Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель (чтение книг TXT) 📗

Живучи в місті й не знаючи, що робити далі, бо дон Фернандо не знаходився, я одного разу почула привселюдне оголошення, де обіцяно велику нагороду тому, хто розшукає мене, вказано мій вік і подано опис мого вбрання. Переказували, я чула, ніби мене викрав із дому слуга, що зник разом зо мною, і це найбільше вразило мене, бо я бачила, як знеславлено моє ім’я, і розуміла, що до ганьби, викликаної моєю втечею, додається нова. Почувши це оголошення, я зразу пішла в ці гори, прагнучи лише одного — втекти від батька й од тих, хто з його доручення шукатиме мене.

РОЗДІЛ XX

— Ось, сеньйори, історія моєї трагедії.

Сказавши це, Доротея замовкла, і її почервоніле обличчя виразно свідчило про її почуття і сором. Слухачі відчували і жаль і подив перед таким нещастям. Священик хотів уже було сказати їй кілька слів на розраду, коли всі почули крик і зрозуміли, що то кричить Санчо, не знайшовши їх на старому місці.

Всі пішли йому назустріч і, спитавши про Дон Кіхота, довідались, що Санчо знайшов його в самій сорочці, схудлого та пожовклого, і що він умирав із голоду та зітхав за своєю сеньйорою Дульсінеєю. Коли Санчо сказав, що вона наказує йому покинути гори та їхати до неї в Тобосо, Дон Кіхот відмовився, посилаючись на те, що не може з’явитися перед нею, поки не скінчить усіх подвигів, гідних її вроди, а це, на думку Санчо, загрожувало тим, що Дон Кіхот не стане не тільки імператором, яким мусив був зробитися, але й архібіскупом, і тому їм треба подбати про те, щоб витягти його звідти.

Священик заспокоїв Санчо, сказавши, що вони все ж таки за всяку ціну визволять Дон Кіхота, і розказав Доротеї й Карденіо про план, який вони склали, щоб вилікувати нашого рицаря або хоч одвезти його додому.

Доротея, гадаючи, що вона краще за цирульника удаватиме ображену дівчину, попросила доручити їй цю роль. Вона казала, що читала багато рицарських книжок, добре знає мову, якою дівчата, що шукають захисту, розмовляють із мандрівними рицарями, а головне — у неї є відповідне вбрання.

— Тоді нам лишається тільки зараз розпочати справу, — мовив священик.

Доротея, вийнявши зі свого пакунка жіноче вбрання з гарної, тонкої матерії і мантилію з дорогого зеленого полотна, а з невеликої скриньки — намисто і деякі дорогоцінності, одягла їх і відразу прибрала вигляду значної дами. Всі були зачаровані її гнучкістю, оздобами та вродою.

Але більше за всіх захопився Санчо Панса, бо за все своє життя він не бачив такого гарного створіння. На його запитання, хто така ця вродлива сеньйора і чого вона тут шукає, священик відповів:

— Ця вродлива сеньйора, друже Санчо, бере після батька в спадок величезне королівство Мікомікон. Вона шукає вашого пана, щоб благати в нього допомоги й захисту від одного злого велетня. Для цього вона приїхала з Гвінеї, бо слава про вашого пана шириться по всій землі.

— Щасливі розшуки й щаслива знахідка, — сказав на це Санчо. — А ще краще буде, коли моєму панові пощастить виправити цю кривду й помститись за цю образу, вбивши мерзотника-велетня, про якого говорить ваша милість. Та він таки й уб’є його, якщо то не мара, бо проти мари пан мій не має ніякої сили. Я, між іншим, хочу попросити вас, сеньйоре ліценціате, про одну річ. Я боюся, щоб панові моєму не заманулося стати архібіскупом; так нехай ваша милість порадить йому зараз же побратися з тією принцесою. Таким чином він не спроможеться вже стати архібіскупом, без ніяких труднощів здобуде собі імперію, і мої бажання здійсняться. Я все вже добре обміркував і думаю, що мені особисто невигідно, якщо він буде архібіскупом, бо для церкви я зовсім не придатний. Я одружений, а клопотатися про розлуку, щоб дістати якусь вигідну церковну посаду, мавши жінку та дітей, це ж нескінченна річ. Отже, треба, значить, щоб мій пан якнайскорше побрався з цією сеньйорою. Я не знаю ще її милості й тому не називаю її на ймення.

