Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Він не зразу й не випадково заводив розмови із «зеками»; кум, ставши корешом, розповідав багато чого про кожного в’язня; хто цех тримав, хто з підлеглих хабарі драв, а хто сидів у павутині, не ворушився, а йому звідусіль несли.
— Коли самі несли — на чому ж він згорів? — дивувався Сорокін.
Кум реготав.
— Любий, їм би такого, як ти, запопасти, конспіратора, котрий знає службу, ніхто не схопив би… Але, на щастя, наші люди — кремінь, ніхто рота на їхню ікру з «Волгою» не роззявить…
Сорокін довго прицілювався до ділків, а потім немов соколиним каменем упав на завідуючого табірною лазнею Йосипа Михайловича Шинкіна, хазяїна семи цехів — у Москві, Ленінграді, Сочі, Ашхабаді, Запоріжжі, Краснодарі й Кишиневі.
Слухаючи його («жидюга пархатий, не вистачило на вас Гітлера, і Сталін не встиг, усе панькався, суду чекав на Лобному місці, — душогубки надійніші»), Сорокін не міг собі навіть уявити, що саме цей чоловік стане його благодійником, хрещеним батьком, наставником у новому житті.
Саме там, під час табірних посиденьок у бібліотеці, вони й розробили свою теорію охорони бізнесу, не знаючи, що відкривали велосипед, заново винаходячи структуру мафії: «у боса» має бути «заступник», який володіє навиками розшуку, розуміється на агентурній роботі, знає, як будувати допит, і не боїться застосовувати такі методи впливу на представника чуткого клану чи того, кого підозрюють у стукацтві, що примусять заговорити найсильнішу, здавалося б, людину.
Саме він, Шинкін, продиктував перед виходом Сорокіна на волю адреси своїх заступників по «праву» і «бізнесу», подарував свою фотокартку із звичайнісіньким написом («де — пароль для них»); саме він дав йому паспорт померлого Бренкова Еміля Валерійовича — родичів не лишилося, чистота, перевірку на волі провели, документ цілком надійний, живи — не хочу!
Сорокін реготнув:
— Мене «хріном» вурки звали, хочу, щоб у паспорті не «Бренков» був, а «Хрінков».
— У Москві зроблять, не штука… Сорокіна поховай надійно, з цим ім’ям тобі буде важко, — тягнеш хвіст. З одним паспортом тобі, — якщо справу розкрутиш, — не впоратися… І ще: тут, в окрузі, потрись, з німцями Поволжя дружбу заведи, знадобиться, особливо жінок шукай, усяке може трапитися в житті…
…Помітивши, як обличчя Сорокіна зсудомило неприховано-лютим презирством, коли той помітив у п’ятій графі своєї нової ксиви слово «єврей», Шинкін засміявся:
— Звикай, дзержинець-сталініст! У вашого Фелікса Едмундовича дружина не росіянка була і не полячка, та й бог ваш, Карла Марла, — не чуваш, а ви йому досі поклони лобом б’єте… І запам’ятай: не нація визначає людину, а — розум. Тебе не жид посадив, ви в Чека усіх жидів перестріляли, а твій же російський співбрат… І судив тебе росіянин… І били тебе смертним боєм не жиди, а — твої, кровні… А не хочеш зі мною діла мати, гребуєш, — інших знайду, чеши звідси, падло…
Ці прості слова спочатку приголомшили Сорокіна своєю чавунною, що краяла душу, правдою; паспорт мовчки поклав у кишеню, бо знав, коли випускатимуть, шмону не буде — давно розконвойований, як і цей христопродавець мерзенний…
Показавши — через рік — паспорт «заступникам» Шинкіна, одержав ще два паспорти й гроші на купівлю будинку в Краснодарському краї і дачі в Малаховці (сміючись, називали її «Мейлаховка»). Дали оклад тисячу карбованців і доручили роботу; так і почав він плести свою сітку бойовиків, інформаторів, «розвідку» й «контррозвідку» підпільного синдикату, що виробляв люстри, колготки, водолазки, модельне взуття — мільйонні доходи; держава аж ніяк не хотіла бачити, чого хоче народ, тобто ринок, а цеховики — бачили, жили без шор, не старими догмами, а одвічним, безперервним ділом.
Саме він, Хрінков Еміль Валерійович, налагодив перший контакт з Системою, зарядивши тих, хто мав виходи на охорону права; саме він став управляти «кадровою політикою», сприяв проведенню потрібних людей у начальницькі кабінети міністерств та комітетів.
Усе йшло, як ішло; Шинкін, повернувшись з таборів, знову оселився в Кратові, на дачі (яка там дача, замок) тещі своєї, Горпини Тихонівни Загрядиної, діло розширив, Хрінкову дав премію — двісті п’ятдесят тисяч і другу ступінь інваліда Великої Вітчизняної; коли Шинкін пішов на риск і, використовуючи зв’язки Хрінкова, подав на індивідуальний автотуризм у Польщу і НДР, Хрінков уперше відчув задушливе відчуття приреченої заздрості: страх перед площею у ньому був вічний, у могутності контори не сумнівався, розколють.
