Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Третя година! — скрикнула мати, глянувши на годинник.— Час на обід, ніяково перед Страшевичем. Я піду, а ви надходьте.
— Можемо йти всі,— сказав Іван, встаючи.— Не договоримося до нічого.
— Бідна Катря! — демонстративно скрикнула Христя.— Нам теорії, а їй сльози!
— Треба подумати, щоб якось їй улаштувати,— сказав дядько Павло.— Але не ламати ж батьківське слово для цього!
Страшевич надійшов з саду з Катрею. Обід пройшов досить гладко. Катря виглядала доволі спокійно. Страшевич, як «душа товариства», оповів кілька полкових анекдотів і найсвіжішу історію про конфлікт губернатора з архієреєм, що вийшов при посвяченні нового будинку гімназії. Присутні сміялись потроху — щиро чи для годиться, щоб не образити добрих намірів оповідача. На одну хвилю тривожна нотка пронеслася в повітрі, коли Страшевич запитав, чи мати зостається в старім будинку, а та відповіла, що доки при ній Катря, доти вона рада тут мешкати, але як вона не буде з нею, то почуватиме себе занадто самітно. З певною тривогою всі чекали, що Страшевич «зложить заяву» з цеї нагоди. Але він обминув делікатну матерію, зачавши хвалити старий дім і сад — як би то було прикро, якби все перейшло в чужі руки. Все-таки всі з певним облегшенням серця прийняли кінець обіду і весело заметушились біля кави. І поки одні вибиралися з нею на веранду, інші до альтани, треті до себе, Дмитро серед замішання підійшов до Катрі й потиху спитав, чи не говорила вона чогось із Страшевичем про тестамент.
— Він не заговорював, і я не казала. Але я бачу, що він хотів би знати і чекає від нас якогось слова. Говорили ви, може, що поміж собою?
— Дядько й Іван противляться. Але дядько каже, що в кожнім разі ми повинні так все полагодити, аби тобі не було шкоди. В кожнім разі треба сьогодні-завтра покінчити.
— Він має відпустку на три дні тільки,— зауважила Катря, відходячи.
Дмитро поніс свою каву нагору, до свого малого покоїку, що належав йому від другого гімназійного класу — як сестра Христя вийшла заміж й Іван перекочував до її кімнати. З того часу і досі кімнатка була незмінно в розпорядженні Дмитра,— розкіш, яку дозволяють собі у великопанських замках і в повітових «старих домах». Багато зберігалося в ній по нинішній день ріжного дрантя з тих хлоп’ячих часів — вудки і самостріли, старий пістолет, подарований покійним дідом, купи старих підручників і школярських зшитків в кутах, на стіні колекції жуків і метеликів, похвальний лист, одержаний при переході з третього до четвертого класу, і виполовілі групи гімназійні — все те добро, яке рідко переживає руїнні нахили раціонального й критичного настрою незносних літ на переломі від хлоп'ячої до молодечої пори, але, щасливим випадком перепливши ці бурні часи, стає потім незрівнянним джерелом утіх і споминів у пізніших роках — зрілості й старості. І дух в покої, здавалося, стояв якийсь давній, неви-вітрілий з тих давніх літ.
Дмитро з приємністю скинув черевики і про-стягся на своїм старім, збитім матраці. Заклавши руки за голову, почав передумувати передобідні дебати.
Що найбільш незвичайне, просто дике було в ній, це те, що в їх сім'ї йшла така важлива нарада — без батька. Це було таке нове і таке дивне! Дмитрові пригадувалися родинні наради, що робив батько у більш важливих справах, з того часу як діти підросли, і він почав відгадувати, з батьківської психології, як би то батько подивився на цю справу? Чи відступив би від своїх розпоряджень із огляду на теперішні обставини й аргументи? Чи увільнив би дітей від сповнювання своїх наказів?
Нема що таїти, покійник часом умів бути упертим в певних своїх бажаннях і поглядах! Вельми цінив послух і поважання батьків і старших родичів і любив напучувати в цім напрямку. Може, саме тому, що не зазнав сам цеї влади й авторитету родини? Малим хлопцем утік з дому за переїжджим лікарем, що потім дав його в науку й виховав його. Жив одинцем, на своїй волі, пізніше пристав до сім'ї своєї жінки. Але чоловік має завсіди нахил ідеалізувати те, чого сам не пережив, не спробував. І Дмитрові раптом почав пригадуватися біблійний текст, прочитаний колись батьком — дуже начитаним і закоханим у біблію, так що кожній дитині він справляв примірник біблії, коли та приходила до розуму.
Текст цей так зацікавив Дмитра, що він за хвилю піднявся з ліжка й, розшукавши між своїми книжками цю батьківську біблію, почав навмання читати.
По певних асоціаціях він досить скоро знайшов цей епізод, прочитаний колись їм батьком, в науку послуху для батьків:
«Слово сказане від Господа до Єремії за часів Йоакима, сина Йосії, царя юдейського. Сказав він: «Іди в дім Рехавів, поклич їх і приведи до дому Господнього, на один з дворів, і почастуй їх вином». І викликав я Єзонію і весь дім Рехавів, і привів до дому Господнього, на обійстя Аніїне, й поставив перед ними жбан вина й чаші та сказав: «Пийте вино!» Вони відповіли: «Не п'ємо вина! Бо Йонадав, син Рехавів, батько наш, заповів нам: «Не пийте вина ви і сини ваші вовіки! Не будуйте хат, не сійте сім'я, і винограду щоб не було у вас! Живіть в шатрах завсіди, весь вік свій, і будете жити довго на землі пробутку вашого». І ми слухаємо слів Йонадава — батька нашого, щоб нам не пити вина все життя наше, ні нам, ні жонам, ні синам, ні дочкам нашим,ні будувати хат для життя.Не було у нас винограду, ані ріллі, ані сім’я. Ми жили в шатрах, слухались і сповняли все, що заповів нам Йонадав, батько наш. І тільки як прийшов на землю нашу Навуходоносор, цар вавілонський, ми сказали: ходім від Халдеїв і сили ассірійської до Єрусалиму, і оселились тут...»
В тім рипнули двері й тихенько заглянув Іван, також босий і в одній білизні.
— Не спиш,— спитав.— Неначе біблія,— сказав, зиркнувши в книжку.
Дмитро показав йому текст. Іван переглянув і з запитанням поглянув на брата.
— Пригадав собі цей текст: батько колись читав уголос, на науку нам, як належить слухати батьків.
— Не пригадую. Може, без мене. Але що воно має до розмови? — спитав, присідаючи на край ліжка, в ногах у Дмитра.
— Я старався собі уявити, на якому боці став би батько в такій справі, як зараз, і мені пригадались ці кінцеві слова оповідання, вичитані ним:
«Дому ж Рехавовому Єремія сказав: так каже Господь Бог Вседержитель. За те, що послухали сини Йонадава, сина Рехавового, заповіді батька свого і сповняють, що заповів їх батько, за це — каже Господь Сил, Бог Ізраї-ля: не забракне мужів від синів Йонадава, сина Рехавового — стоятимуть перед лицем моїм у всі дні землі».
— Що ж, це переконує тебе, нарешті?
— Ні,— з роздумою сказав Дмитро.— Це дуже сильний приклад. Занадто сильний, і через те в нім лежить осторога.
— Я не розумію тебе.
— Єремія в докір Ізраїлеві за те, що він не слухає його заповідей, наводить оцих синів Рехавових, що так сліпо й покірно виповнюють заповідь свого далекого предка, дану в зовсім відмінних обставинах, які потім робили їм великі труднощі при сповнюванні. Такі приклади доведеного до крайності сповнювання якогось правила завсіди мають в собі елемент доведення до абсурду, до крайності, до смішності. І в цім осторога. Переведім на таку мову: дивіться, як от люди тримаються цього правила вірно аж до абсурду! Це ж, я думаю, зовсім не заохота до абсурду?..
— Так ти думаєш, що ми доводимо до абсурду?
— Я боюсь цього! І мені не віриться, щоб батько, з своїм практичним здоровим розумом, став на практиці, в якомусь конкретнім випадку рекомендувати нам піти прикладом синів Рехавових — мешкати в шатрах і зоставатись в умовах життя бозна-колишніх, тому що комусь із далеких предків, який не міг навіть уявити всіх майбутніх змін життя, це здавалось кращим.
— Але конкретно що? Він, думаєш, порадив би нам знищити тестамент, законний і право-сильний, і захопити гроші, на котрі він нам не дає права?
— Власне, і для мене це неясно — чи він, хоч усе ж цінив перевагу розуму над формальністю, теж не злякався б кінець кінцем таких страшних слів, які оце ти зараз виголосив.
— Як бачиш, назвати власним іменем це все доволі-таки неприємно.
