Пацики - Дністровий Анатолій (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
Є ще одна причина, через яку ми хотіли потрапити на практику у прядильний цех. Поруч із ним бокс, де стоять невеличкі одномісні електрокари, на них ми кілька разів каталися. У бокс ми заходили під час обіду, коли нікого з персоналу не було, на стрьомі ставили Саву або ще когось із наших лохів, а самі сідали на кари та їздили по приміщенню, ганялися один за одним, таранили одне одного. Попри те, що в боксі стояв страшний кислотний сморід, а на бетонній підлозі поблискували підозрілі різнокольорові калюжі, з яких догори плавно підіймалися не менш підозрілі випари, ми кермували своїми карами й відчували від цього справжнє щастя. Пригадую, як на третій день нас застукали: озвірілий двохметровий мужик у чорній засмальцьованій робі ввірвався в бокс із довгим грубим шлангом і почав колошматити ним направо й наліво; найбільше попало, як не дивно, Саві, хоча він тільки стояв на атасі й дивився, як ми їздили, а ще одного разу по спині отримав Риня, який пообіцяв тому мужланові повідривати яйця. Я тебе закопаю! тобі, мужик, кранти! Але дядько попався не фуфловий. Почувши таке, він кинувся за ним, і Риня хвилин п'ять тікав від нього між прядильними станками, поки не вискочив надвір і не сховався у слюсарських майстернях. Після цього ми майже годину їли й реготали в їдальні комбінату, згадуючи розгніваного мужика.
Телефоную Ляні, щоб була готова — через півгодини зайду. Вона знову каже, а може, не підемо, може, сьогодні будемо разом, батьки йдуть у гості, нам ніхто не заважатиме, Толя, я так хочу бути з тобою. Вона гаряче дихає у слухавку, й мені справді нікуди не хочеться йти. Але вагаюся недовго: я ж казав, що прийду, які можуть бути відмазки? Ляня, трішки надавлюю на неї інтонацією, ми йдемо. Вона глухо каже «добре» й кладе слухавку. Виходжу з під'їзду, дивлюся навколо й біля сусіднього будинку помічаю Чихаренка, який розмовляє з маленькою старшою жінкою. Мабуть, повернувся жити додому й думає, що все йому зійшло, бичяра! Прямую до Ляні, до неї найшвидше можна потрапити дорогою повз будинок Чихаренка. Він насторожується, дивиться гострим, пронизливим поглядом, поспіхом прощається з жінкою й забігає у свій під'їзд. От підар, переляканий, як заєць. Але погляд у нього недобрий — такий, наче все життя пам'ятатиме. Я переконаний, Чихаренко, як тільки випаде йому нагода, зробить мені западло, треба бути завжди готовим. Цей жирний кабан може затаїтися на кілька років і не показуватися, але одного дня, коли відчує силу, він обов'язково встромить у спину свої ікла. Його нада давити, давити кожного дня! не давати спокійно дихнути! Лось педальний! піт на яйцях бабуїна! чювирло дебільне!
Підвалюю до будинку Ляні. Вона помічає мене з балкона, я махаю їй рукою, аби виходила. Не хочеться підійматися до неї в квартиру, бачитися й чірікати з її батьками. Вона виходить через п'ять хвилин — «пішли». Ляня говорить, що метелик на стіні вдень виглядає дуже класно, багато її знайомих оцінили й просто в захваті, може, підемо подивимося, я заперечливо хитаю головою. Ляня знічується й більше не обзивається. Знову образилася, вівця! Останнім часом наші стосунки псуються щоразу більше. Нічого не розумію. Серйозних проблем для цього не існує, натомість галімі, несуттєві дрібнички можуть наламати всю тягу, прикро, що вона на таке ведеться.
— Куди ми йдемо? — запитує вона.
— В одну забігайлівку на Енергетичній. Там збираються всі наші.
Проходимо повз 21–у школу й невдовзі опиняємося біля кафешки. На порозі стоять Коновал і Дефіцит, курять, говорять. Підходимо, вітаюся з ними, знайомлю їх із Лянею. Обличчя Діми набуває дивної, ніби здивованої гримаси; не розумію чому. Коновал у нових чорних круглих окулярах, виглядає, як повний придурок.
— Які в тебе круті штори, — скидаю з нього окуляри й міряю.
— Цей дурік учора на базарі в поляка сумку насадив, — сміється Дефіцит і дружньо плескає Коновала по плечу. — Уявляєте, повна сумка ліфчиків! Коновал, ти їх уже міряв? Може, один одягнув? Ану, покажи…
— Я вирішив їх тобі подарувати, — відповідає Коновал.
— Риня є? — запитую в Діми.
