На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Стій! — крикнув Коляда шоферові і кинувся до суперника.— Ти живий?
Підігрітий тяжко дихав. На лобі красувалась величезна гуля.
— Помру,— простогнав.— Скажи Олені, щоб поховали…
— Це вони об стовпчик, лічно, вдарились,— показав Сава Чемерис на телеграфного стовпа, біля якого лежав Підігрітий.
Коляда зібрав усе своє благородство та гуманізм, виліпив зі снігу щось схоже на другу голову Макара і приклав до гулі. Підігрітий розплющив очі.
Коляда з Савою Чемерисом допомогли йому стати на ноги.
— Це ви об стовпчик,— показав Сава,— якби вдарились були в жилку, що біля вуха, то взавтра, лічно, й ховали б. А так, слава богу…
— Це ж ви мене перекинули, щоб вам…
— Ви, товаришу голова, не матюкайтесь, бо я не винен, що коні злякались і полозок зламався… Я сам ось, лічно, кожуха порвав… Якби їхали потихеньку, то хоч би й перекинулись, то нічого не було б, а це ж ви мене підганяли, щоб ми швидше за товариша Коляду приїхали…
— Та замовкніть!
— Як же я буду мовчати, коли моя правда? Я вам кажу, що дорога слизька і Архімандрит на передні ноги не кований, а ви мені: жени, щоб Коляда раніше за нас не приперся в райком… То я, дурний, гнав, а тепер ось кожуха латай…
— Нічого я вам, дядьку Саво, про Семена Федоровича не говорив.
— Як же не говорили, коли говорили? Я кажу…
— Не слухай його, Семене,— обмацує гулю Підігрітий,— завези додому, бо кончусь.
Коляда посадив Макара в машину і сказав шоферу:
— Давай назад.
— А ви ж казали, що сьогодні в райкомі у вас вирішиться доля… І що ви,— почав Сава.
— Ви менше слухайте, що говорять… Бачите, он яка ґуля в Макара Олексійовича.
— Я такої ще, по правді сказати, не бачив…
Олена скам'яніла, коли Макар і Коляда ввійшли до хати.
— Хто ж це тебе отак розмалював? — сплеснула руками, заголосила.— Ой боже мій, боже, уже серед білого дня розбій пішов! А ти ж усім годиш та слу-у-жиш…
— Та це я з саней упав, не галасуй. Спасибі, Семен Федорович нагодився, а то міг би й дуба врізати в тому рові.
— То лягай швидше і лікаря хай привезуть,— кинулась до ліжка Олена.
— Ти краще на стіл нам щось постав. Нічого зі мною не станеться.— Макар підійшов до дзеркала й обмацав чорно-синьо-червону гулю.
— А може, ти мозок струсив? — наповнились жахом очі Олени.— Усе бачиш і чуєш?
— Нічого я не струсив, гуде в голові, як у млині, але все чую,— відповів Макар, та про всяк випадок почав повторювати таблицю множення.
Коли в смерть переляканий Олег Динька, почувши від Михея про дорожні пригоди Коляди і Підігрітого, прибіг до хати Макара Олексійовича, перед ним постала дуже мирна картина. Під величезним плакатом, який закликав відпочивати тільки на курортах Південного берега Криму, сиділи, обнявшись, два голови і вели дуже люб'язну розмову. Осторонь, на лаві, примостилась Олена з мокрим рушником. Диньку посадили за стіл, але особливої уваги йому не приділили. Перед Колядою лежала розкрита папка з газетними вирізками, в які він тикав пальцем:
— Ось моя слава, тридцять шість починів… Гримів колись Коляда! А ти мене не поважаєш…
— Поважаю,— заперечував Підігрітий.— Ти гадаєш, що я хочу стати головою колгоспу? А я не хочу… Хай Олена скаже…
— І нащо нам та морока? Он свого клопоту скільки!
Посидівши з годину, Олег Динька довідався, що кращих друзів, ніж Підігрітий і Коляда, нема в усьому світі, що хтось їх намагається посварити, але з цього нічого не вийде, що вони поважають один одного; а, окрім того, Семен Федорович поважає ще й Олену (Олена: «Спасибі на доброму слові»), а Макар Олексійович давним-давно не зустрічав такої розумної жінки, як Фросина.
На прощання вони розцілувались і, лагідно всміхаючись, розстались. Олегові здалось, що величезна гуля, яка зручно примостилась на чолі Підігрітого, теж усміхалась… Динька був задоволений: конфлікт між головами завершився перемир'ям. Бо за своє життя встиг переконатися: суперечки до добра не доводять, а особливо в Сосонці.
Дорогою Динька зайшов до контори колгоспу і здивувався, побачивши за столом секретаря райкому Мостового. Він переглядав зведення, які показував Горобець. Поруч сидів Михей Кожухар і теж вдивлявся в стовпчики цифр.
— А-а, комсомольський секретар! Здоров,— привітався з Олегом Мостовий.— Як там ваше начальство, помирилось?
— Помирилось, Олександре Івановичу… Макар Олексійович, правда, ґулю невеличку набив…
— Чув, чув,— посміхнувся Мостовий і подивився на Михея.
— Вони обидва зараз вдома, я можу…
— Встигнемо ще зустрітись.— А потім до Горобця: — Так що, Леонтію Гнатовичу, хвалитися нічим.
— Нічим,— зітхнув Горобець.
— Усе на ноги зводимось. То укрупнювались, то роз'єднувались, таку шарпанину затіяли, а земля цього не любить,— сказав Кожухар.
— Ходімо до майстерень,— запропонував Мостовий,— хочу Мазура та Снопа побачити.
Вони сиділи в кузні і розмовляли, як раптом прибіг хлопчик і до Мирона:
— Ідіть, дядьку, бо ваш Максим з бугаєм бореться!
Справді, біля ферми стояли хлопці, голосно сміялись. Мирон ще здалеку побачив, як Максим підійшов до бугая і схопив його за роги. Бугай нагнув голову, рвучко мотнув нею — Максим відступив назад.
— Давай давай, Максиме!
— За хвоста його!
— Через себе перекинь!
Максим витер руки об поли фуфайки, подивився на Софію, що стояла серед дівчат, і знову підійшов до рогатого суперника. Та не встиг взяти за роги, бо ляснув батіг і полоснув Максима по плечах. Всі так і покотились зо сміху.
— Хто це? — обернувся Максим і побачив батька,
— Ти що собі думаєш? — замахнувся знову Мазур, але не вдарив.— Ану додому!
— То так би й сказали, а то зразу — батогом,— соромливо опустив голову Максим.
— І вдасться таке,— скаржився Мазур Мостовому.— Чортів хлопець.
— А що їм інше робити? — скручує Михей довжелезну цигарку.— Клубу, як у людей, нема, електрики так само…
— Зоставайтесь у нас, ще не таке побачите, у нас — культура! — Широкоплечий хлопець у збитій набакир шапці з викликом дивився на Мостового.— Чи вас тільки зведення цікавлять?
— Не тільки,— після паузи відповів Мостовий.
— Тож воно й видно,— одвернувся хлопець.
— Ні, почекай, а ти ж що, чекаєш, коли я тобі натоплю в клубі?
— Та хіба то клуб?
— У мене хата більша…
— Там скоро вовки заведуться.
— Як твоє прізвище? — запитав Мостовий хлопця.
— Ну Гайворон Платон. А що?
— То візьми, Гайвороне, і напали грубу… А то бикам роги скручуєте, а в клубі холодина, ніби надворі. Елементарної свідомості нема.
— Ви мене, товаришу, не знаю, хто ви, на бога не беріть. Я вже намахався молотом за день, а як ви не стомились, то можете напалити.— Платон вийшов з гурту.
— Та це ж секретар райкому,— шепнув хтось. Але Платон не почув. Хлопці розійшлися.
— Приходьте ввечері до Степки!
— Юхиме, прийдеш?
— Та побачу…
— Я до вас ще зайду,— сказав Мостовий Ничипору Івановичу і пішов з Динькою в село.
Напроти колгоспної контори стоїть низька, довга хата з маленькими вікнами. Половина даху вкрита поржавілою бляхою, а решта вшита сніпками. Колись тут жив батюшка. Але в тридцятих роках, коли познімали з церкви дзвони, отець Іоанн з горя впився, написав синькою на стіні коло вівтаря: «Бога нът» — і переїхав до сина, що на Донбасі. У хаті розмістили два класи початкової школи, потім її перетворили на громадську комору, а після війни — в читальню. Але взимку тут було читати холодно, влітку ж — ніколи, тому зняли вивіску «Читальня» і написали «Клуб». Районний відділ культури повідомив область про відкриття ще одного вогнища культури на селі, Олег Динька почепив на двері великого замка, і на цьому справа закінчилась.
Коли Сосонку приєднали до колгоспу «Вперед», хлопці і дівчата почали ходити до городищенського Палацу культури, бо то був справжній палац. Тепер уже ніхто таких подорожей не робив. На попову хату з вивіскою «Клуб» ні район, ні колгосп коштів не асигновували, і вона почала розвалюватись. Згадавши молодість, Коляда організував якось «триденку боротьби за культуру». Клуб побілили та вшили сніпками дах. Після ремонту ключі повісили в конторі — хто хоче, може відчиняти, бо райвідділ культури порадив перевести клуб на громадські засади.
