Зло - Баграт Людмила (книги хорошего качества txt) 📗
– Марго…
– Так. – Я роздивлялася пожовкле листя коло моїх ніг.
– Подивись на мене, будь ласка.
– Я не можу.
– Чому?
– Мені соромно.
Кілька хвилин ми мовчали.
– Навіщо ти це зробила? – Ян взяв мої руки у свої і почав гладити їх. Ніжно, заспокоюючи.
– Я… Яне, вибач, я не хотіла! Я просто нічого не могла з собою вдіяти. Я не хотіла підглядати, але там була ця шпарина, і, і, і я зазирнула, а потім, потім просто не могла зупинитися. І дивилася, дивилася… Яне, пробач, мені так соромно! Ти дуже сердишся, так?
– Та я гніваюся, а гніваний – я страшний!
Я уважно придивилася до нього. Жартує? Спробуй вгадай, що в цих чоловіків на мислі! Ян нахилився і прошепотів мені в самісіньке вухо:
– Мушу зізнатися, що моя цнота дещо вражена, проте це не головне. Переживу. – Він помовчав. – Сказати правду, я добряче роздратований.
– Чому? Через те, що я підглядала?
В його очах заграли бісики. Голос став хрипким, застережливим.
– Ні. Це мені навіть сподобалося.
– Через що ж тоді?
– Через те, що тобі вдалося втекти!
Я засміялася і зарилася обличчям в його мокре волосся.
– Яне?
– Гм?
– Хочеш, я зав'яжу тобі краватку?
Ми сиділи за маленьким столиком, вкритим темно-червоною скатертиною з золотими драконами по краю. Крісла теж були золотими. Над нами висів світильник у вигляді блідого місячного кола. їжа була холодною і гарячою водночас, ніжною і гострою, м'якою і хрусткою. Дивною, але напрочуд смачною. Ян розповідав мені про В'єтнам.
– Розумієш, стільки років кривавої, спустошливої війни, а ці люди все одно не втратили внутрішньої рівноваги. Доля прибиває їх до землі, а вони підводяться і спокійно йдуть далі, несучи у серцях вічність. Я багато подорожував, і, відверто кажучи, буддійські країни вразили мене найдужче. Кожна яскрава річ, яку ти бачиш у цьому приміщенні, зіронько, не має нічого спільного зі справжнім В'єтнамом. Все це – лише наші уявлення про ту країну. В'єтнамці показують нам те, що ми хочемо і можемо побачити. Цей народ не торгує своєю культурою. Він ховає її за вдаваною простотою, яскравою облудою і гучними вивісками: «Червоний дракон», «Чорний дракон», «Золотий дракон». І це не скнарість, це просто гідність. Гідність та розуміння того, що все прекрасне треба захищати. Як, наприклад, тебе, кошеня.
– Мене? Навіщо мене захищати? Від кого?
Ян дістав цигарку, закурив. Глибоко затягнувся, повільно випустив дим. Як гарно він курить і як… багато. Він подивився на мене поверх своєї руки. Чорні очі м'яко виблискували крізь тютюновий туман. Зачарував, приворожив, заплутав у тенетах своєї ніжности. Що ти зробив зі мною, Яне? Це запитання я, мабуть, промовила вголос, бо Ян на нього відповів. Чи знов наш телепатичний контакт?
– Я кохаю тебе, крихітко, кохаю і захищаю. Від світу, від себе, від тебе самої.
– Хіба світ – злий?
– Дитяче запитання. Справжнє, як і всі запитання дитини. На них не існує відповідей, бо справжнє запитання потребує справжніх відповідей, а справжніх відповідей не буває. З віком діти втрачають здатність по-справжньому запитувати і дорослими запитують лише тоді, коли знають відповідь заздалегідь. Сумно.
Я мовчки кивнула.
– Проте, як на мене, то світ – не злий і не добрий. Він просто небездоганний. Мабуть, забагато часу спілкувався з людьми і заразився нашими хворобами. Інколи вінруйнує красу. Чи то через необачність, чи…
– Через заздрість?
– Так, зіронько, вгадала. Через заздрість. Найдавніше з усіх почуттів.
