Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич (читать бесплатно полные книги txt) 📗
Вiн почав розпитувати Копаницю далi i "таки примусив" його сказати, що вiн нi на кого не думає, тiльки на Зiнька.
"Так їх ловити! Так!" -думав слiдчий i звелiв старшинi привести Зiнька, Юхима, Ївгу та ще кiлькох свiдкiв, яких простiсiнько пiдказав йому "нехотя" моторний Копаниця. Тим часом лiкар скiнчив свою справу, i вони вдвох подалися до волостi - допитувати свiдкiв.
Свiдки вже були там готовi. Ївги самої ще не було з Чорновуса: нiяк не могли її там iзнайти.
"Дiло просте! - думав собi слiдчий, сiдаючи за стiл.- Один з грубих сiльських романiв, та й годi. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману,- тодi легше буде його пiймати. Облишмо ж його на сам кiнець, на закуску". I почав допитувати Юхима.
Свiдкiв усiх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалi слiдчий упевнявся все дужче й дужче, що вiн нiяк не помиляється. Найбiльше - Рябченкове свiдчення подавало йому силу дрiбниць, з яких можна було скласти щось суцiльне, i те суцiльне зовсiм обвинувачувало Зiнька.
Вiн хотiв би допитати його навiть пiсля Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.
- Зiновiй Сиваш!
Зiнько давно вже дожидався на волосному рундуцi своєї черги i трохи дивувався, що всiх допитано, а його так довго держать. Зрадiв, як нарештi почув своє прiзвище. Увiйшов у волость, уклонився двом панам, що сидiли за столом, i став бiля дверей.
- Ти Зiновiй Сиваш? - спитався слiдчий.
- Я.
- Пiдiйди ближче.
Зiнько пiдiйшов.
- Ближче, ще ближче! Аж сюди!
Зiнько пiдiйшов iще ближче.
- Да, ти - Зiновiй Сиваш…- сказав iще раз слiдчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском i гостро дивлячись на Зiнька.- Дак от який ти, Зiновiй Сиваш!.. Скажи менi, це ти перший побачив убитого?
- Я.
- I ти знаєш, хто його вбив?
Зiнько пiдняв угору брови з дива.
- Нi, не знаю,вiдповiв.
- Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!
Зiнько почав розказувати. Слiдчий слухав i дивився, не одводячи од нього очей i мов трохи всмiхаючися глузливо. Зiньковi ставало якось нiяково вiд того прикрого погляду й вiд того незрозумiлого усмiху. Це його збентежувало, i збентеження вiдбивалось йому й на обличчi.
"А, бач! - думав собi, радiючи, слiдчий.- Уже йму нiяково стає вiд мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!"
- Так! - промовив вiн уголос, як Зiнько доказав своє.- А тепер ось що скажи: чи до цiєї ночi Грицько Момот знав, що ти ходив до його жiнки?
Зiнько широко глянув на слiдчого. Вiн спершу здивувався, потiм обурився i вiдказав iзгорда:
- Цьому неправда! Я його жiнки не займав i нiколи до неї не ходив.
- Справдi? - глузливо запитав слiдчий.- А ось зараз 'її приведуть, то ми i в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобi щось вичитаю.
I вiн почав вичитувати Зiньковi коротенькi уривочки з того, що казали свiдки:
- Терентiй Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловiк iз жiнкою… Михайло Сучков… виказав, що про це все село знає… Старшина Григорiй Копаниця - те саме… Захарiй Забiгайко бачив не раз, як ти вночi йшов од її хати… Єфрем Рябченко - що бачив вас i пiймав на вчинку на луцi в вербах… Уляна Петренкова - що бачила вас у саду… Коли хочеш, я тобi ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?
- Що це все падлюшна брехня, та й годi! От що скажу!
- Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобi скажу!
Слiдчий одхилився трохи назад на стiлець, утупив свiй погляд у Зiньковi очi i промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:
- Зiновiй Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорiя Момота!
Хоч уже з того, як слiдчий з ним поводився, Зiнько бачив, що той нiяк не доймає йому вiри i не знати, нащо питається не про дiло, а про Ївгу, але цього питання вiн нiяк не сподiвався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навiть не злякало його. Вiн тiльки широко глянув i промовив:
- Як?
- Хiба ти не чуєш? - удаючи гострого голоса, щоб уразити тим "злочинця", казав молоденький слiдчий.-Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорiя Момота? Сам чи вдвох iз його жiнкою?
Тiльки тепер Зiнько цiлком зрозумiв, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та вiн одмовив поважно:
- Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.
- А хто ж це зробив?
- Не знаю.
- Так я ж знаю! - скрикнув слiдчий, устаючи.- Знаю i кажу тобi: ти!
I щоб уразити бiльше злочинця, вiн до голосу грiзного ще й показав на його пальцем:
- Ти вбив його, i я тобi розкажу - як. Ти прийшов уночi до його жiнки, думав, що буде вона сама, а зустрiв його. Ви посварилися, почали битися, i ти вбив. Тодi повiсив, щоб подумали, що сам Момот повiсився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер менi треба знати тiльки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох iз Ївгою Момотовою? Ну, кажи - як? Сам чи з нею? Ну!
Слiдчий стояв перед Зiньком, грiзно впиваючись у його очима. Зiнько трохи тремтячим голосом одказав:
- Нi сам, нi з нею. Нiчого цього не було, а коли хто вам i сказав, той брехун, та й годi! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нiчим, шукайте винного деiнде.
- Добре! Ми знаємо, де шукати,- промовив глузливо слiдчий.- Урядник! Арештувати його i вiдiслати в город!
Урядник пiдiйшов до Зiнька.
- Ваше високоблагородiе! - промовив Зiнько.- За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне дiло? Нiхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж грiх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..
- О, язикатий, язикатий! - сказав слiдчий.- Дарма: посидиш трошки в острозi - там язик тобi прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказiв шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!
- Люди добрi! - озвався Зiнько,- свiдчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так iзганьблено й знехтувано!..
- Ну, ну, йди, не розпатякуй! - потяг його врядник iз свiтлицi за рукав.
Слiдчий сiв писати постанову про те, щоб арештувати Зiнька.
Поки це робилось у волостi, Гаїнка вешталась собi по хазяйству i нiчого того не знала. Виглядала Зiнька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести,вхопила вiдра й побiгла до колодязя. Пiдходячи до його, бачила купку жiнок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зiнька, зараз i попитала:
- Чи ви не були бiля волостi, не бачили там мого чоловiка? Як пiшов туди, та й нема.
Жiнки глянули на неї якось чудно, потiм iззирнулися промiж себе. Гаїнка здивувалася:
- Що це ви на мене так дивитеся?
- Та вона нiчого не знає,- промовила стара баба, а потiм загомонiла до Гаїнки:- Так ти нiчого й не знаєш, дочко?
- А що ж менi знати? - спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи злякавшись.
- Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! Нещаслива твоя доля! - захитала головою i мало не заголосила баба.- Та вже ж везуть твого Зiнька, везуть його в город до тюрми!..
- Зiнька?.. В город?.. До тюрми?.. Що це ви кажете, бабо?
- Правду, серденько, правду! Уже й конi запрягають, везуть його… бо виявив слiдчий, що Зiнько Грицька вбив.
- Брехня! Це брехня! - скрикнула Гаїнка.
Вiдра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.
Бiгла до волостi. "Уже конi запрягають, везуть-везуть…"- це тiльки було в неї в головi i било в голову, як молотом. "Перейняти!.. Перейняти, щоб не повезли!.. Щоб поспiти!.."
Бiгла так, що люди лякались, побачивши її, та вона того не помiчала.
Ось видко волость… он рундук… он пiдвода перед Рундуком… люди… Зiнька нема…
Вже добiгла до рундука, як його побачила: виводили з волостi з iзв'язаними назад руками.
Кинулась до його, припала, обвилась коло його, мов хмелиночка. Дух перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:
