Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Щось знову коїлося із цією дитиною. То він був чемний і веселий, то похмурий і замкнутий. Міг цілими днями не озиватися до неї й капризувати. Ядзя не впізнавала власного сина. Минуло лише кілька тижнів, і закомплексований хлопчина перетворився на розпещеного малого мужчину.
Проте ця зміна її втішила. Нарешті зник маленький, вічно всім невдоволений буркотун, і з’явився нормальний підліток. З усіма примхами, притаманними його вікові. Потихеньку в їхній родині поверталися на місце нормальні стосунки: він був дитиною, вона матір’ю, і вона ним опікувалася, а не навпаки. Окрім того, Гуцьо саме відкрив світ складних жіночо-чоловічих стосунків…
Ядзя посміхнулася, згадавши про Надю, і в цю мить пролунав сигнал клаксона. Пішоходів від дороги, якою мчали потоки машин, відокремлював лише вузенький острівець. Здавалося, що от-от якась із цих скажених машин на неї наїде.
— Ой-ой, Марисю, глянь-но, це ж та з «Танців-спотиканців»! — вусатий перехожий енергійно штурхонув дружину.
І всі ринули до неї, вимагаючи пікантних пліток і закидаючи новоспечену зірку запитаннями. Штовхалися, не звертаючи уваги, що вони буквально її затоптують. Ядзя намагалася виправдати їхні сподівання й не втратити при цьому рівновагу. Тим часом під’їхав трамвай, і натовп захвилювався. Люди миттєво забули про неї, бо зараз йшлося про полювання на вільне місце. Хтось штурхнув її, Ядзя зачепилася торбою об лавку й мандаринки розсипалися по тротуару. Трамвай поїхав, а Ядзя залишилася з Гуцем на зупинці.
«Ех, люди…», — філософськи зітхнула вона, збираючи покупки. Частина фруктів покотилася на дорогу. На щастя, машини стояли на червоному світлі, тож вона вибігла на проїжджу частину.
Ципріян грів двигун своєї «Мазди» й з-за шибки спостерігав за всією цією катавасією.
«Чорт, може, треба щось зробити?» — думав він, дивлячись, як його партнерка метушиться між автівками. Загорілося зелене, але він не рухався з місця, хоча й поспішав на фітнес.
«Ну, треба їй допомогти… Але щоб вона собі чого не подумала», — він раптом перелякався, що це виглядатиме двозначно.
«Та що я, справді, супермен якийсь чи що?».
Він завагався лише на мить, а тоді натиснув на газ і рвонув з місця, розчавлюючи нещасні мандаринки.
Приміщення нагадувало Центр космічних польотів. Хромована сталь, скло та стерильна білизна суперечили абияк порозкиданому на диванах одягу. На одному ліжку вмостилася Верена, на іншому — Ядзя, на обидвох лежали розпечені камінці, викладені вздовж хребта. Ця жахлива процедура мала позбавити їх токсинів, проте наразі Ядзя відчувала, що вона позбавляє її життя. Слід зізнатися, що телеканал своїх зірок любив і постійно оплачував їм різні цікаві процедури.
Проте для Ядзі це була любов незручна й непідйомна. Досі вона жила в затінку, безпорадно змагалася зі своєю бідою й вуличним ритмом Повісля, а оце нещодавно стала особою, котру впізнають перехожі. Той факт, що раз на тиждень вона гостювала в домівках поляків, де біля телевізорів збиралися численні родини, дав їм до рук жорстоку й безпощадну зброю: Ядзя стала загальною власністю, забавкою, до якої будь-хто може торкнутися, ляснути по спині, спитати ні сіло, ні впало, чи Ципріян уже з нею переспав. Підписуючи контракт, вона зобов’язувалася брати активну участь у промоції, що означало бути постійно доступною для медій. Скільки разів телефонний дзвінок будив її о шостій, бо на радіо саме розпочиналася ранкова передача, і комусь спадало на думку, щоб Ядзя звернулася до слухачів з якоюсь оптимістичною дурнею, аби день міг добре розпочатися. У такі хвилини вона спромагалася виключно на таке: «Якщо з вами відбувається щось погане, слід сподівалися, що буде ще гірше». Редактори бурмотіли незадоволено. дивуючись, що вона така похмура. Ненабагато краще було з інтерв’ю для преси. Перше запитання, на жаль, завжди звучало однаково: «Що ви робите протягом дня?». І Ядзя відповідала: «Ну, я просто намагаюся бути собою», — цитуючи Чорана, і тоді журналістки з бабських журналів хмурили брови й наполягали, що для зацікавлення читачок треба вигадати щось прийнятніше. Невдовзі вона дізнавалася з газети, що до полудня приймає ванну з козячого молока, потому їде на вишуканий ланч і шопінг дорогими бутиками. Теніс, басейн, перукар і косметичка забирають час аж до вечора. З банкетів вона намагається повертатися до десятої, щоб почитати синочкові перед сном «Маленького принца», або ще щось схоже, найкраще в оригіналі. І, нарешті, з полегшею засинає у своїй просторій спальні під ковдрою золотавого кольору.
Та-а-ак… Ядзя, нарешті, виколупала шматочок ковбаси, який від сніданку стримів у щілині між зубами, і відразу відчула себе краще. Проте дихати й далі було важко, у приміщенні панувала страшенна задуха. Вона зиркнула на Верену, яка лежала непорушно із зеленою застиглою грязюкою на обличчі. Узагалі важко було зорієнтуватися, чи вона ще жива, бо виглядала, як посмертна маска Шрека.
Двері безгучно розчинилися, і приємна дівчина вистукала щось на клавіатурі комп’ютера. Приміщення наповнилося озоном.
— З дитинства пам’ятаю цей запах… — озвалася Ядзя, яка крутилася немилосердно, бо розпечений камінець торкнувся її сідниць.
— …
— Після грози. Ото колись грози були… Як торохнуло, то можна було в штани наробити зі страху. — Ядзя замріялася.
— …
Нічогісінько, жодної реакції. Чорт забирай, може, вона там ратиці відкинула? Або образилася на смерть. Зрештою, Ядзя їй не дивувалася. Треба було тримати язика на припоні. Власне кажучи, вона була останньою людиною, яка могла повчати когось, хто неправильно харчувався. Адже Ядзя тривалий час боролася зі звичкою притлумлювати їжею почуття власної невпевненості, тому чудово розуміла, наскільки вразливою може бути людина, що змагається з таким суперником. Булімія, анорексія, яка різниця? В обох випадках людина приречена на самознищення.
— Перепрошую… Мені не треба було тоді так говорити, пробач мені. У мене все ще гірше, ніж у тебе…
Ядзя підвелася, каміння з гуркотом попадало на підлогу. Верена мовчала, хоча з її обличчям відбувалося щось дивне. Спершу воно немов закам’яніло, за мить з’явилися маленькі тріщинки. Нарешті глиняна шкаралупа луснула, і на світ визирнуло обличчя якоїсь незнайомої жінки. Ядзя перелякалася, що помилилася, але це була Верена. Тільки без макіяжу.
— Я справді самотня, — несподівано зізналася вона. — У мене таке відчуття, що я не зможу ні з ким бути назавжди. Ми зустрічалися із Ципріяном так довго, занадто довго. Усе скінчилося… Моя мама завжди казала мені, що через стільки років можна лише одружитися або розійтися.
Вона серйозно глянула на Ядзю.
— Перед вами найкращий час. Зараз ще все може бути «назавжди».
У вишуканому приміщенні раптом запанували темрява й пронизливий холод, аж Ядзя заплющила очі. А коли розплющила, Верена злегка кинула:
— Не будь дурною… я тебе просто підколола.
Та попри роблену усмішку, її вуста були сповнені терпкого смутку.
9
Ципріян стояв на червоному килимі перед входом і курив сигарету. Він інстинктивно став так, щоб на знімках папараці виглядати якомога краще й милостиво дозволяв фотографувати себе з голови до п’ят. За бар’єрами зібрався натовп галасливих жінок. Він помахав їм рукою. Цікаво, акули маркетингу бува не платять їм за весь цей театр? І яка денна ставка? Це ж просто шиза якась, що люди настільки подуріли від нього. Хоча він і любив славу, проте його завжди щось зупиняло. Сам він ніколи не став би власним шанувальником.
Він добре знав, що сьогоднішня прем’єра найновішої романтичної комедії привабить усіх, хто може прибути самотужки. А хто не має досить сили, залишиться вдома. «Врешті, це ж не роздача Оскарів, куди привозять навіть живих трупів, котрі тягнуть за собою персональні респіратори й балони з киснем», — в’їдливо подумав Ципріян. Сам він належав до щасливчиків, кому вручили іменні запрошення, проте попрохали прибути на показ трішечки раніше. Зрозуміло… Червона доріжка перед прем’єрою призначалася лише для найбільших зірок польського кіно, його вершків.
