Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

— Документи!

— Та я вже казав, що тепер не війна, але чекайте… здається, щось маю… зараз… зараз… — нишпорить по кишенях. Вкінці знаходить (таки знаходить!) стару, затерту, замурзану залізничну легітимацію. На жаль, документ без фотографії.

— А де фотографія?

— Була. Була, але жінка видерла, бо хотіла вислати швагерці до Канади.

— Порядочки! Я б такій жінці голову відірвав.

— Перепрошую, пан пшодовник жонаті?

— Мовчати!

— Можна, але прошу, як зі мною буде?

— Державний службовець… і легітимація без фотографії? Відомо, що це кримінальна справа?

— Гм…

— Відомо чи невідомо?

— Що відомо, то так… але щоб аж кримінальна…

— Не морочити голови. Прийде пан комендант і розбереться.

Комендант, дебелий блондин, з рожевими повіками і зарослими рудою щетиною щоками, на привітання закляв діжурному. Треба було думати не головою, а чимсь іншим, щоб зривати його з постелі у справі якогось там вбивства. Від чого ж тоді начальник слідчого відділу, до сту дяблуф? [60]

— А цей хто? — щойно помітив у кутку фігуру в залізничній уніформі.

Качуровський починає сам на власну відповідальність:

— Я, прошу пана коменданта, повертався з нічної служби. На вулиці Вузькій якраз в тому місці, де іде пільна стежка, бачу, лежить поліно… то значить людина, але мені так зразу видалося… бо якраз, прошу пана коменданта, місяць зайшов був за хмару.

— Поліно? Чому він подумав відразу про поліно? Звідки могло взятися поліно посеред вулиці?

Комендант перервав допит. Згадав, що треба повідомити про випадок прокурора і Матіясека (замість начальника слідчого відділу, який був у відрядженні).

— Отже, як було з тим поліном?

Качуровський лікті гриз би собі, що взагалі згадав про дерево. Ладно постелив би собі, коли б зрадився, що не від сьогодні знає, як фірмани з фільварків «гублять» будівельний матеріал по дорозі. Нічого йому більше не бракує, як впутатись ще в одну кримінальну справу.

— Та я нічого. Я ніби так, для прикладу. Міг стовп з паркана впасти…

— Що? Що? Що він каже? Стовп з паркана? Скільки доводиться ночами ходити, але якось ще не бачив, щоб з парканів стовпи падали по вулицях… То якісь хіба спеціальні стовпи має він на думці.

— Ні, прошу пана коменданта, не спеціальні, звичайні стовпи…

— Так. А як же було з трупом? Він перший спостеріг його? Так?

— Я-то його побачив, але чи перший, того не можу сказати.

— І що? Він підійшов, взяв за руку, потермосив нею, хотів улаштувати штучне дихання, зрушив його з місця, так?

— Ні, прошу пана коменданта, я його не рухав. Я знаю, що найперше мусить комісія оглянути. Чесне слово, я його не рушав… хіба те, що помацав за лице.

— Можна було й не мацати.

— Так, так, можна було, але я думав…

— Треба було заздалегідь думати. А що далі?

— Далі… нічого. Прийшов на комендатуру і замельдував, як належить. А тепер просив би пана коменданта відпустити мене додому, бо я мушу виспатися.

Підпухлі очі коменданта заокруглюються.

— Він хоче виспатися? А я… я… не хочу спати? Мені не належить відпочинок, як він собі гадає?

— Належиться, прошу пана коменданта, але я з нічної служби.

— Документи має?

— Є залізнична легітимація, але без фотографії, — вирицитовує [61] діжурний.

— Як без фотографії? Як він відноситься до документів з державним гербом? Національність?

— Українець.

— Я так і знав, що русин. Саботаж, так?

— Ніколи у світі, прошу пана коменданта!

— Ага! Де він проживає?

— По вулиці Казимирівській, сімнадцять. Власний будинок.

— Діжурний спише з ним протокол, і марш додому, а легітимацію треба привести до порядку, бо може бути гірше. Дурень, — кидає стиха, невідомо під чиєю адресою — діжурного чи залізничника.

