвище Арнольд Арнольд - теж свого роду єврейський жартик. Згадайте у Макбейна: детектив-єврей на ім’я Мейєр Мейєр). Так от, господар почав умовляти Утьосова переночувати у нього, мовляв: метро зачинене, транспорт не ходить, погода кепська, таксі навряд чи зловиш, та ще й час непевний, можуть і пограбувати.
Леонід Осипович довго відмовлявся, щоправда, не через надмірну скромність. Річ у тім, що господар збирався постелити йому на диванчику, де зазвичай спав улюбленець Арнольда Арнольда - величезний породистий дог вагою мало не в центнер. Утьосов небезпідставно побоювався, що собака сприйме появу чужака на своєму законному місці як неповагу до себе.
Нарешті гостя умовили після того, як хазяї заприсяглися, що пса зачинять у коморі.
Серед ночі щось страшенно бабахнуло, і за мить на сплячого Утьосова впало щось велике, важке і живе. Це, як ви зрозуміли, собака висадив двері комірчини і відновив статус кво. Вусмерть переляканий Утьосов гукнув на допомогу Арнольда, але що характерно - кричав він на їдиш.
