Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович (бесплатная регистрация книга TXT) 📗

В кривавих сутінках похмурих переходів селямлика вони раптом упізнали Гамід-бея, котрий вибіг з бокової кімнати і, побачивши повстанців, чкурнув кудись у темряву.

— Стій! Стій! — закричав козак і вистрілив з пістоля.

Та куля, видно, не влучила, бо огрядна постать спагії зникла в пітьмі. Назустріч Арсенові вискочили охоронці Гаміда —Осман і Кемаль. Пізнавши невільника, з диким ревом кинулись до нього, вивергаючи страшні прокляття.

На просторі вони, звичайно, мали б перевагу, але тут, у тісному приміщенні, освітленому тільки смолоскипом Яцька, заважали один одному, і Арсен тіснив їх обох до майданчика, що сполучав селямлик з гаремом.

Та враз на майданчику стало вільніше. То Осман, як хитріший і винахідливіший, залишив Кемаля битись із повстанцем один на один, а сам у темряві оббіг поза колоною і напав з тилу.

— Арсене! — вигукнув Яцько, помітивши ворога. Однак у запалі бою козак не почув попередження: відбивши випад Кемаля, він пронизав йому клинком груди.

Тоді, нехтуючи смертельною небезпекою, Яцько кинувся навперейми Османові і в ту мить, коли охоронець замахнувся на Звенигору, ткнув йому в обличчя палаючий смолоскип.

Жахливий крик перекрив гамір і гуркіт бою. Осман випустив ятаган і, відсахнувшись, схопився руками за обличчя. Тюрбан злетів у нього з голови. Як блискавка, сяйнула Арсенова шабля і впала на блискуче голене тім'я ворога.

Осман важко осів і з глухим гуркотом покотився вниз по дерев'яних сходах.

— Спасибі, братику, — обняв Арсен хлопця. — Молодець! З тебе буде неабиякий воїн. Бери Османову зброю — вона твоя по праву.

Яцько схопив ятаган. Окрилений похвалою, він мовби підріс і ладен був кинутися навіть у саме пекло.

...Тим часом люди Чорнобородого ввірвалися в гарем. Звідти линув дикий жіночий вереск і плач дітей.

Попереду всіх летів Ісмет. Зі смолоскипом в одній руці і шаблею в другій, він мчав вузькими переходами, ногою відчиняючи двері в кімнати.

— ІразІ Іраз! — гукав голосно.

Але крик його тонув у загальному шумі й лементі. Іраз не відкликалася. Напевно, в гаремі її не було, бо перелякані на смерть Гамідові домочадці клялися, що вперше чують про дівчину на ім'я Іраз.

Повстанці, що набилися в гарем і тягли з кімнат одяг та дорогоцінності, менше всього, звичайно, думали про Іраз, хоча знали, що то дочка одного з їхніх товаришів. Своїми криками, біганиною та лайкою вони лише заважали Ісметові, хлопець утратив надію знайти наречену і кинувся до виходу.

Тут йому пощастило. В дверях він зіткнувся з опецькуватим євнухом Алі Різою, що намагався непомітно шаснути в якийсь темний закапелок.

Ісмет, мов коршун, вчепився йому в шию, притис до стіни.

— Де Іраз, кизляр-ага [53]? Скажи мені, де Іраз? Той виряченими від жаху очима дивився на хлопця й не впізнавав його, а тільки щось белькотав незрозуміле. Ісмет ще раз повторив запитання.

— Н-не знаю... Аллах свідок — не знаю! — відповів євнух.

— Я уб'ю тебе, Алі Різа, як смердючу свиню, і твій жирний труп зжеруть шакали, коли ти не скажеш мені, де Гамід подів Іраз? Ти чуєш? Ну, відповідай!

Він замахнувся ятаганом.

Євнух скрикнув і затулився рукою.

— Я скажу... Я покажу тобі, добрий ага, — пролепетав товстун, важко, мов лантух, осідаючи на підлогу.

Ісметові довелося підтримати переляканого кизляр-агу.

— Де вона? Веди!

По крутих сходах євнух почав підніматися нагору. Тримаючи в одній руці смолоскип, Ісмет підштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище Алі Різа зупинився і мовчки показав на велику дерев'яну шафу.

— Тут.

— Де тут? — не зрозумів Ісмет.

— Відчини шафу, там є ще одні двері в потайну кімнату, про яку знає небагато людей у замку. Іраз була там.

Ісмет рвонув дверці шафи, викинув якесь старе лахміття, що висіло на протилежній стінці, і справді побачив двері. Євнух не збрехав. У замковій щілині стримів, великий залізний ключ. Ісмет повернув його — дверцята зі скрипом відчинилися.

— Іраз! Це я, Ісмет! Ти тут, Іраз? — гукнув він у темряву, не наважуючись заходити, щоб хитрий євнух не замкнув його.

Темрява відповіла йому мовчанкою.

Ісмет присвітив смолоскипом. Червонясте світло вирвало на мить тонку дівочу постать, білі руки, що безживно повисли вздовж тіла, невеличкі босі ноги.

— Іраз! — З грудей Ісмета вирвався дикий крик і лунко прокотився по піддашшю. — Іраз!

Усмерть переляканий Алі Різа кумельгом покотився вниз.

Іраз мовчала. Тонка вірьовка, мив струна, передушила їй горло. Ісмет рубонув шаблею — і дівчина впала йому на руки. її холодне тіло здалося ючакові таким чужим і важким, що він мало не впустив його.

Він ніс її обережно, мов дитину, заглядаючи в напіврозплющені очі, а з грудей вилітали пекучі слова.

— Іраз! Джаним! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не порадилася зі мною? Хіба ти винна, моя весняна квітко, що холодна жорстока рука зірвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?

Він ніс її повільно, мов на суд. А позад нього йшли повстанці, і могильна гиши, що супроводжувала їх, була красномовніша за бурю.

В коридорі, при виході, цю сумну процесію зустрів Бекір. Він здалеку впізнав Іраз. Хотів закричати, але з його грудей вирвався тільки глухий стогін. Ісмет простягнув йому свою важку ношу.

— Бери, батьку, — промовив глухо. — Вона не захотіла пережити ганьбу. Не захотіла живою дивитися нам в очі... Дурненька... Але, клянусь аллахом, я страшно помщуся!.. Друзі, де Гамід? Де. його проклятий виводок? Я хочу бачити, як тече його кров і кров дітей його!

Мов божевільний, кинувся він до гарему. Пронизливий жіночий і дитячий крик струсонув замок. Та він не зупинив юнака і тих повстанців, які ринули за ним. Мов вихори, влітали вони в кімнати, і їхні закривавлені шаблі сіяли смерть, не жаліючи ні жінок, ні дітей.

По коридорах, мов сніг у віхолу, полетіло з роздертих пуховиків біле пір'я. На підлозі заструмували червоні патьоки.

На той крик і гвалт до гарему ввірвався Арсен. Йому здалося, що повстанці піймали Гаміда і на радощах зчинили такий шарварок. Але замість полоненого спагії побачив жахливу картину.

В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.

— Не заходь! Благаю тебе! — кричала хрипко. — Не вбивай Адіке! Вона не дочка Гаміда!

Почувши ім'я Адіке, Арсен метнувся вперед.

— Геть, стара відьмо! — тим часом ревів Ісмет. — Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!

— Божевільний! Схаменися! Адіке — теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи... її звати Златкою!.. Пожалій її!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..

Арсен на мить закам'янів, вражений почутим.

А Ісмет не розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.

— Чекай, Ісмете! — крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. — Не руш! Не чіпай дівчини!

Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров'ю очима, похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.

Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею. Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув її назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.

Біль протверезив повстанця.

— Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? — спитав кволо.

— Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув — вона Гамідова жертва. Розумієш? — І відпустив руку юнака.