Контррозвідка - Гуляшки Андрей (книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Чи варто казати, що я був водночас і потішений, і збентежений таким завданням. В усякому разі, я взявся виконувати його заповзятливо і самовпевнено. Але коли наближався до Надчиного подвір'я — Надка була сусідкою Балабанихи,— відчув кволість у колінах — певно, від швидкої ходи.
Надка сиділа на подвір'ї і товкла перець. Я люб'язно привітався.
— Чи маєте звісточку від свого чоловіка? — спитав я.— Як він себе почуває, як його здоров'я? Її чоловік працював у Мадані.
Вона повернула до мене своє біле личко і всміхнулася.
— Все гаразд,— відповіла вона.— Слава богу.
— Дуже радий,— мовив я. Постоявши якийсь час перед відчиненою хвірткою, я знову заговорив: — А як кабан, добре їсть?
— Скоро й вуха мені об'їсть! — засміялася Надка. Потім зітхнула і стурбовано додала: — Тільки, здається мені, заслаб, не набирає ваги — і не зрозумієш чому.
Вона відсунула ступку і підвелася зі стільчика. Була дрібнувата, білолиця, круглощока, як місяць.
— Подивіться,— попросила жінка.— Може, щось пропишете йому.
Я одразу погодився.
Ми попрямували до свинарника.
Надчин кабан лежав на спині і важко рохкав. Він був надто товстий, схожий на величезну надуту гайду [Гайда — вопинска, болгарський народний музичний інструмент] з очима і ніжками.
— Непоганий,— сказав я.— Нагуляє до різдва.
Надка глянула на мене довірливо і знову зітхнула, але цей раз її зітхання не було сумне.
— Радію за вас,— сказав я.
Ми стояли біля свинарника і дивились на кабана. Крім кабана, коло нас не було жодної живої істоти. Надка мовчала.
— Радію,— повторив я. І спитав: — А як свиня Балабанихи, добре їсть?
Надка взялася руками в боки і чмихнула від сміху.
— Лікарю, що це ти вигадав? — сказала вона.— Навіщо Балабанисі свиня?
— Та мало чого,— відповів я,— жінка й заміж може вийти, всяко буває!
— Вона?! — в Надчиних очах блиснули недобрі вогники.— Доки є такі, що вночі перестрибують через її тин, чоловік їй не потрібен.
— Надко, це ви серйозно кажете? Це правда? — я щиро здивувався.
— А що ж, по-вашому, я вигадую? — ніби розсердилась вона.— Поки вчитель крутився коло тієї, вдовиці лісничого, вона не дуже вертіла подолом, бо на щось сподівалась. Та й з учителем їй було непогано.
— А тепер? — спитав я і проковтнув слину.
— Тепер? — Надка підійшла до мене так, аж я майже відчув її дихання.— Балабаниха не з тих, хто накидає оком на дрібну рибку,— сказала вона.
— Тобі, мабуть, так здається,— піддражнив я її.
Я перейшов з нею на «ти», бо ми стояли, майже торкаючись одне одного.
— Як це мені здається? — піднесла голосок Надка.— Своїми очима бачила, як одного разу приходив до неї в гості помічник майора! — Жінка помовчала.— А чого він ходитиме до неї в гості?
Серце моє радісно забилося.
Ми були самі. Крім кабана, коло нас не було жодної живої істоти.
— Надка,— сказав я їй і відійшов убік.— Твій кабан неодмінно набавить ваги до різдва. Навіть буде краще, якщо ти зменшиш йому денну норму, інакше в нього не лишиться м'яса навіть на одну котлету.
Отак я сказав їй, а вона дивилась на мене, наче не вірила моїм словам. Обличчя її здалося мені здивованим і якимось незадоволеним. Очевидно, не дуже вірила в мій прогноз щодо кабана.
21
Сьогоднішній обід пройшов дуже весело: бай Марко подав нам смаженого півня, теплий калач із бринзою і гіркий перець. Вино було густе, чорне і розливало аромат зігрітого на сонці бурштину.