— Да, в синьому залі. Тільки в синьому, а не червоному.
Заходимо до кафе і в кутку синього залу за стягненими до купи столами я помічаю Риню з Капустою, Пижа з невідомою тьолкою, малого Машталіра. Підсідаємо до них, я знайомлю Ля–ню з тими, кого вона не знає. Іра Капуста при нашій появі пожвавлюється й починає радісно щебетати до Ляні, як поживаєш, що робиш, я тебе вже кілька днів не бачила, Риня каже, що у вас із Толіком усе добре, я за вас дуже рада, ах да, мало не забула, приходьте на вихідні в гості, мої старі звалюють у Збараж до бабці, словом, відірвемося, погуляємо. Ляня дивиться й усміхається, «підемо?» — шепоче мені на вушко.
Добре, відповідаю й відходжу до стійки бару, аби зробити замовлення. Жінка, яка мене обслуговує, живе в сусідньому під'їзді, й ми привітно перекидаємося кількома словами, вона розпитує про мою матір, про навчання, відповідаю, що все добре. Показує очима на Ляню й каже, дуже гарна дівчина, я розвертаюся й дивлюся на неї. Ляня сидить у глибині залу між малим Машталіром і Капустою, оглядаю її профіль, симпатичний рівний носик, запитливий, відкритий погляд, Бодьо до неї говорить, кути її рота злегка підіймаються вгору й народжують усмішку. Да, вона дуже красива, кажу ніби сам до себе. Для матері буде гарна невістка, добродушно продовжує жінка. Дає мені замовлення (але без п'ятдесяти грамів коньяку) і ставить пе–реді мною морозиво, яке я не просив. На мій здивований погляд відповідає, що це для дівчини. Запитую про коньяк, але вона несхвально хитає головою, що мені, тіпа, нема вісімнадцяти, не те що двадцяти одного. Благально дивлюся, і жінка каже, добре, тільки щоб ніхто не бачив, бо ляпнуть, що споюю малолітніх, а язики розпустити можуть, у нас зараз такі, Толя, пішли злі люди, що не доведи Господи. Да — погоджуюся з нею, люди гівняні. Як, як, гівня–ні? — так, це правда, сумно каже вона; пауза; бережи себе, синку. Цієї миті до зали заходить Петро Григорович, а за ним Валік, суддівський син. Вони вітаються зі мною, Петро Григорович повільно оглядає присутніх, і раптом його очі розширюються й застигають. Спрямовую погляд туди, куди він дивиться. Бляха, він вилупився на Ляню. Вона його також помічає, її обличчя миттєво червоніє й стає розгубленим.
???
…пауза; я нічьо не доганяю, шо за манси?
Підходить Дефіцит, запитує, що сталося, невпевнено видавлюю з себе, все добре. Діма мовчки дивиться то на Ляню, то на Петра Григоровича, й на вухо мені шепоче, щоб сьогодні я обов'язково йому зателефонував, є серйозна розмова. Я підходжу до столиків, сідаю між малим Машталіром і Лянею. Бодьо тихо каже, що вона дуже гарна, я за тебе, Толян, радий. Дякую йому за ці слова, а сам думаю, що ж відбувається між Лянею й Петром Григоровичем і що хоче мені сказати Дефіцит. Краєм ока стежу за Лянею, вона розгублена, у бік Петра Григоровича боїться глянути, я беру її за руку, й вона здригається. Риня сперечається з Валі–ком, але я не вникаю в їхню розмову. Бодьо Машталір каже мені, що в липні збирається з Дефіцитом їхати в Крим відпочивати, може, поїдеш з нами, там знаєш, які будуть бабаськи… Капуста розмовляє з тьолкою Пижа й ні на кого не звертає уваги, вони вже хвилин п'ять триндять. Риня питає в Петра Григоровича: ти чьо без кобіти? А на фіга вона мені? це ж треба з нею зустрічатися, купувати квіти, водити по кабаках, на фіга, питається? можна просто так — раптом він кидає погляд на Ляню й починає реготати. Відчуваю, як від злоби в голову вдаряє кров, а руки збуджено тремтять, я стискаю кулаки й ледве себе стримую. Петро Григорович і Валік між собою говорять, голосно регочуть, наче більше нікого тут нема. Риня підіймається й кличе мене на перекур. Ми виходимо на свіже повітря. Риня дістає цигарки, прикурюємо від моєї запальнички.
Кілька хвилин він мовчить і дивиться на парк, що навпроти забігайлівки через дорогу.
— Чьо він знову притягнув цього дурака? — каже до мене.
— Хто?
— Петро Григорович. Ми ж домовлялися, сьогодні збираються тільки наші.
