Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
— Охолонь, Катю! — він зупинив її своєю легенькою, сумною усмішкою. — Обдивимось, обстежимо твого Степана так, що помилки не буде. Щоправда, одна неприємність його чекає.
— Яка неприємність? — знов зіщулилась Катерина.
— Інвалідність знімемо.
— Навіщо?
— Прооперуємо — і знімемо інвалідність. Доведеться Степанові піти на роботу.
— Жартуєте, — полегшено зітхнула Катерина.
Муталібові слова піддали їй сили, його настрій вселяв надію, особливо гріло душу те, що він охоче погоджувався приїхати на риболовлю, на полювання, виходить, і думки не припускав про щось погане. Катерина навіть уявила собі на хвилинку, як вони удвох із Степаном повертаються з холодного зимового лісу до їхньої хати, від них віє запахом чистого снігу і чоловічою втомою, і, поки вони сміються, розповідають про свої мисливські походеньки, Катерина готує їм дичину. Потім вони сідають до столу, вечеряють і весело гомонять про всяку всячину, згадують, сміючись, ось цей день, коли Степан із Катериною приїхали до Києва.
— Я все-таки приготую вам щось попоїсти, — сказала Катерина.
— Ні, — похитав головою Муталіб. — Найвидатнішими кулінарами завжди були чоловіки. Давайте вашу картоплю, якщо вже на те пішло. Ваша картопля, а моя дичина, — сказав несподівано, ніби вгадуючи Катеринині думки. — Гайда на кухню.
— Може, я хоч картоплю почищу? — спитала Катерина.
— Це можна.
Згодом вони сиділи за маленьким кухонним столиком, на якому парувало тушковане з картоплею м’ясо, і Муталіб запитав весело:
— Ну, завзятий мисливцю, чи вгадаєш, якого я звіра оце вполював?
— Звичайно.
— Якого ж?
— Баранчика! — сказав Степан. — Тут мене не обдуриш.
— Точно, — засміявся Муталіб. — Тепер я бачу, що з тобою можна йти на полювання. Думав, ти скажеш, коза.
— Баранчика я теж люблю, — сказав Степан. — Ось приїдеш до нас, випишемо в Мостового парочку, то я тобі такий шашлик засмажу, що ну.
— Побачимо. А картопелька ваша славна. Тепер я вірю, що короп її хапає скажено.
— У-у-у, тіки встигай вчасно випустити вудлище. Бо жилку порве, як павутину. А коли вже потягає вудку, вимориться, тоді бери його у підсаку, якщо влізе.
— А бувають такі, що й не влазять?
— Я сам узяв одного до пуда. Катерина не дасть збрехати.
— Авжеж, — підтакнула Катерина. — Я аж злякалася, коли він додому його приніс. Луска така, як оця сільничка.
— Вас послухати, то хоч зараз збирайся на Тікич. У мене аж руки трусяться.
— А ти й зберися, — сказав Степан. — Не пошкодуєш.
— Без тебе?
— Я розкажу, де стати. Скіки тут їхати поїздом… півночі.
— Ні, Степане, хай прооперуємо тебе, а тоді вже. Завтра ляжеш у клініку.
— А без операції ніяк не можна? — спитала з надією Катерина, дивлячись Муталібові в очі, і він знову відчув холодок у грудях — не витримав того погляду, опустив голову.
— Ніяк, — сказав він. — Але чого ти так боїшся? Я попрошу самого Волощука, щоб він подивився Степана. Попрошу навіть, щоб він і операцію зробив. Сьогодні в цілому світі немає кращого хірурга за нього.
— Ні-ні, — сказав Степан. — Якщо вже до цього дійшло, то я хочу, щоб це зробив ти, Муталібе.
— Він так вірить вам, — мовила Катерина. — Тоді, коли ви поїхали, я тільки й чула від нього: Муталіб, Муталіб, брат… Гляньте! Я не хотіла казати, щоб не наврочити, але вашу дичину Степан… У нього давно не було такого апетиту.
— Ну, я ж казав, що чоловіки краще готують.
— Ні, не тому! І кашляти перестав. Він же цілу дорогу бухикав.
— Подумаєш, — сказав Степан. — Підчистив мисочку, а ти вже й завелася. Та я ще можу цілого барана з’їсти!
І знов побачила Катерина: на їхньому подвір’ї палає вогнище, над ним прокручується ціла бараняча туша (колись вона бачила таке в кіно), пахне димком, довкола вогню бігають їхні діти, Катерина незлостиво покрикує на них, а на душі так любо та мило, що весь світ пригорнула б до серця; Степан порається біля баранячої туші, його очі взялися від диму сльозою, але він сміється, підморгує Катерині, мовляв, бач, а я тобі що казав.
