Чума - Камю Альбер (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации TXT) 📗
О восьмій п'ятнадцять потихеньку, під сурдинку, заграв соборний орган. Рамбер вступив під темне склепіння. Спершу він розрізняв тільки маленькі чорні постаті, що прямували повз нього до нефа. Вони зібралися в кутку перед імпровізованим вівтарем, де недавно звели статую святого Роха, виконану на термінове замовлення в одній із скульптурних майстерень нашого міста. Тепер уклінні постаті, здавалося, зовсім скорчились і тут, серед цієї одвічної сіряви, були наче грудки згуслої тіні, хіба що ледь-ледь щільніші й рухоміші, ніж серпанок, що оповив їх. А над їхніми головами орган невгавно витинав одну й ту саму тему з варіаціями.
Коли Рамбер увійшов, Гонсалес уже спускався сходами, очевидно, рушаючи до центру.
– А я думав, ти вже пішов,- сказав він журналістові. -
І правильно б зробив.
Він пояснив, що чекав на приятелів в умовленому місці недалеко звідси, побачення було призначено на сьому п'ятдесят п'ять. Але тільки марно прождав цілих двадцять хвилин.
– Щось їм перешкодило. В нашому промислі не все йде гладесенько-рівнесенько.
Він запропонував зустрітися завтра о тій самій годині біля пам'ятника полеглим. Рамбер зітхнув і зсунув фетрового капелюха на потилицю.
– Дарма, дарма,- сказав Гонсалес зі сміхом. – Сам знаєш, скільки доводиться робити пасів, комбінацій, фінтів, перш ніж заб'єш гола.
– Авжеж,- погодився Рамбер. – Але ж матч триває всього півтори години.
Пам'ятник полеглим стоїть саме на тому єдиному в Орані місці, звідки видно море, на променаді, який через сотню метрів упирається у гірські відроги над гаванню. Наступного дня Рамбер, знову прийшовши на побачення перший, уважно прочитав імена полеглих на полі слави. Через кілька хвилин з'явилося ще якихось двоє, байдуже глянули на Рамбера, відійшли, сперлись на балюстраду променада і, здавалось, поринули в споглядання голих і безлюдних набережних. Обидва були однакового зросту, обидва вбрані в однакові сині штани й морські сорочки з короткими рукавами. Журналіст відійшов від пам'ятника, присів на лаву і знічев'я почав розглядати незнайомців. Тут лише він помітив, що на вигляд їм було не більше, ніж по двадцять. Але в цю хвилину він угледів Гонсалеса, який ще на ходу перепрошував за спізнення.
– Ось вони, наші друзі,- промовив він, підводячи журналіста до двох молодиків, назвавши одного Марселем, а другого – Луї. Лицем вони теж були схожі між собою, і Рамбер подумав, що це рідні брати.
– Ну от,- мовив Гонсалес. – Тепер ви познайомились. Лишилося тільки обговорити діло.
Марсель, а може, Луї, сказав, що вони заступають на варту через два дні і вартуватимуть тиждень, отож важливо обрати найсприятливіший день. Їхній пост із чотирьох чоловік охороняє західну браму, і двоє з постових – кадрові військові. Про те, щоб їх утаємничувати в операцію, шкода й мови. По-перше, це народ ненадійний, а по-друге, в такому разі виростуть видатки. Але іноді їхні колеги проводять частину ночі в підсобці одного знайомого їм бару. Отож Марсель, а може, Луї, запропонував Рамберові оселитися в них – це поблизу застави – і чекати, коли по нього прийдуть. Тоді вибратися з міста буде нескладно. Але треба поквапитися, бо вже подейкують, ніби в найближчі дні встановлять посилені наряди зокола.
Рамбер пристав на такий план дій і пригостив братів своїми останніми сигаретами. Той із двох, котрий досі не пустив пари з уст, раптом запитав Гонсалеса, чи залагоджено питання з винагородою і чи не можна отримати аванс.
– Не треба,- відповів Гонсалес,- це свій хлопець.
Коли все буде зроблено, тоді й заплатить.
Домовилися про нову зустріч. Гонсалес запропонував пообідати позавтра в іспанському ресторані. А звідти можна буде податися додому до братів вартових.
– Першу ніч, хочеш, я теж там переночую,- запропонував він Рамберові.
Наступного дня Рамбер, піднімаючись до свого номера, зіткнувся на сходах із Тарру.
– Іду до Ріє,- мовив Тарру. – Хочете зі мною?
– Бачте, мені завжди чомусь здається, ніби я йому заважаю,- нерішуче озвався Рамбер.
– Навряд, він часто про вас згадує.
Журналіст задумався.
– Стривайте,- сказав він. – Якщо у вас надвечір, хай навіть зовсім пізно, випаде вільна хвилинка, краще приходьте обидва в бар, сюди, до готелю.