– Знаєш, Яне, в тобі є щось азійське. Принаймні, мені так здається. Твій спокій, твоя розсудливість, зовнішня непохитність…
Він засміявся:
– Це надбане, зіронькою. Надбане роками спробі помилок. А за національністю я – мадяр. Ти боїшся циганів?
– Ні.
– Ну й правильної Чого нас боятися?
– Ти – циган?
– Мої батьки. Але факти – річ уперта. З генетикою не повоюєш. – Він примружив очі і зміряв мене палким поглядом. – Тому… стережись, красуне! Ой, вкраду я тебе, підхоплю на руки, притисну до серця, скочу на коня – і в ніч, стрілою, так, щоб вітер у вухах співав!
Моя черга сміятися. Я відкинулася у кріслі, непомітно зняла черевика, знайшла під столом ногу Яна і почала ніжно гладити. Ян застиг. Я кинула на нього погляд з-під лоба і повільно облизала губи:
– Ти кого лякаєш, ромале? В моїй родині теж є циганська кров. – Мої пальці уже під тканиною його брюк пестили шкіру і, певне, добряче дражнили. – Ну що, позмагаємося в чарах?
Ян окинув приміщення задумливим поглядом:
– Шкода ресторанчика, гарненький був заклад…
– Чому «був»? Ми ще не починали.
– Тоді, мабуть, і не треба. Я здаюся. – Він підняв руки вгору. – Полонених берете?
– А що ти вмієш робити, хлопчику? – Моя нога піднялася ще вище.
– Ой, зупинись, Марго! Зупинись, доки я ще контролюю ситуацію.
Ян не жартував. Я відкликала ногу назад, взулася, поправила волосся і підвелася.
– Яне, я миттю.
У туалеті я відкрутила кран, холодною водою змочила потилицю, шию, руки, сперлася на раковину і з головою поринула у роздуми. Я хочу залишитись з Яном. Хоч би ким він був: видінням чи сном. До біса все! Не знаю, скільки в мене є часу, як довго я ще спатиму в тому світі, проте цей світ належить мені і Яну. Нам обом.
Повернувшись до зали, я побачила, що Ян розраховувався з гостинним хазяїном закладу. Вони обмінювалися люб'язностями, тому я просто кивнула Яну і пішла до машини.
Ми їхали вже хвилин з десять, а я все ніяк не наважувалася почати. Буває так важко знайти слова… Я відкашлялася:
– Яне, куди ми їдемо?
Він здивовано глянув на мене.
– Взагалі-то я везу тебе додому. А що, в тебе є інші плани? Дискотека, казино, стриптиз-бар?
– Я хочу до тебе.
– Що??
Я знайшла його очі у дзеркальці заднього бачення.
– Не відпускай мене, Яне. Я хочу, щоб ти відвіз мене до себе. Хочу залишитись з тобою.
Тиша. Його очі. Такі серйозні, темні. Раптом він зупинив машину, мовчки вийшов. Я також мовчки чекала. За хвилину Ян повернувся, відчинив дверцята з мого боку і поклав мені на коліна величезний букет квітів. Цього разу – темно-червоні троянди і одна біла – королева. Мовчанка тривала. Ми дісталися його будинку, піднялися на ліфті, зайшли у квартиру – ані слова. У коридорі я знесилено впала на стілець. Ян став переді мною навколішки, зняв з моїх ніг черевики, стиснув ступні у своїх долонях і першим заговорив:
– Ти розумієш, що робиш, Марго?
Я зустрілася з ним поглядом.
– Я не розумію, я відчуваю. Покажи мені свою спальню, Яне.
Він взяв мене за руку і повів до дверей.
– Я ніколи тут не спав, крихітко. Це не моя, це твоя спальня. Я зробив її для тебе.
Він одчинив двері, і мені перехопило подих.
Кругла кімната. Дзеркала, дзеркала, самі дзеркала. Всі стіни і стеля. Серед дзеркал – маленькі вогники, які своїм м'яким світлом створювали ілюзію зірок на нічному небі. Порожня кімната, посеред якої володарювала одна-єдина річ – величезне ліжко. Я підійшла до нього, погладила білизну. Чорний шовк. Мій улюблений колір. Я повернулася до Яна:
