Гра в паралельне читання - Іванцова Міла (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Жанна покрутила головою – місяця ніде на небі не було.
– Що, стрьооомно? – страшним голосом загудів Андрій.
– Ні. Дивно, – стримано відповіла Жанна, усе ж таки мимохідь відчувши певну тривогу від нічної безцільної прогулянки з незнайомим чоловіком, про якого вона лише й знає, що приїхав він у цю тьмутаракань із нею в одному купе та має шрам від апендициту.
Жанна хмикнула, згадавши про Віталієві новини з бані. Чомусь уранці, читаючи його лист, вона не асоціювала цю безглузду інформацію з тим, що краєм ока зауважила вчора в Андрія.
– Що, дивно? – уважно глянув на неї Андрій. – Ти теж це помітила, так?
– Що?
– Чекай, проїдемо ще кілька кілометрів, ти точно зрозумієш!
Зустрічних машин ставало все менше, а згодом вони і зовсім пропали. Машина мчала темною дорогою, не минаючи ніяких населених пунктів, морок був однаковим з усіх боків, зірки то з’являлися, то зникали в чорному небі, мабуть, приховані хмарами, яких теж не було видно. Панувала ніч.
Жанна раптом відчула дискомфорт, утративши всі орієнтири. Якоїсь миті їй уже важко було з упевненістю сказати, де саме знаходиться земля, а де небо, здавалося, вони мчали якоюсь чорною трубою, накручуючи спіраль по ній, мов випущена куля у стволі рушниці.
Раптом Андрій скинув газ і машина пішла «в накат», повільно збавляючи швидкість. З’їхала на узбіччя. Згасли фари.
«Ну, зараз почнеться», – подумала Жанна, не стільки згадуючи телепередачі про маніяків та серійних убивць, скільки відчуваючи в собі відголоски учорашнього солодкого безумства на готельному рипучому ліжку.
Вони просиділи кілька хвилин мовчки. Витримки вистачило в обох.
– Кави хочеш? – раптом усміхнувся в темряві Андрій.
– Не бачу придорожньої корчми, – сипнула іронії Жанна.
– А ми незалежні від зовнішнього сервісу! – Андрій потягнувся до заднього сидіння і дістав звідти пакет, а з нього – залізний термос і дві блискучі металеві кружечки.
– Круто!
– Їсти хочеш?
– Угу.
– Маю тільки хліб, нарізану ковбасу та баночку ніжинських маринованих огірочків, купив у павільйончику біля готелю. Там мені і кави добра жіночка зробила.
– Віра? Пишна така? – засміялася Жанна.
– Ага.
– А як ти знаєш, що вона Віра? – вдавано суворо спитала Жанна. – Просто Казанова якийсь! Уже і там попасся!
– Ні. Я з такою не впораюся, вона мене однією лівою навпіл… – розвів руками Андрій. – Ти їж давай, ще додому вертатися! А я поки тобі щось розповім.
Жанна знову трохи здивувалася, що посеред нічної безлюдної дороги чоловік, який, за логікою речей, мав би вести справу до інтиму, годує її Віриною ковбасою з огірочками та напуває кавою з термосу. Надто, надто нетипово і нелогічно поводиться ця «чоловіча одиниця у відрядженні». Жанна жувала хліб із ковбасою, хрумкала огірочком і думала, що, може, то в нього така особлива стратегія – навпаки? Усі чоловіки так. А він – інакше. Бо ж та стратегія «усіх» – зрозуміла, передбачувана і набридла, а його поведінка – загадка. Як білий паперовий бантик на ниточці для киці – дивує, цікавить, вабить.
Жанна тріпнула головою.
– А сам їстимеш? І чого мовчиш? Ти ж обіцяв щось розповідати, поки я їм? – смішно проговорила вона з набитим ротом.
– Вибач. Задумався, – сказав Андрій і сьорбнув кави. – Ні, не голодний, дякую. Я днями мотався в справах у сусіднє містечко. І повертався по темному. І теж вловив оцей дивний стан, коли перестаєш розуміти, де небо, де земля, де ти сам… Я колись читав в Інтернеті спогади одного військового льотчика, який літав над нічним морем. От щось подібне він і описував, але я тоді не осягнув. Чи головою зрозумів, але сам такого ще не відчував. Розповідав, що в ясну погоду зірки віддзеркалюються в морі, і льотчик може втратити орієнтацію верх-низ. Він назвав цей стан «зоряний мішок». Правда, класно? От і я днями щось таке пережив, коли повертався машиною по порожній нічній трасі. У місті і навіть на трасах поблизу Києва такого не побачиш. І ні з ким було поділитися. От вирішив перевірити на тобі. Я бачив. Ти теж це вловила.
До потяга залишалося ще дві години. Жанна забігла попрощатися з Вірою, яка саме збиралася замикати магазин. Андрій чекав на неї біля готелю, припаркувавши машину перед входом. Він пообіцяв підвезти Жанну з валізою на вокзал. Питання, чим заповнити півтори години до її виходу з готелю, не обговорювалося. Обоє знали відповідь. Невідворотність їхньої близькості була очевидною, попри те, що жодного слова про учорашнє не було сказано за час їхнього нічного катання у «зоряному (чи беззоряному?) мішку», жодного двозначного жесту не було між ними, ніякого флірту, флюїдів і натяків. Навпаки – неймовірна легкість та простота спілкування, якої обидві сторони дотримувалися за умовами гри, і правила їх не обтяжували. Але обоє знали, що це станеться. Було невідомо, хто зробить перший крок, які слова та безглузді умовності цьому передуватимуть, що саме стане тією загальновживаною декорацією, обгорткою цукерки, упаковкою подарунка, яка формально підводить до головного, хоч надалі вже не має жодного значення.
Слова не знадобилися. Не довелося запрошувати чи набиватися «на каву», просити полагодити ручку валізи, чи налаштувати ноутбук. Не довелося нічого вигадувати. Коли Жанна попрощалася з Вірою і повернулася до Андрія, він стояв біля машини. Їхні погляди зустрілися, тепла чоловіча рука взяла прохолодну жіночу. Він повернувся до вхідних дверей. Вона пішла за ним, із ним, без затримки, без поспіху, лишень стиснувши пальцями чоловічу долоню.
Ліжко не знадобилося. Як і світло дешевої готельної люстри. Вони топталися по одягу, який похапцем знімали одне з одного, не в змозі більше терпіти, вдавати, триматися, грати в брата й сестру. Його поцілунки ковзали по її обличчі, очах, плечах, шиї, дрібна наждачка його підборіддя дряпала ніжну шкіру, але то було байдуже, вона ловила його губи своїми, намагаючись зупинити танок його поцілунків, одночасно розстібаючи ремінь на його джинсах, а він ричав, нездатний упоратися із застібкою на її бюстгальтері, який зрештою просто зсунув униз, скинувши бретелі з плечей.
Жанна підштовхнула Андрія до ванної, він хитнувся і стегном обіперся об вимикач. За дверима спалахнуло світло, прорвалося у щілини по периметру та у вертикальну тріщину сто разів фарбованих дверей.
– Ні! Не треба! – Жанна потягнулася до вимикача, і знову запанувала темрява.
Вода була ледь тепла і, стікаючи по їхніх розпечених тілах, здавалася холодною. За інших обставин Жанна б не стала обливатися нею. Але зараз вони стояли удвох у темній ванній кімнаті, і не видно було дешевих радянських кахлів, гусака-душа, який лив воду їм на голови. Вузька, місцями покоцана ванна була далекою від модних джакузі, але до всього того їм було байдуже.
Потім вони мовчки лежали під ковдрою у тій одвічній позі, коли чоловік дивиться у стелю, а жінка примощує голову на його плечі, там, де з тулуба виростає рука. І зручно жінці, і затишно лежати на боці, придавивши це чоловіче тіло своєю зігнутою ногою й обійнявши рукою. Просто так мовчки лежати, коли тебе обійняли однією рукою і ти відчуваєш оголеним тілом стукіт його серця поруч зі своїм.
Коли Жанна висушила у ванній волосся і знову ввійшла в кімнату, Андрій зістрибнув зі стільця і всміхнувся.
– А чого це ти тут стрибаєш? – здивувалася вона.
– Та ось, батарейку в годинник уставив.
– Ха! Прикольно. Дійсно, він тиждень показував третю годину, а я й не додумалася. Але ж за десять хвилин треба їхати. Марно старався.
– Не марно. Час не стоїть на місці. Годинник теж має йти разом із ним. Мертвий чи паралізований годинник – погана річ. Він помалу паралізує життя.
– Тож ти запустив годинник для когось, хто оселиться тут завтра? – пожартувала Жанна, направду вражена тим, що почула.
– Я запустив для тебе. Завтрашній мешканець не знатиме, що він був паралізованим. Адже годинник має іти за визначенням. Це його суть і сенс. Новий мешканець не побачить у цьому нічого дивного. І правильно! – всміхнувся Андрій.
