Вірнопідданий - Манн Генрих (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗

Після цих слів старий Бук глибше всівся до фотеля і склав руки. Напруження зійшло з його обличчя, він похитував головою, як добрий дідусь.

— Як ви були дитиною, у вас були такі гарні золоті кучері.

Дідеріх зрозумів, що офіційна частина розмови закінчена.

— Я пам’ятаю, — дозволив він собі сказати, — як хлопчиком приходив у цей дім і бавився з вашим сином Вольфгангом у солдати.

— Так, так. А. тепер він знову грається в солдати.

— Його люблять офіцери. Він мені сам говорив це.

— Я б хотів, любий Геслінгу, щоб у нього були ваші практичні нахили… Ну, він вгамується, коли я його оженю.

— Я гадаю, — сказав Дідеріх, — що ваш син високообдарована людина. Тому його ніщо не задовольняє, він не знає, чи стати йому генералом, чи якимось іншим великим діячем.

— А поки що він, на жаль, робить дурниці. — Старий глянув у вікно. Дідеріх не наважився виказати свою цікавість.

— Дурниці? Це мене дивує. Мені він завжди імпонував саме своїм розумом. Ще в школі, його письмові роботи… А те, що він недавно говорив мені про нашого кайзера, що той, на його думку, охоче б став першим вождем робітників…

— Від цього хай береже бог робітників…

— Чому? — Дідеріх був глибоко вражений.

— Тому що їм від цього не солодко було б. Адже й нам це також не пішло на користь.

— Але ж завдяки Гогенцоллернам у нас є тепер єдина Німецька імперія.

— У нас її немає, — сказав старий Бук і незвичайно поривчо підвівся із стільця. — Доказом єдності служить своя власна воля; а хіба вона у нас є? «Вам тільки здається, що ви об’єднані, бо вас об’єднує рабський дух!» Навесні сімдесят першого року поет Гервег, що лишився живий, як я, кинув ці слова тим, які сп’яніли від перемоги. Що сказав би він тепер?

Перед цим голосом з того світу Дідеріх міг тільки пробелькотіти:

— Ах, так, ви ж учасник сорок восьмого року…

— Мій милий юний друже, ви хочете сказати: дурень і переможений. Так, ми були переможені, бо ми були настільки дурні, що вірили в наш народ. Ми вірили, що він сам доможеться того, що тепер одержує від своїх володарів ціною рабства. Ми уявляли собі його могутнім, багатим, свідомим своїх інтересів і готовим змагатися за майбутнє. Ми не бачили, що без політичного виховання, котрого в нього менше, ніж у всіх інших народів, він приречений був по нетривалім піднесенні знову скоритися силам минулого. Вже за наших часів було дуже багато таких, які, не турбуючись про ціле, дбали тільки про свої власні інтереси і були раді, якщо, гріючися в промінні чиїх-небудь милостей, могли задовольняти ниці потреби розкішного і гулящого життя. А тепер ім’я їм легіон, бо з них зняли турботу про загальне благо. Ваші володарі вже зробили з вас велику державу, і поки ви заробляєте гроші, як умієте, і витрачаєте їх, як хочете, вони створять для вас — або, вірніше для себе — ще й флот, який ми того часу могли б і самі створити. Наш поет ще тоді знав те, чого вас тепер починають учити. «У борознах, проведених Колумбом, Німеччини зіходить майбуття».

— Бісмарк все ж таки дещо зробив, — з тихим торжеством сказав Дідеріх.

— В тому й справа, що йому було дано владу це зробити! І при цьому він усе зробив тільки фактично, а формально сховався за іменем свого володаря. Ми, громадяни сорок восьмого року, були чесніші, я маю право так говорити, бо сам я тоді поплатився за те, на що зважився.

— Я знаю, вас було засуджено на смерть, — сказав Дідеріх, знову стихнувши.

— Я був засуджений за те, що боронив суверенітет національних зборів проти єдинодержавства і очолив повстання народу, змушеного вдатися до самозахисту. Ось чим для нас була єдність Німеччини: обов’язком сумління, особистим обов’язком кожного, за який він відповідав. Ні! Ми не співали хвали нікому з так званих творців німецької єдності. Коли я в цьому самому будинку разом з моїми останніми друзями чекав, переможений і зраджений, на королівських солдатів, я був — великою чи нікчемною — але людиною, яка сама творить свій ідеал: однією з багатьох, але людиною. Де вони тепер?