Першим з'явився прокурор. Низький, шпакуватий чоловік з «їжачком», він мало що слухав з того, про що інформував його комендант. Терпів на хронічне запалення гландів, і передранішні тумани шкодили йому так само, як морозиво чи цигарка на стужі. Тепер, походжаючи по діжурці, він помацувався весь час за шию та покашлював для самоперевірки. Крім того, гнівався з приводу запізнення слідчого. Був наймолодшим з-поміж них віком і територіально мав найближче до будинку комендатури, але елегантик, як усі молокососи, потребував більше часу, щоб привести себе в похідну кондицію.

Саме діжурний закінчив писати протокола, коли увійшов Мятіясек. Ясна річ, накрохмалений, цукро-білий комірець, свіжовичищені черевики, свіжопричесана, ще вогка, чуприна, запах колонської води і галстук «нон плюс ультра».

— Ви ще завертали до парикмахера? — поглузував прокурор.

Матіясек знизав плечима. Думав саме про плаценту справи і тому відповів з деяким запізненням:

— Знає пан, пане прокуроре, раз у дитинстві мене позбавили за столом солодкого тому, що сів до обіду з брудними руками. З того часу, розуміє пан, пане прокуроре, стараюся не занехтувати особистої гігієни. Між іншим, в деякій мірі це навіть для здоров'я корисно…

Прокурор не залишав його в спокою:

— У вас у родині не було євреїв? Ви пригляньтеся собі в дзеркалі. Виразно семітський тип. Не розумію, як могли ви, пане слідчий суддя, брати за студентських часів участь в антиєврейських погромах. Слово гонору, не розумію!

— Пішли, панове! — скомандував комендант. — Власне кажучи, треба б ще лікаря.

— Бєгли [62] і лікар надійдуть на місце випадку, — поінформував прокурор, — а тепер пішли, пішли, панове, — наглив, кутаючи в кашне свою коротку апоплексичну шию, — треба кінчати чимскоріш. Передранішні тумани — то смерть для мене.

По дорозі спитав комендант прокурора:

— Не пригадуєш собі, пан, коли ми мали останнє вбивство?

Прокурор мовчки, але значуще взявся за горло. Замість нього відповів Матіясек:

— Коли не враховувати намаганого вбивства по вулиці Зеленій, то три місяці був спокій. А де ж лікар?

Заговорив про лікаря тільки для того, щоб мати привід перед комендантом-недоуком блиснути своєю ерудицією.

— Між іншим, цікаво, панове, що в кодексі Юстініана, початок другої половини першого століття нашої ери, сказано: «Медіціон сунт пропріє тестес, сед магіс ест юстіціум квам тестігомніум», тобто: «Лікарі, власне, не свідки, вони більше судді, ніж свідки».

Прокурор мовчав з огляду на своє горло, а комендант з досади, що той молокосос хоче за всяку ціну заімпонувати йому своїми знаннями. Розчарований такою неувагою, Матіясек брив далі:

— Цікаво, наприклад, що лікар Антістій, який розслідував убивство Юлія Цезаря, відзначив, що на його трупі було двадцять три рани і лише одна з них смертельна.

Прокурор не втерпів (хоч передранішні мряки — смерть для горла), щоб знову не поглузувати собі над Матіясеком:

— Ви б, колего, переповіли нам ще зміст п'ятитомного трактату Сі Юаньлу, виданого, якщо не помиляюсь, десь близько 1250 року. Гм-м… г-гм… не маю права на такій погоді два слова сказати… г-гм… г-гм…

— Я, власне, хочу панові Матіясекові подякувати за лекцію, — їдко замітив комендант. Не зносив Матіясека, як, зрештою, і всіх інтелігентиків у поліції, де ще донедавна панувала майже виключно своя вяра [63].

Прокурор, ступаючи слідом за великаном комендантом, думав з обуренням:

«Це — хвалько. Явився, начеб тільки що вирвався з рук перукаря, а той неотеса як би з стайні вискочив. На службу у нечищених чоботях — скандал. Комендант повітової поліції! Вискочка. Напевно, походить з хлопів. Поліція декласується. Факт. Недобре. За Австрії набирали до жандармерії всяких недокінчених гімназистиків, а при вільній Польщі допускається у поліцію всяке дрантя, аби лише мало у метриці — «жимсько-католицького визнання». Недобре. Так може декласуватися не лише одна поліція, але й уся адміністративна верхівка. А який вихід? Освіта. Середня освіта для рядових і право [64] для вищих службовців».