Катерині стає тепліше від того вогню, що сама собі уявила, і вона дивиться на Муталіба з надією, але і з острахом.
— А може, ви зараз його послухаєте? — з напругою в голосі спитала Катерина.
Муталіб чує напругу в її голосі, він знає, чого хоче ця жінка, й погоджується.
— Можна, чого ж.
Він попросив Степана роздягнутися, узяв фонендоскоп і знову завважив, яке вощано-жовте його тіло; збоку на шиї сіпалася роздута вена.
Поки він прислухався до Степанових грудей, Катерина не зводила очей з Муталібового обличчя, але воно було непроникним — ні спокою, ні тривоги, нічого не прочитала Катерина на його лиці.
Про що він думав зараз?
Їй стало страшно. Страшно через те, що Катерина раптом зрозуміла одну просту річ: навіть якщо в нього немає ані найменшої надії, Муталіб не скаже про те.
Але надія в нього була. Він був свідком того, коли виживали безнадійно хворі: сам Волощук не міг пояснити, як це вдавалося. Випадок не вкладався в жодну теорію, тоді Волощук казав, що ми, лікарі, завжди повинні вірити у Всевишнього. Ну, може, не в того, що сидить на хмарі, звісивши босі ноги, а в того, що в нас у душі. Одні називають це долею, інші фатумом, ще хтось планидою, але ЦЕ потребує віри.
А ще Муталіб чув, як Волощук казав хворому: «Нас є троє — я, ти і смерть. Якщо ти повіриш у мене і станеш на мій бік, то нас буде двоє і ми здолаємо смерть. А коли ти повіриш їй, то самому мені з вами двома не впоратися». Можливо, саме в другому випадку траплялося, що хворий несподівано помирав од звичайнісінького стенозу — найнижчої форми пороку серця, нескладної, як на тепер, операції.
Колись у Степана теж був стеноз, думав Муталіб, слухаючи його серце, і почався він, швидше за все, з отого купання у крижаній річці, почався, власне, з ангіни, її інфекції. Стафілокок, бактеріальний ендокардит… Авжеж, ми тільки повторюємо ці слова по сто разів на день, а ніхто в цілому світі сьогодні до пуття не скаже, що це таке — стафілокок.
Де ж ти, Степане, був раніше, коли ревматизм з’їдав твоє серце, на що надіявся, чому зволікав, адже все було б набагато простіше навіть… два роки тому, коли ми купалися в Тікичі. Тепер ти дотягнув до компенсаторної недостатності тристулчастого клапана, хоча й це ще не найстрашніше, ми від такого рятуємо, мене непокоїть твоя печінка, Степане, ти такий жовтий… Чого ж ти так довго не їхав, треба було ще тоді, відразу, коли ми з тобою зустрілися. Мабуть, і моя вина в цьому, не зміг переконати тебе… Не зумів… Але є, є ще надія, Степане, тримайся, брате, якщо вже повірив у мене. Нас усе-таки двоє, а вона, костомаха, одна.
— Ну, що? — не втерпіла Катерина, коли він зняв фонендоскоп і мовчав, дивлячись десь у вікно.
— Я чоловік забобонний, — ухилився від прямої відповіді Муталіб. — Не будемо нічого загадувати. Треба обстежитися в клініці. Сьогодні переночуєте в мене, а завтра поїдемо разом.
— Ми підемо в готель, — сказала Катерина.
— Облиште, місця вистачить. А з готелем у Києві не так просто. Думаю, поміститесь на оцій канапі?
— А ти? — обвів очима кімнатку Степан.
— А я все одно сплю на підлозі.
— Як це?
— А так. На підлозі спати корисніше, хіба ти не знав?
— І що… завжди отак спиш? — не вірив Степан.
— Тільки так. То що — домовились?
— Все одно треба шукати якийсь куток. Я Катерину вмовляю, щоб завтра їхала додому, а вона і чути не хоче.
— Кілька днів можна пожити в мене. А я піду до товариша.
— Ні-ні, — забідкалася Катерина. — Де ви таке бачили? Оце б ще не мала сорому та вижила вас із хати. Тут моя тітка двоюрідна живе, у мене все записано, знайду. Та й у готель впроситися можна, я ж не гуляти приїхала, люди зрозуміють, не зоставлять на вулиці. Паспорт є, гроші, чого ж іще? Я про інше хотіла вас попросити, — боязко мовила Катерина й опустила очі.
— Про що?
Вона помовчала, ніби шукаючи слова, потім наважилась, сказала:
