Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗
Так оповідає сю ганебну подїю заведена в лїтопись повість про волинську війну, написана прихильником Мономаха, якимсь Василем; він оповідає се, очевидно зі слів самого Василька, з котрим бачив ся під час того володимирського вязнення, і як бачимо — представляє сей епізод особливо ворожо для Давида. Для полїтичної ситуації передовсїм важна його згадка про той союз Василька з Мономахом. Автор називає се „лживими словесами” Давидових бояр, навіяних їм сатаною; але ся „лживість” закинена мабуть представленню сього союза як аґресивного, зверненого против Сьвятополка і Давида, а не самому факту зближення Мономаха до Василька. Иньших виразних звісток про союз Мономаха з Васильком не маємо, але є натяки, що потверджують сю звістку 32). Дійсно, коли вже під час Любецького з'їзду зарисували ся близші відносини між Давидом Ігоревичом і Сьвятополком, Мономаху натурально було зблизити ся до Василька; тільки плянів на Київ при тім у його не могло бути: не до нової боротьби з Сьвятополком було тодї Мономаху. Але відносини Мономаха до Сьвятополка, були, видко, не добрі. О скільки щиро увірив у пляни Василька сам Давид, не знати. Він міг зовсїм щиро бояти ся Ростиславичів та старати ся розжалити на них і Сьвятополка. Можна думати й так, що він умисно збаламутив Сьвятополка на Василька, аби захопити собі його волость, але се була б занадто сьмілива гіпотеза — навіть неприхильний Давиду Василь того не каже, а представляє його самого настрашеним доводами його бояр.
Вість про ослїпленнє й увязненнє Василька та про сей союз Сьвятополка і Давида проти Мономаха (ослїпленого Василька тепер не було що рахувати) разом зміняла полїтичну ситуацію й особливо мусїла вразити Мономаха. Він зістав ся нагло без союзників, перед новим ворогом, тим часом як що йно були полагоджені, і то з дебільшого, не так дуже певно, його відносини до иньших ворогів — Сьвятославичів. Мономаху прийшло ся братись на штуки. Але послухаймо як оповідає про сї події його прихильник.
Володимир, каже він, — прочувши про ослїпленнє Василька, страшно загорював і розплакав ся, кажучи, що того не бувало ще на Руси. Він зараз закликав Сьвятославичів, аби йшли під Київ „поправити се зло”. Сьвятославичі теж загорювали і зібравши війська, зараз пішли до Мономаха під Київ. Зібравши ся під Городком (на лївім боцї Днїпра, під Київом), вони вислали послів до Сьвятополка, виноватячи його в ослїпленню, а слїдом збирались іти й на Київ. Сьвятополк хотїв уже був тїкати з Київа, але справу взяла в свої руки київська громада, вислала до Мономаха удову кн. Всеволода й митрополита, умовляючи не воюватись на радість Половцям, і Мономах послухав. Князї постановили, що всьому винен Давид і поручили Сьвятополку його укарати, і на тім справа закінчила ся 33). Все се оповіджено дуже гарно і жалісно, князї доказують великий патріотизм і моральне почутє, їх похід на Сьвятополка — рух безпосереднього почутя їх, на чолї їх Мономах — ідеальний патріот, що всїми комендерує. Тільки все се зовсїм розминаєть ся з дійсним характером і розвоєм подїй.
В дїйсности Мономах тодї ще зовсїм не був патріархом Руської землї, як двадцять лїт пізнїйше, й супроти зверненого проти нього союза Сьвятополка й Давида мусїв себе почувати досить немило. Йому не було на разї иньшого виходу, як перетягнути на свій бік Сьвятославичів. І йому се до певної міри удалось: на весну 1098 р. 34) він разом із ними міг уже задемонструвати перед Сьвятополком похід на Київ. Але сей сьвіжо злїплений союз не був анї трівкий, анї щирий, і демонстративний похід під Київ мав результат зовсїм несподїваний: Сьвятославичі війшли в союз із Сьвятополком, і княжі переговори закінчили ся тим, що Сьвятополку, під легкою покривкою кари Давиду за ослїпленнє Василька (хоч осліпив його Сьвятополк, у себе, своїми людьми), поручало ся відібрати собі Волинську волость від Давида. Инакше сказати, Мономах, не знайшовши певної опори в Сьвятославичах, задоволив ся тим, що звернене на нього вістрє відвернув на Давида, віддавши його на жертву Сьвятополку, і тим знищив їх союз, що був обернений против нього. Поцїлено воно було добре: Волинь була теж отчиною для Сьвятополка і предметом його апетитів. Але взяти тою ціною Сьвятополка під свій вплив Мономаху все таки не удалось: операючи ся на союзі з Сьвятославичами, Сьвятополк зайняв собі зовсїм самостійну й дуже впливову позицію в полїтицї, як побачимо слїдом.
Давид тим часом, діставши в руки Василька, попробував був забрати його волость, але наскочив на Володаря, і той примусив Давида залишити сї пляни і випустити Василька (при кінцї марта 1098). Не вдоволивши ся тим, Ростиславичі помстили ся над Давидом, попаливши його пограничні землї. Потім приступили під Володимир і післали до володимирської громади, жадаючи, аби видали тих бояр, що намовили Давида на Василька. Володимирцї вдарили в дзвони, скликали віче й зажадали від князя, аби видав тих бояр. Давид, передчуваючи біду, вислав ще сих бояр з міста, перед тим, але громада вкінцї вимогла, що їх видав — инакше грозила ся, що піддасть ся Ростиславичам. Бояр віддано Ростиславичам і ті повісили їх і розстріляли стрілами 35).
Тим часом Сьвятополк зміцнив себе помочию Сьвятославичів, забезпечив собі богатими дарунками невтралїтет Поляків, до котрих звертав ся по поміч Давид Ігоревич, і доперва на початку 1099 р. розпочав свою кампанію на Давида. Давида обложено в Володимирі; він чекав помочи, що обіцяли йому польські князї, але ті, перекуплені Сьвятополком, помочи не прислали, хоч взяли гроші й від Давида. Вкінцї по семи тижнях облоги Давид скапітулював: піддав Сьвятополку місто під умовою, аби випустив його з Володимира, і втїк у Польщу. Але забравши Давидову Волинь, Сьвятополк не міг устояти перед спокусою прилучити до неї й Галичину, „бо то була волость його батька і брата” (Ярополка), як стилїзує його мотиви повість. Без довших короводів пішов він її заберати, хоч перед тим присяг Ростиславичам, що воює тільки з Давидом. Та Ростиславичі того не настрашились і стрінувши його з військом на границї своєї землї, „на Рожнї полї” (на вододїлї Серета і Буга) розбили його сильно. Василь в своїй повісти оповідає, що слїпий Василько виїхав з хрестом перед військо, пригадуючи Сьвятополку його присягу, і се зробило вражіннє на військо: „богато побожних людей бачило високо вгорі хрест над Васильковими вояками”. По сїй неудачі Сьвятополк передав дальшу кампанїю своїм синам і сину Давида Сьвятославича Миколї, що був з ним з помічним військом, а сам вернув ся до Київа. Сьвятополчичі звернули ся по поміч до Угрів проти Ростиславичів і дістали дїйсно. Сам король з старшиною й великим військом прибув у поміч і приступив під Перемишль, де замкнув ся Володар. Давид, що по своїм погромі став союзником Ростиславичів, привів в поміч половецьку орду під проводом Боняка. Під Перемишлем на Вягрі стала ся битва, де Половцї страшно знищили Угрів, звабивши їх малим віддїлом до погонї й потім обнявши всїми своїми силами: „збили Угрів у мяч, як сокіл збиває галок”. Угри кинули ся тїкати, й маса їх потопило ся в Вягрі і Сянї. Повість, що рахує угорське військо на неможливе число 100 тис., каже, що пропало їх 40 тис. Се розумієть ся неправда, але великі утрати їх не підлягають сумнїву: „така біда стала ся, що нема такого й у книгах, і оповісти не годен”, як кажуть угорські хронїки 36).
Се осьмілило й Давида Ігоревича, і він почав здобувати собі назад Волинь. Йому удало ся здобути Володимир, де в облозї загинув старший Сьвятополкович Мстислав, і кампанїя, що ще протягла ся після того кілька місяцїв і мала ріжні переміни, закінчила ся (десь коло вересня 1099 р.) тим, що Волинь зістала ся в руках Давида 37).
Не здужавши здобути від Давида Волинь оружно, Сьвятополк звернув ся до князїв, щоб вони відібрали йому Волинь у Давида. І се йому удалось, бо Сьвятополк, як сказано, заняв собі дуже вигідне становище в полїтицї: з Сьвятославичами він був у союзі (спеціально з Давидом), а Мономах його бояв ся. На з'їздї Сьвятополка з Сьвятославичами й Мономахом у Ветичах (Уветичах), під Київом (насупроти Вишгорода, за Днїпром), в серпнї 1100 р., прийшло до порозуміння між ними: Давида за кару ухвалено вивести з Володимира і передати Волинь Сьвятополку. Давида Ігоревича візвано на з'їзд, чи на суд; поводом, видно, були скарги Давида на Сьвятополка, що він хотів його вигнати, але справу повернено другим кінцем, против самого Давида. Давид сьміло прибув, але стрів ся з такою холодною однодушністю зібраних князїв, що, як каже лїтопись, не став нїчого й говорити. „Прийшов до них Давид Ігорович і сказав: „чого сьте мене прикликали? от я, кому від мене кривда?” А Володимир на те відповів: „ти сам присилав до нас, казав: „хочу прийти до вас, братя поскаржити ся на свою кривду”, отже прийшов єси й седиж з братиєю своєю на однім коврі, то чому не скаржиш ся, від кого маєш кривду”; і не сказав на се Давид нїчого. Тодї уся братія всїла на коней — Сьвятополк із своєю дружиною, Давид і Олег з своєю дружиною, кождий осібно, а Давид Ігорович сидїв осібно і не припускали його до себе, а радили ся собі з'осібна про Давида. Вкінцї князї видали над Давидом такий присуд і оголосили йому через своїх відпоручників тут же на з'їздї: за те, що ти кинув ніж між нами, чого не бувало в Руській землї (історія Сьвятополка, очевидно, уважалась чимсь дуже архаічним!), позбавляємо тебе володимирського стола, але анї увязнимо тебе, анї зробимо иньшої шкоди, а даємо тобі волость Божський і Острог, крім того Сьвятополк від себе дає тобі Дубен (з Волинської волости самогож Давида!) і Черторийськ (з Турово-пинської), а Мономах 200 гривен і Сьвятославичі других 200 гривен грошима. Давид не відважив ся спротивитись сій конспірації й піддав ся присуду. Йому потім Сьвятополк дав Дорогобужську волость, його колишнє володїннє, правдоподібно — замість тих розкиданих волостей, що признано йому на Ветицькім з'їзді, і він там і скінчив своє бурливе житє.
