Елементал - Шкляр Василь (читать книги полностью txt) 📗
Я не хотів припускати, що нас могли вичислити, тут імовірність була один із мільйона, хоч іноді саме ту одиницю обирає злий фатум; це коли йдеться про удачу, талан — тоді цей жереб не витягнеш і з десяти, а лихо — ось воно, ти вихопиш його із заплющеними очима, маючи один шанс із мільйона. Тільки не тепер, не тепер… Боже, будь ласка. Поверни мені цю дівчину, я не хочу ста тисяч, не хочу «шарових» полків, я тільки хочу, щоб вона сіла в Марселі на корабель, а я, стоячи під платанами, запорошеними курявою всього світу, сказав їй «Прощай». Господи, хлібом клянусь, мені не треба півмільйона франків, я їстиму отруйних змій і запиватиму їх Твоїм дощем, тільки не дай, не дай скривдити цю дівчину, нехай попливе вона у свою далечінь, відому тільки Тобі, нехай береже її Та, що рятує на водах, Боже, будь ласка… Ти даремно подумав, що я, останній грішник, закохався у неї, Ти почув, як у грудях моїх прокинувся стукіт, але то не від того, я не міг собі це дозволити, бо все у Твоїм світі має свою межу і свій кінець, окрім Твоєї, Господи, волі…
Ох, як швидко ми забуваємо свої обіцянки, навіть ті, що даємо Богові.
Я ходив містом уже без надії, хоча й здригався на кожну блакитну пляму серед перехожих. Хеда щезла із дому саме в тій блакитній сукні, що я їй купив недавно. Я перейшов увесь Тверський бульвар, довго стояв біля «Білого папуги», де ми вийшли з машини тієї ночі, ніби тут мала лишитися мітка, якийсь віщий знак, що підкаже мені не тільки помилку, але й подальший шлях. Стояв там і нічого не бачив, лише в очах розпливалися плями: блакитні, бузкові, червоні…
І раптом я майже побіг. Поміж тих різнобарвних плямин, поміж людей і машин, що вищали клаксонами й гальмами, поміж клумб і дерев… Я біг до нашого будинку, бо то було єдине місце, куди Хеда могла ще прийти, то було наше останнє пристановище в цьому чужому місті, наша мушля-фортеця.
Я у два скоки опинився на другому поверсі, відчинив двері, і подих мені забив запах жінки, чужої, незнайомої жінки, той запах вів у Хедину кімнату, і я пішов на нього уже поволі, неквапом, м’яко так пішов, як барс, і, нарешті, побачив цю красиву гадину, цю змію підколодну, що сліпила мене своєю непристойною вродою — очі на все обличчя, більше нічого й не видно за тими очима, хіба що губи, хтиві і безсоромні, червоно розтулилися у здивуванні — що за один? — і навіть чубчик, що став тепер ще коротшим, ніж був, наїжачився проти мене. Диво, що може зробити косметика з жінкою, жодна пластична операція не витворить того, що може вичаклувати цей відьомський макіяж. Моя обскубана курочка вбралася в таке пір’я, що мені відібрало мову, а її синющі очі волали безсоромним тріумфом: ну як?!
Та як: я зі своїм гребенем кольору жаб’ячого мила і сережкою в лівому вусі (краще б уже кільце затяг у ніздрю) міг тут тільки сопіти в ганчірочку. Добре, хоч здогадався, де вона пропадала, і за інших обставин мій розпач, либонь, перейшов би у гнів, проте зараз він танув у мені щемливим теплом. Зрештою, Хеда зробила те, про що я сам хотів її попросити, але: а) зробити це взавтра в день вильоту; б) до косметичного салону шпацірувати лише в супроводі охоронця; в) чепуритися не так виклично, аби менше привертати увагу.
— Я тобі й така не подобаюся? — спитала вона розчаровано, хоч гадина знала: подобається до запаморочення.
— Хедо, ти провинилася. Інший на моєму місці задер би тобі платтячко і так надавав би, щоб ти запам’ятала надовго.
— І в чому ж річ? — спитала вона. — Я не проти.
Це зухвальство, цей синій дим у її очах і ця стрижена майже під «нуль» голівка довели моє легке запаморочення до нестями.
Я взяв її за плечі, повернув і так кинув на ліжко, що коротку блакитну сукенку не треба було й задирати. Вона сама підсмикнулася, оголюючи білу «серветку», таку білу, що я не посмів чіпати її руками, нахилився, узяв губами і легенько потяг донизу. Я відчув дурманний пах її зміїної отрути й потягся до неї, як самогубець, а Хеда застогнала від болю. Вона потрапила до рук справжнього поглинача змій і тепер, зрозумівши це, безсило звивалася у тих руках і боронилася глибоким здавленим криком.