Старий замовк і насторожився, начебто до чогось прислухаючись. Дідеріхові стало душно. Він відчував, що немає більше права мовчати. Він сказав:

— Німецький народ, дякувати богові, більше не народ мислителів і поетів, він прагне мети сучасної і практичної.

Старий відірвався від своїх думок і вказав на стелю:

— Тоді все місто бувало в моєму домі. Тепер тут так безлюдно, як ніколи, навіть Вольфганг поїхав геть. Я давно б усе кинув, але, молодий чоловіче, треба поважати своє минуле, хоч ми й були переможені.

— Безперечно, — сказав Дідеріх. — І потім ви й досі наймогутніша людина в місті. Місто, так усі говорять, належить панові Буку.

— Але я цього зовсім не хочу, я хочу, щоб місто належало самому собі. — Він глибоко зітхнув. — Це довга історія, ви поступово довідаєтеся про неї, коли познайомитеся з нашим урядуванням. День у день уряд і його довірені — юнкери — утискають нас дедалі більше. Сьогодні нас змушують віддавати наш газ поміщикам, які не платять нам податків, завтра ми повинні будемо прокладати їм шляхи. Кінець кінцем у нас відберуть наше самоврядування. Ви побачите, ми живемо в обложеному місті.

Дідеріх поблажливо посміхнувся:

— Ну, навряд чи справа стоїть так погано, адже наш кайзер така передова людина.

— Авжеж, — сказав старий Бук. Він підвівся, похитав головою, але вважав за краще промовчати. Він простяг Дідеріхові руку.

— Любий докторе, вашу дружбу я цінуватиму, як цінував дружбу вашого батька. Після нашої розмови я плекаю надію, що ми підемо руч-об-руч.

Під теплим, ясним поглядом старого Бука Дідеріх ударив себе в груди:

— Я цілком переконаний ліберал!

— Насамперед я застерігаю вас від урядового президента [4] фон Вулькова. Він — ворог, якого посадовили на шию нашому місту. Магістрат підтримує з фон Вульковом тільки найнеобхідніші стосунки. Мені особисто цей пан робить честь тим, що не вітається зі мною.

— О! — вигукнув Дідеріх, щиро вражений.

Старий Бук уже відчиняв йому двері, але нібито ще роздумував над чимось. — Заждіть-но! — Він поквапливо підійшов до книжкової шафи, нахилився і виринув із курних глибин з маленьким майже квадратовим томиком. З притаєною радістю на почервонілому обличчі він поквапливо ткнув його Дідеріхові до рук. — Ось, візьміть! Це мій «Дзвін на сполох»! Я теж був поетом — тоді. — І він легко виштовхнув Дідеріха з кімнати.

Вулиця Флейшгауергрубе піднімалася досить круто вгору, але Дідеріх засапався не тільки тому. Спочатку він був трохи приголомшений, але помалу в нього з’явилося почуття, що він дався пошитися в дурні. «Цьому старому балакунові тільки горобців лякати, а мені він ще імпонує!» Йому неясно пригадалося дитинство, коли старий пан Бук, який був засуджений на смерть, викликав у нього таку ж пошану до себе і майже такий самий жах, як і поліціянт на розі або привид у замку. «Невже я навіки лишуся такою квашею? Інший не дозволив би так поводитися з собою!» Те, що він мовчав або вкрай нерішуче заперечував проти таких компрометуючих промов, так само могло мати неприємні наслідки. Він придумав енергійні відповіді для наступного разу. «Це була пастка! Він хотів піймати мене і знешкодити… Але він ще побачить!» І, твердо крокуючи по Кайзер-Вільгельмштрасе, Дідеріх стискав кулаки в кишені. «Поки що доведеться з ним ладнати, але горе йому буде, коли я стану сильніший за нього!»

Бургомістрів будинок був заново покритий олійною фарбою, а дзеркальні шибки, як завжди, сліпуче блищали. Двері відчинила гарненька покоївка. Сходами, де усміхнений фарфоровий хлопчик тримав у руці лампочку, і через передпокій, в якому майже перед кожним столиком або стільцем лежав килимок, Дідеріха провели до вітальні. Вона була із світлого дерева і обвішана приємними картинами, під якими бургомістр і ще якийсь пан сиділи за сніданком. Доктор Шеффельвейс простяг Дідеріхові бліду руку і при цьому оглянув його поверх пенсне. Проте не можна було з певністю сказати, що він дивиться на нього, — такий невиразний був погляд його очей, безбарвних, як усе обличчя з ріденькими бачками, що розліталися в боки. Бургомістр кілька разів відкривав рота, перш ніж підшукав речення, яке ні до чого не зобов’язувало.