Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗
— Адріан Амброзьїч, — Юлічка явно збуджена, бо навіть не перепрошує, зачувши моє мимрення з повним ротом, — здєсь прішол дядька, прігородний, із-под Борісполя откуда-то, пріньос швєйцарскій ножик, воєнних врємьон, с пілочкой, в хорошем состоянії… Он говоріт, у нєво в хатє часи с кукушкой і єщо шкаф орєховий, говоріт, от отца осталось…
Опа-на! Правдивих дзиґарів із зозулями на ринку вже з рік як вимело, Б. всі послідки підгріб, куди мені, шушері, за ним пнутися… Невже нарешті фарт? Чуйка в Юлічки безумовно є, я її за це найдужче й ціную… «Орєховий шкаф» — ну, це різне може бути, треба дивитися, але дядька з рук не випускати, жодним побитом!
— Задержи єво, Юленька, — щойно вимовивши цю фразу, здаю собі справу, що від хвилювання й сам перейшов на російську, от уже чого б від себе не сподівався! Що то роблять із людиною навіть не гроші ще, а сам тільки їхній провіденційний подув у повітрі — впору згадати колишню однокурсницю, що влізла з чоловіком у газовий бізнес під руку якогось московського Петі, а той Петя виявився гомиком — і внадився раз у раз їздити до них трахати Лесьчиного благовірного, а Леська на цей час перебиралася в кімнату для гостей. Ото нікого не суди, да не судим будеш…
Проте Юлічка зараз навряд чи й тямить, якою ми мовою говоримо, — дихаємо з нею в унісон із різних кінців слухавки, наче двійко закоханих (наче вдосвіта з Лялюською — не до речі мелькає згадка…):
— Я єму сваріла кофє…
— Розумничка, — опановую себе; з неї й справді розумничка. — Побав його ще трохи, я зараз буду, — мало не додаю: от тільки душ візьму — Бог уже з нею, з яєшнею, з її парою теплих золотих очей, що лишається вистигати на тарілці, але поголитися таки мушу — гарне б я враження зробив на пригородного дядька, якби привалив неголений! А кави нап'юся і в офісі — кавоварку я собі справив гонорову, незгіршу, ніж у Б…
Йолки-палки, невже справді фарт? А вже б і пора — котрий рік перебиваюся дріб'язком, усякою рудерією, яка лиш підвернеться під руку, — таки достоту, добре каже Лялюська, як та Коза-дереза: бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — не бізнес, а сміх курам. Якби оце засвітитися на тому ж «Доротеумі» з парочкою дійсно серйозних речей… Все, стоп, годі, дурню, думкою багатіти — наразі вперед, а там побачимо!..
Вимкнути телевізора — все одно що прибрати зі столу, змахнути кадри з-перед очей: салат — у холодильник, порцію білково-золотих яєшних драглів — все-таки в рота, хоч і на ходу, тарілку — в мийницю, — і щойно в ванні перед дзеркалом, під плюскіт води й бадьоре джмелине гудіння «жілетки», до мене несподівано доходить, дотирається до свідомости та картинка, що манячила була на екрані телевізора, поки я говорив із Юлічкою, — той самий каламутно-вохряний багдадський кадр, що його вже кілька днів крутять по всіх телеканалах: далеко внизу, в розмиві чи то піщаної юги, чи неосілого цегляного диму — міст, на який вервечкою, зліва направо, виповзають із пальмової «зеленки» американські «абрамси», з такої відстані схожі на химерних доісторичних черепах, — останній кадр, знятий з балкона готелю «Palestine» нашим оператором, Тарасом Процюком, Лялюська його знала, — за мить до того, як передня черепаха, що починає розвертати башту в бік камери, дасть залп — і вже наступним кадром на всіх екранах світу буде тіло самого Тараса, як він лежить долілиць на бетоні з підібганими ногами й відкинутою вбік рукою — без камери. Звук, от не можу пригадати, чи було чутно звук?.. Утробно-глухе, погрозливе диркотання танків, що в'їжджають на міст, — чи воно справді долинало, чи це моя уява його ввімкнула — за аналогією із сухим татаканням автоматної черги з отого мого сну?..
Ні з того ні з сього мені робиться холодно. Стою серед ванної на килимкові, голий, босий, в самих трусах, — і дрижу. Якесь коротке замикання, інакше не скажеш. Якась мені думка була бликнула, і я її доганяю, поки гуртом не нахляли інші, злиплі з нею, вони ввалюються, як юрба п'яних гостей у кімнату, я їх розкидаю навсібіч, вишукуючи ту, що була промайнула недодуманою, уривки наших розмов із Лялюською, Ассошіейтед-прес пообіцяла допомогу родині загиблого, Україна знову в дупі, бо як же ж може вимагати від когось іншого якогось-то розслідування держава, що в себе вдома сама мочить власних журналістів, ще й голови їм відтинає, як на трофейний скальп, Лялюська одного разу пила з цим Тарасом, Царство йому Небесне, в якійсь їхній журналістській компанії, танкіст міг завважити відблиск об'єктива і взяти його за кориґувальника вогню, війна є війна, блін, або за снайпера, як торочить дехто, хоча чого б же то танкові лякатися снайпера, взагалі цим разом в Іраку амери як показилися, стільки напуляти по своїх, бабця Ліна сказала б — як обмарило, ото не фіґ було лізти колошкати демонів пустині, в Афгані теж, хлопці казали, траплялось подібне, де, до холери, мій афтершейв, я завжди його ставив на цій поличці, куди вона його запхнула, сподіваюся, депутатський «мерс» не загородив мені виїзду, може, краще зразу викликати таксі, перед очима витанцьовують номери «Таксі-люкс» і «Таксі-блюзу», я спізнююся, бляха, дядько з зозулею сидить у мене в офісі і з кожною хвилиною моєї загайки набирає в ціні, крупним планом на ввесь екран обличчя ридаючої іспановидної журналістки в білій майці, в Багдаді спека, труну з Тарасом Процюком відпроваджують на батьківщину, і хтось із тих пацанів, що з ним там напередодні пили в готельному барі, продовжує все це знімати, і якщо навіть також при цьому плаче, то його сліз не буде видно в кадрі, бо головне його око — камера — винесене назовні, безособове і чисте… Стоп. Стоп, стоп. Оце воно, те, за чим я шукав. Тепер помаленьку, крок за кроком, не загубити б…
Картинка з танками на мосту, знята Тарасом Процюком на плівку й гнана тепер по всіх телеканалах, — то останнє, що він побачив у своєму житті, так? Останній спогад, сфотографований його мозком. Тільки що він був оператор із камерою в руках, і йому пощастило (що за слово!) після своєї смерти продемонструвати цілому світові останню картинку, яку він бачив у своєму житті.
Питання: що сталось би з цим останнім кадром його свідомости, якби він не встиг перенести його з сітківки свого рідного ока — на сітківку зовнішнього, механічного?..
Камеру можна вимкнути — а потім подивитися відзняте. Камера дуже просто влаштована. А куди дівається відзняте людським оком, коли тебе зненацька вимикають назавжди?
Чому ми звикли вважати, ніби воно все просто так пропадає, гасне разом зі свідомістю небіжчика, — тому, що нам того не показують? То нам того не показують і за його життя — цебто, поки свідомість працює. Навіть найближчі люди не мають як туди зазирнути, як я в множину Лялюсьчиних спогадів. Це ж не значить, що її нема.
Спина переднього в однострої з тканим поясом, сухе татакання з-за дерев — і чорнота. Далі чорнота. Але ця картинка, на якій усе обірвалося, зі спиною переднього, з травою й кущами, глід, верес, ялівець, бліки сонця на стовбурах, дух вогкої землі й прілої зелені, — куди їй подітися, цій картинці? В який посмертний архів вона переходить?..
Чорний «опель-кадет» з офіцерами неясної армії, закипаючий шпатель у дрібних бульбашках, фосфорично забілені місяцем сходи, жіночий голос, що методично підсумовує наші оргазми… Я не шиз, повторюю собі, гамуючи дрижаки, я не шиз. Спокійно. Я не шиз. Мені всього тільки вряди-годи показують кадри з чиєїсь відстріляної плівки.
З плівки вбитого, який не мав при собі камери.
І плювати йому на те, що таким антикваріатом я не торгую.
Я знаю, що це правда, — по тому, що мене трусить. Пазл зійшовся, і ніяких кінців більше не звисає. Все виявилось насправді страшенно просто, ба навіть елеґантно, як і має бути при всякому правильному розв'язанні. Бракувало тільки ось цього одного простого і, блін, якого ж самоочевидного припущення — що відзнята в мозкові плівка нікуди не зникає. Бо й чого б вона мусила зникнути? Чи ж би тільки тому, що чоловік не мав при собі камери?.. Дурниці — камера всього лише випадок, який засвідчує наявність плівки.