— Звуть її принцеса Мікомікон, — одповів священик. — Бо коли королівство її — Мікомікон, то ясно, що так само повинна зватись і вона.

— Та я не маю в цім ніякого сумніву, — сказав Санчо. — Я не раз бачив, що люди беруть собі ім’я від назви міста, де народилися, і звуться Педро де Алькала, Хуан де Убеда або Дієго де Вальядолід. Певне й у Гвінеї королеви повинні зватися ім’ям свого королівства.

— Напевне, — ствердив священик, — а щодо одруження вашого пана, то я зроблю все, що можу.

Санчо був задоволений цим не менш, ніж священик був здивований його простотою та тим, що на зброєносця так легко перейшло божевілля пана, який щиро гадав, що має стати імператором.

Тим часом Доротея сіла на мула священика, а цирульник начепив собі бороду з бичачого хвоста, і вони наказали Санчо вести їх до Дон Кіхота, попередивши, щоб він не казав рицареві, що знає священика й цирульника, бо інакше все піде марно, і Дон Кіхот не зможе стати імператором. Ні священик, ні Карденіо не захотіли їхати з ними (Карденіо — щоб не нагадувати Дон Кіхотові недавньої суперечки, а священик вважав тим часом свою присутність зайвою) і, пустивши їх уперед, самі поволі пішли за ними пішки. Священик не проминув дати Доротеї кілька вказівок, як їй поводитися, але та просила його не турбуватися цим, бо вона робитиме все, як сказано в рицарських книжках. Проїхавши три чверті милі, вони побачили між скель Дон Кіхота, вже одягненого, але ще не озброєного, і Доротея, довідавшись у Санчо, що це і є Дон Кіхот, погнала свого коня, а за нею поїхав і бородатий цирульник. Під’їхавши до Дон Кіхота, зброєносець зістрибнув із мула і прийняв у свої руки Доротею, що легко зійшла на землю і стала на коліна перед Дон Кіхотом. Наш рицар хотів підвести її; але вона, не встаючи з колін, промовила.

— Я не встану, відвалений і могутній рицарю, аж поки ваша великодушність та чемність не пообіцяє зробити мені добро, що вкриє вашу особу честю та славою і буде на користь найбезпораднішій і найзневаженішій дівчині, яку будь-коли бачило сонце. І якщо мужність вашої міцної руки відповідає вашій невмирущій славі, то ви мусите допомогти нещасній, що приїхала з таких далеких країн, притягнена вашим славетним ім’ям і шукаючи у вас ради на свою недолю.

— Я не відповім і слова, прекрасна сеньйоро, — сказав Дон Кіхот, — і не хочу нічого слухати, поки ваша врода не стане на ноги.

— А я не встану, сеньйоре, — відповіла смутна дівчина, — аж поки ви не дасте мені слова, що вволите моє благання.

— Даю вам його і пробачаю, якщо ваші бажання не шкодять моїй батьківщині та інтересам тієї, що володіє ключами від мого серця й моєї волі.

— Вони не шкодять нічому, мій добрий сеньйоре, — відповіла сумна дівчина.

У цю хвилину до Дон Кіхота підійшов Санчо і сказав йому пошепки:

— Ваша милість вільно можете обіцяти їй своє добродійство, бо мова мовиться тільки про те, щоб убити одного величезного велетня, а сама сеньйора — це висока принцеса Мікомікона, королева великого царства Мікомікон у Ефіопії.

— Хоч би хто вона була, — відповів Дон Кіхот, — я зроблю те, що становить мій обов’язок і що підказує мені сумління, згідно з моєю присягою.

І, звертаючись до дівчини, повторив:

— Нехай встає ваша велика краса, бо я вволю ваше бажання.

— Але я благаю, — сказала дівчина, — щоб ви, великодушний рицарю, поїхали зо мною дуже далеко, куди я вам скажу, і пообіцяли мені не втручатися ні в яку іншу пригоду, поки не помститеся за мене над зрадником, що проти всіх законів людських і Божих одібрав у мене королівство.

— Я ж кажу, що вволю ваше прохання, — відповів Дон Кіхот. — Від сьогодні, сеньйоро, ви можете прогнати тугу, що вас тривожить, і підживити новим огнем та силою свої підупалі надії. За допомогою моєї міцної руки до вас незабаром знову вернеться ваше королівство, і ви знову посядете трон своєї стародавньої великої держави, незважаючи на всіх лиходіїв, що хочуть стати вам на перешкоді.