— Хедо, не бійся…
— Ще… ще…
— Тобі не треба нічого боятися. Якщо ти дівчинка… Хедо, якщо ти дівчинка… то я можу з тобою, як із хлопчиком.
— Як хочеш… як хоч…
— Хедо…
— Ти можеш і так, і так. І так… як тобі найдужче подобається.
А тоді я знов став конем. Божевільна вершниця мчала на мені, не бачучи дороги, мчала із заплющеними очима через гарячу пустелю, припавши до мене мокрими від утоми ложеснами, і з мене вже також білими бризками летіла піна.
І тільки я, мудрий досвідчений кінь, бачив своїм фіолетовим оком кінець тій дорозі. Там, у тому кінці, під запорошеними платанами стояв самотній вовк і сумно дивився услід кораблеві, що відпливав у невідомі краї.
Усе в цьому світі має свою межу і свій кінець, — кажуть Коран і Біблія, — усе, окрім Божої волі.
Даруй мені, дорога Moskau, я не прощаюся з тобою, щоб не наврочити, я, як лондонський денді, щезну по-англійському, а якщо не вдасться, тоді поговоримо в Лефортово.
А поки що ми беремо таксі і вирушаємо в Шереметьєво, звідки об 11.30 відлітає «Боїнґ-737» за маршрутом Москва — Мадрид з посадкою у Марселі. Літак авіакомпанії KLM, якщо не помиляюся, бо я не брав квитків у касі попереднього продажу, візьму їх уже в аеропорту незадовго перед відльотом.
Я, звичайно, вже побував у Шереметьєво, трохи обнюхався, роздивився, дізнався, що з квитками на цей рейс сутуги немає. Все буде гаразд.
Ми з Хедою знову сидимо поруч на задньому сидінні, я гостро відчуваю її присутність. На ній блакитна сукенка, в бузковій вона так нікуди й не виходила, бузкова буде їй просто на пам’ять. А мені залишаться на згадку два дармовиси: самотній вовк на зеленому тлі брелока і срібна сережка у лівому вусі. Все буде добре, ми швидко пройдемо паспортний і митний контроль, у нас тільки ручний баґаж — мій бувалий у бувальцях худий саквояж та жіноча сумка у Хеди.
Цього разу Хеда навела шарм сама, я тільки подивувався її хистові і смаку. А тим часом вискочив у місто, зробив два телефонних дзвінки. Один із них по міжнародній лінії: назвав тільки рейс і дату вильоту. Все. Більше боргів у мене тут ніяких.
Таксі мчить нас через довгі московські гони, іноді застрягаючи перед світлофорами. Я тримаю Хедину руку в своїй, чую, як її гострі нігті впиваються у мою долоню.
— Як ти? — спитав я, аби не мовчати.
— Нічого, — сказала вона. — Тільки мені нікуди не хочеться їхати.
— Справді?
— Так не хочеться, що мене аж піднуджує.
— Може, ти… — я нахилився до неї і прошепотів одне слово, торкаючись губами подушечки вуха.
Вона усміхнулася і теж прошепотіла мені на вухо:
— Дурненький.
Може, й так. Я згадав слова Андре Сіяка: «Ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружуємося, але діти належать не нам».
— Пробач, — сказав я. — Просто мені також не хочеться нікуди їхати.
— Все гаразд. — Вона відвернулася до вікна. — Не переймайся. І більше нічого не кажи, бо в мене потече фарба.
— Добре. Більше про це не будемо. Коли приїдемо, ти почекаєш мене в барі. Там стоять столики прямо у вестибюлі. Праворуч… Посидиш, поки я візьму квитки. І тим часом заповниш декларацію.
— Ти про це вже казав.
— Справді? Мабуть, мені просто хочеться з тобою поговорити.
— А мені — кричати, — сказала вона.
Все було, як ми й домовлялися. Поки я, не поспішаючи, розраховувався з водієм, Хеда пішла в приміщення аеровокзалу.
Його чорні кучері я помітив одразу. Франсуа покурював біля центрального входу, через плече у нього звисала розчохлена портативна камера. Коли я проходив повз нього, він не повів і бровою, тільки викинув недопалок в урну.
На наш рейс уже почалася реєстрація пасажирів. Взагалі в аеропортах дуже цікава публіка. Всяк дивиться десь угору, люди вештаються із задертими головами, якимось дивом розминаючись одне з одним. Чи в них перед польотом небесне тяжіння уже переважає земне, чи то просто від того, що всі інформаційні табло світяться переважно вгорі.