Тоді й потягло його в шик: прилучився до світу, став обідати в «Націоналі», а вечеряти в Будинку кіно, — воістину, «не кажи, забув він обережність».
Саме там, у ресторані Будинку кіно, до нього за столик і підсіла Зоя Федорова — трохи п’яненька, очі звужені важкою люттю:
— Ну, здрастуй, слідчий! Давно я цієї зустрічі чекала…
8
Уже доїхавши до Мар’їної Рощі, Костенко раптом відчув у собі страх; ще в метро він помітив, що за ним тягнуться двоє, він знав, що цих двох мають пасти хлопці з Петровки, лічильник увімкнено, операція вступає у вирішальну стадію; він був певен, що переграє мафіозі, заплутає їх, шмигаючи у прохідні двори й горища, як-не-як тридцять п’ять років оперативної роботи, полковник Дерковський був чудовим учителем, та й Григорій Федорович Тильнер, який став агентом карного розшуку у листопаді сімнадцятого, часто зустрічався з молодими, навіть після того як пішов у відставку, не кажучи вже про Івана Парфентьєва, начальника Московського карного розшуку; самородок; блатні його Циганом називали, може, й справді було щось циганське в його крові — а вже очі явно роменовські, пронизливо-чорні, з голубиною поволокою, в них завжди були приховані пристрасть, пісня, доброта, лють, колискова ніжність, диво, а не народ, цигани, загадка цивілізації, скорбота про вселенську таємницю, гра…
Страх, що з’явивсь у Костенка, був такий приголомшливий, несподіваний для нього самого, що він сів на лавочку, витяг з кишені свій улюблений «Московский комсомолец» (молодці хлопці, костять як треба, працюють у фронтових умовах, а не здаються, немов по крику живуть: «Велика Росія, але за нами Москва, відступати нікуди») і заглибився в читання, хоч рядків не бачив, злилися в штриховану чорно-білість…
З самого початку роботи на Петровці, а потім і в карному розшукові Союзу повелося так, що начальство посилало його на найбойовіші ділянки (бандформування, озброєні групи нальотників — попередники нинішніх штурмових загонів мафії, особливо небезпечні одиночки — з пістолетом і фінкою).
Поступово у Костенка все більше й більше з’являлися обезшкірені, часом навіть якісь радарні відчуття; він виразно бачив небезпеку за кілька днів до того, як надходили дані про те, що справді саме ц я небезпека загрожує йому і в тому самому місці, яке йому хистко уявлялось. Чим далі розвивалася в ньому ця риса, тим упевненіше він передбачав погоду на найближчі два, а то й три дні (а втім, професор Юра Холодов, товариш по школі, який віддав життя вивченню магнітного поля, тільки посміювався: «У тебе остеохондроз, Славо, на судинки тисне, а цей індикатор надійніший за барометр, ти не Сафонов і не Кашпіровський, живи спокійно»).
Лише мигцем глянувши на людину, він угадував її затаєну недугу, особливо страшно відчував наближення неминучого кінця у ракових хворих; смерть Льовочки Кочаряна передбачив за місяць до того, як улюблений друг їхньої шаленої, розтерзаної молодості (от уже справді «втрачене покоління») сів у своє велике крісло біля вікна, у ньому й помер — безстрасно-мужньо; смерть мужчини має бути формою продовження стилю його життя.
Під час полювання за Скрипалем, який перестріляв п’ять чоловік під час нальоту на касу фабрики, коли взяв сімсот тисяч карбованців, пошук привів Костенка в Молдавію.
Опитувати йому довелося найрізноманітніших людей, аж до шофера секретаря ЦК Щолокова; до речі, той і розповів йому дивовижну історію: голова Ради Міністрів Константинов жив у розкішному особняку, а в цьому особняку, у передпокої, ліпленням прикрашеному (музею тут бути б, а не пристановищу бюрократа з челяддю), висіло чотириметрове дзеркало венеціанської роботи, ціни якому не було. А цілодобову охорону молдавського вождя ніс солдатик з глухого села; замерз бідолашний у своїй дерев’яній будці, що продувалася наскрізь сухим зимовим вітром, вирішив увійти до передпокою панського дому, погрітися; було темно, лише у вікні на кухні стирчав огризок проклятущо-жовтого місяця; страж обережно ввійшов до святая святих, і перше, що він побачив, було обличчя чоловіка, який пильно й безвідривно дивився на нього; солдатик ступив крок назустріч начебто знайомому йому хлопцеві, прошепотів відчайдушно «хто йде?», дряпнув крижаними нігтями затвор; «стрілятиму!», ще один крок ступив (коліна тремтіли від страху), а той, схожий на нього, назустріч, ну й бахнув з трьохлінійки.
