Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
Моя подруга встигла переговорити з Романом, і незабаром він повернувся. Він запросив мене танцювати. Я відчула тепло його тіла, піймала світлий погляд і вже була ладна пробачити йому будь-яку образу.
– Давай одружимося, – сказав Роман наприкінці вечора.
Мені перехопило подих.
– Що? Що ти сказав?
– Давай одружимось, щоб завжди бути разом.
– Давай, – погодилась я.
– Завтра ж подамо заяву, – сказав Роман. – Я хочу бути впевненим, що ти моя і лише моя.
– Згода.
Я зітхнула, але Роман не помітив. Гадалося, що такий момент повинен бути більш романтичним, не таким буденним, щоб запам’ятався на все життя.
Коли Роман пішов покурити, я потягла Валю до вікна та розповіла новину.
– Та ти що?! – радісно мовила Валя. – Я ж казала, що у вас все буде добре! Поздоровляю!
– Про що шепочетеся, дівчатка? – запитав Дмитро, підійшовши до нас.
– Марійка виходить заміж! – радісно сповістила Валя свіжоспечену новину.
Я подивилася йому у вічі і не відвела погляд. У його очах – неприхований сум.
– Не завжди можна напитися з гарного колодязя, – тихо мовив Дмитро.
– Що ти маєш на увазі?
– Я бачив, як ти плакала. Не боїшся, що все життя будеш ось так лити сльози?
– Не буду! – впевнено сказала я йому.
– Я б ніколи не дозволив би, щоб ти зронила хоча б одну сльозинку.
– Не треба, прошу тебе, – сказала я якомога лагідніше. – Наші дороги розійшлися в різні боки. Тепер вже назавжди.
– Дуже шкода.
– У тебе є дівчина, тож іди до неї і зроби її щасливою.
– Я сьогодні ж покину її, – сказав він, різко повернувся і зник у натовпі.
Дмитро стримав своє слово. Ніна повернулася додому заплакана та зла.
– Ти! – закричала вона, тикаючи в мене пальцем. – Ти у всьому винна! Ти завжди стояла на моєму шляху! Я ненавиджу тебе!
– Ніно, чи я винна… – почала я, але вона не хотіла мене слухати. Ніна довго ревіла, сховавши обличчя в подушку. Валя намагалася її заспокоїти, але марно.
– Ненавиджу! Тебе ненавиджу! Його ненавиджу! Усіх вас не хочу бачити! – повторювала вона. Вранці Ніна зібрала речі і, не прощаючись, кудись пішла.
…травня 1959 р
Ми з Романом побралися, і тепер мені слід звикати до того, що я вже не наречена, а дружина. Якось дивно та незвично вимовляти це слово. Залишившись наодинці, я, як дитина, що вчиться вимовляти неслухняну літеру «р», проказую слово «дружина». Спочатку промовляю боязко, несміливо, вслухаючись у кожен звук цього слова, потім – сміливіше, більш голосно. Воно звучить зовсім не так, як «наречена». Наречена – ніби приречена на щось, а ось дружина… Це щось від слова «друг» або «друга половинка». Тішуся, як дитина, з цього нового статусу. І все ж таки, яке ж воно солодке – слово «дружина»!..
А було у нас студентське весілля. Плаття весільне я купити не змогла, тому вдягла те біленьке, ситцеве, яке носила вже кілька років. До параду на травневі свята усі студентки повинні були мати білі сукні. Я теж її мала. На паради в ній я ходила два рази на рік, а ще кілька разів вдягала на інші урочистості, тож моя біла сукенка поміж усіх мала більш-менш пристойний вигляд. Моя господарка, Валентина Євгенівна, попорпавшись у своїй старій шафі, від якої нестерпно тхнуло нафталіном, знайшла там шматочок білого капрону.
– Нехай це буде тобі за фату, – сказала вона.
– До мого плаття? Вона ніяк не пасуватиме, – запротестувала я.
– Не буває нареченої без фати, – відказує жінка. – Послухай мене, бо я виходила заміж двічі.
– І як це буде виглядати? – запитую я, прикладаючи білий клаптик тканини до волосся.
– Заплетеш косу, а ззаду зберемо фату та приколемо шпильками.
– І дійсно, – втрутилася подружка нареченої Валя. – Дуже гарно виходить! Ти повинна дослухатися наших порад.
Залишалося піти та купити білі босоніжки. Ми з Валею придбали їх за шість карбованців у найближчій крамниці. Романова сестра подарувала йому нову білу сорочку, яка так пасувала нареченому, а брат купив штани.
Батьки подарували нам на весілля двісті карбованців, щось доклали одногрупники, і ми замовили обід у студентській їдальні. На столах було вино, пляшка шампанського для наречених, салати, картопляне пюре з котлетами та оладки з повидлом. І неважливо, що було на столі. Головне, що всім було весело. Ми танцювали, сміялися, сипали жартами. Над головами висіли повітряні кульки, а мені здавалося, що це кольорові хмарки різнобарвного неба спустилися до зали та раділи разом з нами народженню нової родини…
Хлопці, що працювали з Романом, подарували йому залізне ліжко на панцирній сітці, а студенти – фіранки на вікна будинку, якого ми ще не мали.
Найбільше запав у душу момент нашого весільного вальсу, коли я вперше танцювала з Романом у ролі дружини. Здавалося, я стала хмаринкою, яка парить десь у небі, покинувши цей світ…
…травня 1959 р
Щойно Вася дізнався про наш шлюб, примчав до Валі.
– Ну, і що? – запитала я подругу, дізнавшись про цю новину.
– Що? Що? А ти як гадаєш? – подруга загадково посміхнулася.
– Невже?!
– Так! Ми подали заяву! Незабаром відгуляємо ще одне весілля!
Я дивилася на Валю, яка кружляла по нашій маленькій кімнатці у танці, який можна було б назвати танком щастя, і від душі раділа за неї.
– Я така щаслива! – приспівувала Валя. – Яке приємне відчуття, коли мрії втілюються в життя! Я мріяла стати вчителькою – незабаром нею стану! Я хотіла мати чоловіка військового – незабаром матиму! І я на десятому небі від того, що моїм чоловіком буде Вася!
– Досить кружляти, – мовила я. – А то ще гепнешся перед весіллям та зламаєш ногу. Як тоді будеш танцювати свій весільний танець з нареченим?
Валя зупинилася. Захекана, впала на ліжко.
– Все забуваю тобі розповісти, – сказала вона. – Ти нічого не помітила, коли ви виходили з приміщення після того, як зареєстрували шлюб?
– Нічого. А що?
– Я неправильно запитала. Нікого не помітила?
– Та кажи вже, що я повинна була помітити?
– Кого. Неподалік стояв Дмитро з букетом квітів. Він так і не наважився підійти та привітати тебе. У нього такий нещасний був вигляд, що мені стало його шкода.
– Я його не помітила. І взагалі, давай закриємо цю тему раз і назавжди, – сказала я Валі. – У мене починається нове, подружнє життя, де Дмитрові немає місця.
…червня 1959 р
Відшуміло весілля у моєї подруги. Я щиро радію і за неї, і за себе. Тішу себе думкою, що зробила вірно, коли ляпнула неправду Романові про Валю. Не скажи тоді фатальне слово «так», могло статися все інакше. Але все одно мучить, катує мене провина за ту брехню. Чи зможу я колись зізнатися у цьому Романові та Валі? Чи буду все життя нести цей тягар у своїй душі? Можливо, колись я наберуся відваги і у всьому зізнаюся. Це буде колись, а не тепер, коли складаємо іспити. Не тепер, бо зараз ми такі щасливі!
…серпня 1959 р
Я отримала скерування в далеке село на Чернігівщині.
– Я поїду влаштовуватися сама, – сказала я Романові.
– Як я тебе, вагітну, відпущу саму невідомо куди?
– Я знайду там для тебе роботу за фахом, і тоді ти переїдеш, забравши речі.
– А ти будеш спати на підлозі? Ні, – заперечив він. – Наймемо машину, ти забереш свої речі, ліжко, подушки…
– І матрац, напханий соломою, – додала я та розсміялася.
– Так, так! І матрац, і гасову лампу, і книжки.
– Ти думаєш, там не буде електрики?
– Все може бути.
Поміркувавши, я подумала, що Роман має рацію. Хтозна, яке там село. Невідомість лякала мене більш, ніж сама робота. Я погодилася поїхати вантажівкою, але не бачила сенсу, щоб разом зі мною їхав Роман. Він довго впирався, але, все-таки, погодився з тим, що я повинна поїхати сама.
…серпня 1959 р
Важко похитуючись, ніби відгодована жирна качка, вантажівка в’їхала в село, де мені доведеться жити і працювати щонайменше три роки. Поодинокі убогі хатинки, дерев’яні та саманні, розсипалися понад дорогою з глибокими коліями. Впало в око, що немає стовпів, тож і нема електрики. «Це не дуже добре, – з розчаруванням та деяким смутком відзначила я про себе. – Але нічого страшного в цьому нема. Країна відбудовується на очах, тож незабаром світло дійде до кожного села». На вулиці людей не видно, лише бігають песики, перегавкуючись між собою. Побачила на лавці біля паркану двох бабусь, зупинилися біля них.