– Ну це вже залежатиме від нього і від чуми,- відповів Тарру.
Одначе об одинадцятій годині обидва – і Ріє, і Тарру – входили до вузького і тісного готельного бару. В маленькому приміщенні товклося душ із тридцять, чувся голосний гомін голосів. Обидва несамохіть зупинились на порозі – після могильної тиші зачумленого міста їх ніби оглушив цей гамір. Але вони одразу здогадалися, чому так гамірно – у барі ще подавали напої. Рамбер, який сидів на високому дзиґлику в далекому кутку перед стойкою, махав їм рукою. Вони підійшли, і Тарру спокійно відсунув убік якогось надто галасливого сусіду.
– Алкоголь вас не лякає?
– Ні, навпаки,- відповів Тарру.
Ріє втягував ніздрями гіркуватий запах зілля, що йшов від склянки. Розмова в такому гаморі не клеїлася, та й Рамбер, здавалося, цікавиться не ними, а питвом. Лікар так і не міг сказати, п'яний журналіст чи ще ні. За одним із двох столиків, що захарастили весь вільний простір тісного бару, сидів морський офіцер з двома дамами пообіч і розповідав якомусь червонолицьому череваню, четвертому в їхній компанії, про епідемію тифу в Каїрі.
– Табори! – повторював він. – Там влаштували для тубільців спеціальні табори, напнули намети, а довкола повиставляли військовий кордон, якому дано наказ стріляти в рідних, коли вони намагатимуться нишком передати хворому зілля від знахарки. Звичайно, захід, може, суворий, але слушний.
Про що говорили за другим столиком надто вичепурені молодики, второпати було годі – окремі й так нерозбірливі фрази губилися в рубаному ритмі «Saint James Infirmary», що линув з програвача, піднесеного над головами клієнтів.
– Ну як, раді? – спитав Ріє, підносячи голос.
– Тепер уже скоро,- відповів Рамбер. – Може, навіть на цьому тижні.
– Шкода! – вигукнув Тарру.
– Чому шкода?
Тарру озирнувся на Ріє.
– Ну, знаєте, – мовив лікар. – Тарру вважає, що ви
могли б бути корисним тут, і тому так говорить, але я особи
сто цілком розумію ваше бажання поїхати.
Тарру замовив ще по склянці. Рамбер скочив зі свого дзиґлика і вперше за цей вечір поглянув прямо в очі Тарру.
– А чим я можу бути корисним?
– Як то чим? – відповів Тарру, неквапливо беручи склянку. – Ну хоча б у наших санітарних дружинах.
Рамбер замислився і мовчки заліз на дзиґлика, обличчя його прибрало звичного для нього впертого й понурого виразу.
– Отже, по-вашому, від наших дружин ніякої користі? – спитав Тарру, ставлячи порожню склянку й пильно дивлячись на Рамбера.
– Звісно, користь є, і чимала,- відповів журналіст і теж випив.
Ріє помітив, що рука в нього тремтить. І подумав нишком: ага, Рамбер таки добре під мухою.
Назавтра, коли Рамбер удруге підійшов до іспанського ресторану, йому довелося пробиратися поміж стільців, поставлених просто на вулиці коло входу, їх повиносили з зали клієнти, щоб навтішатися золотаво-зеленим вечором, першим холодком після денної спеки. Палили вони якийсь надто їдючий тютюн. У самому ресторані було майже безлюдно. Рамбер обрав той самий далекий столик, за яким вони вперше зустрілися з Гонсалесом. Кельнерці він сказав, що чекає знайомого. Була дев'ятнадцята тридцять. Потроху ті, хто сидів зокола, поверталися до зали і вмощувалися за столиками. Кельнерки розносили страви, і під низьким склепінням ресторану лунко брязкотів посуд і стояв притлумлений гомін. А Рамбер усе чекав, хоча була двадцята. Нарешті засвітили світло. До його столика посідали нові відвідувачі. Рамбер теж замовив вечерю. І скінчив вечеряти о двадцятій тридцять, так і не дочекавшись ні Гонсалеса, ні братів вартових. Він закурив. Зала поволі порожніла. Надворі швидко споночіло. Теплий легіт із моря легенько торсав віконні завіси. О двадцять першій Рамбер помітив, що ресторан зовсім безлюдний, і кельнерка здивовано позирає на нього. Він заплатив і пішов. Навпроти ресторану була ще відчинена якась кав'ярня. Рамбер влаштувався біля шинкваса, звідки можна було бачити вхід до ресторану. О двадцять першій тридцять він подався до готелю, намагаючись зміркувати, як би знайти Гонсалеса, який не залишив йому адреси, і серце його скніло на думку, що доведеться починати все наново.
