Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
Він заплакав, поклавши голову на стіл і здригаючись усім тілом.
Смольников глянув на мене. Йому, як і мені, було гидко дивитися, як плазує зараз ця людина, вимолюючи для себе пощади, як викручується, мов вуж, намагаючись вислизнути з рук. Яким ягнятком прикидається! Та яким вовком він накинувся на мене і тут, у себе в будинку, і в таборі на Керосинній, з якою ненавистю говорив про сусіда-комісара! Тільки дозволь йому вивернутися — і пощади від нього не жди!
Мовчанка затяглася і була така сувора, що Підмогильний перестав плакати. Підвів голову.
— Не вірите?
— Ні, — коротко відповів Смольников.
Поліцаєві очі блиснули.
— Ну й чорт з вами! Ненавиджу!
Він раптом перевернув стола, і з нього з брязкотом посипався брудний посуд. Гасова лампа розбилася й потухла.
В ту ж мить Смольников двічі вистрілив. Підмогильний охнув і важко грюкнувся на підлогу.
Я чиркнув сірником — поліцай був мертвий.
— Залишимо його тут?
— Безперечно. Не тягнути ж на кладовище!
— А рушницю?
— Теж залишимо. Нам вона ні до чого… Ходімо!
Ми вийшли з квартири і щільно причинили за собою двері. Було темно. В будинку стояла німа тиша.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Спрага!
Ні голод, ні зубний біль, ні побої, ні холод, ні спека — ніщо не дорівняється з муками, яких зазнає людина від спраги. Це страшне почуття всесильне, наростає з кожною годиною і доводить до божевілля.
Спрага. її вже несила було терпіти. Цілком випадковий ешелон, на який у поспіху, рятуючись, стрибнули втікачі, подовгу стояв майже на кожній станції, пропускаючи поперед себе більш важливі поїзди. І десь під ранок вони обоє відчули, що так їхати далі не зможуть. В грудях пекло вогнем, у горлі і в роті пересохло. Хотілося махнути на все, піти до вокзалу, знайти кран — і пити, пити, пити…
Особливо мучилася Таня. Кілька разів вона поривалася зіскочити на землю, але Володя не пускав.
— Зачекай! Не тут! Виберемо безпечну хвилину на великій станції, де ми не так будемо помітні!
Зійшли вранці в Наумбурзі. Там по широкому лузі петляла срібляста річка, то наближаючись, то віддаляючись від залізниці. Пахло луговою вологістю, духмяними квітами і молодою отавою.
Зістрибнувши з поїзда, втікачі відразу шуснули в кущі. Пробиралися навпростець. Вдалині, десь за кілометр, біліли крейдяні горби, в долинах між ними червоніли черепичні дахи хуторів, а над кучерявими заростями і неоглядним морем трави шугали веселі зграї ранкового птаства.
Ось і річка!
Останні сто чи двісті кроків просто бігли. Берег низький, трав’янистий, і втікачі, попадавши на нього, припали до води. Пили довго, жадібно, донесхочу. Потім роззулися, залізли по коліна в воду, вмилися і аж тоді відчули, як стихає, пригасає пекельний вогонь, що нестерпно палив їх цілу ніч.
Після того вилізли на берег, полягали на теплій траві і враз поснули.
Прокинулися, коли сонце стояло в зеніті. Навколо панувала тиша. Десь басовито гудів джміль, та з кущів тонко озивалася якась пташка: цінь-цінь-цінь!..
— Що будемо робити? — запитав Володя.
Хоча він був старший, зверхності не проявляв.
Таня сполоснула водою обличчя, зробила кілька ковтків. У своєму хлоп’ячому одязі вона скидалася на підлітка, що одягнув батьківський костюм.
— Їсти хочеться, аж душа болить! Гадаю, перш ніж сідати знову на поїзд, треба чимось підкріпитися. Хтозна, скільки ще доведеться їхати…
— Так, до кордону з колишньою Польщею далеко, — погодився Володя. — Наумбург, наскільки я пам’ятаю карту, знаходиться на південний захід від Лейпціга, на річці… чекай… чекай… здається, Заале… Так, Заале… Отже, ми знаходимося в Центральній Німеччині… Ні, без їжі і без невеликого запасу води в таку далеку дорогу, як ми щойно переконалися, вирушати небезпечно.
— Що ж ти пропонуєш?
— Перебратися на той бік і пошукати в полі чи в садах чого-небудь їстівного — яблук, груш, моркви чи гороху. На що натрапимо…
— Гаразд. Тоді заховайся, будь ласка, в кущах, я попливу перша, — сказала Таня, зніяковіло опускаючи очі.
Володя мовчки шуснув у густі зарості.
Таня роздяглася, нав’язала на голову одяг, щоб не змокнув, і плавом перебралася на лівий берег, порослий верболозом і калиною.
Поки вона в кущах одягалася, переплив і Володя.
Тільки тут, із закруту річки, побачили, що трохи вище по течії старик-німець у зеленому капелюсі з пером на невеликому дощаному човні переправляє пасажирів — молоду жінку з хлопчиком. Навіть здалеку було видно, як, виходячи з човна, жінка поклала в протягнуту руку старого кілька дрібних монет.
Така мирна картина! Тиха річка Заале, примітивний, дідівський пором — трос, перекинутий з одного берега на другий і прив’язаний до вбитих у землю кілків, почорнілий від часу човен, старий у білій сорочці без комірця, з закачаними рукавами, у чорній жилетці і миловидна білява жінка з хлоп’ям… І ніякої тобі війни, що охопила майже всю Європу, — ні пострілів, ні бомб, ні завивання літаків, ні колючого дроту, що відгородив тисячі й тисячі людей — чоловіків, жінок, дітей — від усього світу, ні охоронців з собаками. Здається, підійди поговори з ними, як людина з людиною, розпитай дорогу, попроси що-небудь попоїсти… Та ба! Не підійдеш! Бо ти, як загнаний звір, боїшся усього і всіх, навіть цих мирних на вигляд людей. Бо не знаєш, чи не кинуться вони в поліцію або в гестапо та не повідомлять, що бачили якихось підозрілих, і чи не влаштують потім ті дорослі дужі чоловіки, одягнуті в мундири й озброєні карабінами й автоматами, справжню облаву на тебе… Війна! Вона не тільки на вогневому рубежі фронтів, вона у серці й свідомості кожної людини. І перш ніж підійти до когось, розпитати, відкрити душу, треба знати, хто перед тобою — друг чи ворог? На фронті це розв’язується просто: всіх, хто у ворожій уніформі, вбивай, знищуй, бери в полон… А тут ніби й війни немає, але ненависть і страх переповнюють серця, змушують вести часто невидиму, зовні непомітну, але не менш жорстоку боротьбу, що закінчується, як правило, безкомпромісно: життя або смерть!
Втікачі давно все це знали. Однак зараз, на березі тихої річки, спостерігаючи мирну картину чужого життя, відчули, які вони одинокі на цій землі. Бо повинні боятися всіх — навіть старих, жінок, дітей. Інакше — знову неволя, знову голод, побої, знищення!
Пробравшись кущами до крейдяної гори, звернули ліворуч і вийшли на звивисту ґрунтову дорогу. Поминули чималий хутір, обсаджений високими гіллястими осокорами, й опинилися в полі. Ніде нікого. Озимі й ранні ярові вже зібрано й звезено до стодол. А для пізніх не настав ще час. Тому сміливо рушили до жовто-зеленої смужки, що яскраво виділялася серед скошених нив.
Це була морква. Червона, свіжа, соковита.
Нарвали цілий оберемок, обрізали гичку, набили повен рюкзак, а потім усілися й заходилися їсти.
— Ну, як? — запитав Володя, хрумаючи, мов заєць.
Таня усміхнулася.
— Ситі, звичайно, не будемо, однак з голоду не помремо.
Коли поверталися назад, збилися з дороги і потрапили не до річки, а до маєтку, який бачили здаля. Попід осокорами бігав хлопчина років десяти—дванадцяти і, стукаючи палицею по стовбурах, задирав угору голову і гукав:
— Агей, кляті! Геть! Геть!
Володя зупинився.
— Ти чуєш, Таню? Та це ж наш хлопчина!
Вони підійшли ближче. Хлопчина сторожко глянув на незнайомців.
— Ти хто такий? — спитав Володя. — Звідки? З України?
Почувши рідну мову, хлопчина полегшено зітхнув. Усміхнувся.
— Так. З Волині.
— Що ж ти тут робиш?
— Граків ганяю. Хазяїн примусив. Бо жеруть усе, що бачать.
На деревах справді чорніли гнізда і сиділи сотні добре вгодованих птахів. Видно, їм жилося непогано: на відкритому току стояли скирти хліба, довкола дозрівали соняшники, а в полі теж було повно різних злаків.
— З ким же ти тут?
— З батьком і мамою.
— Де ж вони?
— На фільварку. Попорали худобу і відпочивають. Сьогодні ж неділя.
