Тому, що ти є - Корний Дара (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Маргарита Сергіївна, гордо випнувши передню губу, зачала хвалитися перед гостями невісткою. Пані мала доволі дебелі розміри і була вбрана в трохи затісний для її фігури, та напевне дуже дорогий атласний фіолетовий костюм і обвішана, як новорічна ялинка, блискучими, безперечно антикварними цяцьками. Вона невимовно тішилася, що може врешті стати об’єктом уваги шанованого товариства.
— То таки золота дитинка, правду кажете, Іреночко. Як і моя донечка Віолеточка. Що невісточка, що доня — золото. І все гени, походження. Ви знаєте, Владочці раяли блискучу кар’єру — вона, моє сонечко, закінчила з відзнакою міжнародні відносини в Московському університеті, а це, я вам скажу… О! Але заради Аскольдика, мого світоча, кинула навіть мріяти про всякі там бздури: чоловік та родинний затишок — найважливіше для дружини. І хочу вам, мої любі подруги, повідомити — ми чекаємо первісточка, і я через шість місяців стану бабусею.
— Ви така щаслива, Маргариточко, як я вам заздрю. І невісточку найкращу собі знайшли, і скоро станете бабусею. — Ірена співала соловієм, наче й забула, що за столом поруч сидить її невістка, а в сусідній кімнаті спить рідна онука. Що це усе вона вже має, однак воно здавалося їй якимсь ущербним. Тому що невістка — донька звичайних батьків, а Маргаритина — племінниця самого Горбачова, матір її онуки — невихована селючка, а в Маргарити, то вже напевне народиться повноцінний внук, а не якесь там дівчисько з дурнуватим іменем Мар’яна. Бо як не щастить, то вже в усьому.
— Ой, то чиста правда, Іреночко, голубонько, чиста правда. Але ж на всіх золота не вистачить, інколи, як каже мій коханий чоловік, слід вдовольнятися тим, що на стіл Господь посилає. Треба нести свій хрест, голубонько, і будемо сподіватися на краще.
І враз усі п’ять пар очей вп’ялися в Оксану. Той хрест, що, згідно з логікою перемовників, несла Ірена, сидів перед ними. Дівчина відчула, що з нею щось відбувається. Так, звісно, вона мала б почервоніти, знітитися, від сорому, певне, провалитися крізь землю, принаймні розчинитися в повітрі, але вона відчувала геть інше. Холод гидкими щупальцями міцно тримав її за руки, а всередині повільно закипала шалена лють до цих людей, які присвоїли собі право судити і обмовляти, бо вважають себе центром Всесвіту. Ні, вона не буде тут зчиняти галасу, напевне, на це і розраховувала свекруха. Вона дотримає слова, яке дала чоловікові: бути стримано-слухняною. Супротивника легко здолати його ж зброєю.
Оксана спокійно підвелася з-за столу. О, тільки Всевишній знає, скільки це їй коштувало. Але воно було того варте. В очах враз замиготіло, чи то від різнобарв’я прикрас на тілах гостей, які зумисне пообвішувалися ними, щоб подражнити одна одну, чи від щойно почутого. Чемно припасувавши до обличчя зухвалу посмішку, Оксана обвела своїми зеленими очима гурт трішки захмелілих і від того ще більш зарозумілих жіночок, які вважали себе в порівнянні з нею богинями.
Оксана заговорила тихим спокійним голосом, але попри це всі гості уважно її слухали й перестали навіть брязкати тарелями та келихами:
— Один східний мудрець дуже любив усамітнюватися, плаваючи на човні. Коли надходив вечір, він брав свого скромного човника, випливав на середину озера і, заплющивши очі, поринав у світ власних думок, марень, де йому було і затишно, і світло. Якось порожній човен, пропливаючи поруч, вдарився об човен мудреця. Мудрець розплющив очі, збираючись вилаяти того бешкетника, який порушив його умиротворення. Та лаяти чи сварити не було кого, тому що човен виявився порожнім. Мудрецю нічого не залишалося, як продовжити медитацію, втамувавши гнів. Звичайно, той випадок його розсмішив. З того часу, тільки-но хтось ображав його і в душі у нього зароджувалися образа та гнів, Мудрець казав самому собі: «Цей човен також порожній, не звертай на нього уваги». І зараз я цей вислів повторюю для себе: «Цей човен також порожній, дівко, не звертай на нього уваги».
Якби Оксана почала плакати, голосити, жалітися Владові, дорікати свекрусі чи, навпаки, виправдовуватися, це було б закономірним продовженням задуманого Іреною плану. Але почуте зараз від Оксани приголомшило гостей. Запала тиша. Оксана обвела поглядом гурт високоповажних пань і спокійно та впевнено вийшла з кімнати. Що було далі, вона не знала, тому що, користуючись тим, що чоловіки все ще балакали на балконі, прислуга гриміла посудом на кухні, а пані все ще приходили до тями після почутого, Оксана одягла напівсонну Мар’янку і тихенько забралася з квартири Брехів, давши собі слово більше ніколи туди не повертатися.
Якби ж то можна було так легко втримати те слово.
Після цього випадку говорити про якусь там допомогу з боку чоловікової родини не доводилося. І так якось склалося, що відтоді єдиною близькою людиною, яка підтримувала в усьому Оксану, крім Влада, звісно, стала Полінка. Вона ніколи не відмовляла Оксані в допомозі. Поля на ділі виявилася справжньою колежанкою і дуже-дуже хорошою нянькою. Мар’янка любила Полінку, навіть друге слово, яке вона сказала, було не «тато» і не «бабуся» чи «дідусь» — бо ж Оксанині батьки далеко, а Владові заборонили їх так називати, лише офіційно. А хіба мале так втне вимовити? То Мар’янка знайшла вихід, доволі простий, і Ірену та Сигізмунда називала однаково — «ти». Так от, другим словом, яке вимовила мала Мар’янка, стало «Ліня», так вона називала скорочено Полінку. Полінка ж тішилася аж до сліз, наче то рідна дитина так її назвала.
Оксана ніколи не випитувала Поліну про її стосунки з Сигізмундом. Інколи на тілі подруги з’являлися синці й подряпини, та були вони на прихованих місцях. Тож випитувати якось не пасувало. Настане час — Поля розповість, а коли не розповість — то воно, певне, того не варте.
Прийшов час, на жаль.
Минув рік. Того дня Поліна зателефонувала Оксані і безбарвним голосом попросила прийти до неї додому, якщо та, звісно, може, і бажано без Мар’янки. Оксана змогла, тому що саме приїхала в гості її мама. За півтора року дружби Оксана вперше переступила поріг помешкання Поліни. Та, що відчинила Оксані двері, лише приблизно нагадувала біляву красуню. Величезний синець під оком, на шиї подряпини. Руки наче порізані склом. Страшно навіть уявити, що ж тоді робилося під спортивним костюмом, який подруга на себе натягла перед приходом Оксани, щоб та не бачила інших ран. Поліна пробелькотіла щось про те, що на неї напали хулігани і побили її.
Оксана побігла в аптеку, накупила купу різних ліків — від банального цитрамону до якихось там дорогезних кремів проти синців, забоїв та набряків. Тоді, не зважаючи на заперечення Поліни, у якої дуже боліли ребра, навіть кашляти було важко, зателефонувала одному зі своїх давніх приятелів, який працював хірургом у приватній лікарні. Сергій доволі швидко приїхав, а поки його чекали, зварила бульйон та дуже-дуже рідке пюре. Рот Полі запух, боліли зуби, і жінка не могла жувати.
На німе запитання Сергія, що трапилося, Оксана відповіла, що вчора ввечері на Поліну напали якісь хулігани, відібрали сумку, а жінку побили. Звернення в міліцію і так нічого не дасть, а до лікарні Поліна вперто їхати не хоче, маючи до лікарів упереджені фобії ще з дитинства. Невідомо, чи повірив у цю легенду Сергій, однак він сказав, що тому, хто піднімає руку на жінку, він повідривав би власноруч усі частини тіла, що стирчать.
— Руки й ноги також, — додав сердито.
Дякувати Богу, обійшлося тільки синцями та сильними забоями.
Сергій пішов, пообіцявши обов’язково завтра навідати хвору, яка, хоч і не бажає лягати в лікарню на обстеження, повинна перебувати під наглядом лікаря.
— Оксанко, Оксанко, хай він більше не приходить, бо Сигізмунд мене вб’є, коли дізнається, — ледве вимовила запухлим ротом Поліна.
— Це зробив він, — констатувала Оксана.
То були наслідки ревнощів коханого Сигізмундика. Жахливо, бо ця вродлива молода жінка, певно, геть втратила розум, дозволяючи з собою таке чинити. Поліна розридалася та закивала головою. І що довше вона плакала, тримаючись за груди, які нестерпно боліли, то більше розуміла Оксана всю дикість ситуації. Але вона не дуже заспокоювала Поліну. Хай виплачеться, інколи це найліпші ліки. Поля поклала голову Оксані на ноги, а Оксана гладила її мовчки по волоссячку. Отак вони просиділи бог зна скільки, поки темрява не залізла всередину квартири.