Бонн Ічеренський запросив Авакума до себе, цокнувся з ним, поблажливо поплескав по плечу і спитав:
— Як ти провів першу ніч на момчиловській землі, любий історику? Чи спокійно тобі спалося, чи не порушило щось твій спокій?
— Дякую! — кивнув Авакум і пригубив вино.— Взагалі провів ніч добре. Тільки трапилася одна пригода: якийсь суб'єкт мало не вдерся в мою кімнату, мабуть, помилково. Я зацікавився і хотів дізнатися, хто це такий. Але не встиг, бо він вийшов швидше і був спритніший за мене.
Ічеренський і капітан пирснули.
— Не треба було переслідувати бідолаху,— повчав Ічеренський.— Запевняю тебе, він не мав злого наміру. Просто якийсь невиправний ревнивець хотів перевірити, чи не засиділася, бува, його коханка з новим квартирантом довше, ніж слід. Отелло трапляються всюди і в Момчилові теж. Ти повинен звикнути до цього!
— Господи, та я ж маю дружину і малих діточок,— зітхнув Авакум.— Що буде з ними?
— Живи доброчесно! — по-наставницькому порадив йому геолог.
— Дурниці! — зауважив капітан, повернувшись до Авакума.— Відлупцюй ревнивця як слід, і він заспокоїться. Ба-лабаниха заслуговує на таке.
Вони довго жартували в тому ж дусі, але тут втрутився бай Гроздан.
— Хлопці,— суворо перебив він,— це вже занадто, такі жарти мені не подобаються. Балабаниха, хоч і бездітна, і вдовиця, але порядна жінка. Вона добре працює на сироварні, і ми задоволені нею. Це поважна людина.
— Кохання витає повсюди! — по-філософському зазначив капітан.
Оскільки заговорили про кохання, Ічеренський знову втрутився в розмову.
— Кохання — явище надзвичайно цікаве,— почав він.— Візьмімо, наприклад, їх милість,— Ічеренський показав на капітана,— це шляхетне почуття схоже на «здрастуй» і «до побачення». Моєму приятелеві Кузманові Христофорову кохання нагадує давньоєгипетське письмо. Він і гадки б не мав сушити голову над ним! Для товариша ветеринара кохання — то зітхання і безсоння. Але безсоння у власному ліжку! Бай Гроздан практичніший за вас, для нього кохання — то домівка, здорові діти і вірна дружина. Таке розуміння кохання корисне для здоров'я і для суспільства. А для вашого покірного слуги кохання означає турботу. Але турботу, в якій є і радість, і страждання, і мука, і велика насолода, і всілякі тривоги.
Ви знаєте, щосуботи після обіду я їжджу в Пловдив. Коли ви думаєте, що в цих поїздках є якась романтика, то глибоко помиляєтесь. Судіть самі! У Пловдив я приїжджаю надвечір. Знайшовши вільну кімнату в якомусь готелі, дзвоню дружині. Вона, бідолашна, живе у своєї тітки. Влаштували її в кімнаті разом з дітьми. Ви самі розумієте, що ночувати там мені незручно.
Одного вечора, здається, це було саме тоді, коли сталася ця пригода з Методієм Парашкевовим, я мало не побився з черговим адміністратором готелю «Тримонціум». Цей тип хотів дати мені поганеньку кімнатку на четвертому поверсі. Уявляєте — їхати за двісті кілометрів, щоб провести ніч кохання на четвертому поверсі! Але я був упертий і дістав номерок на два поверхи нижче, з ванною і всіма вигодами, які так потрібні у моєму випадку: адже ми з дружиною бачимося лише кілька годин на тиждень.
Ось якою романтикою оповиті мої поїздки в Пловдив. Та я не скаржусь. Я їжджу і їздитиму, поки живу в Момчилові. А далі буде те саме, бо такий уже в мене фах — блукати по лісах і горах. Інколи думаю, чи був би я щасливий, коли б вів осідле життя і тримався, так би мовити, за жінчину спідницю. Навряд! Це було б існування без турбот і тривог. А таке існування схоже на будинок, де не горить вогонь. Турботи і тривоги — без них, друзі, немає справжнього щастя в нашому житті!
Він надпив з келиха і трохи помовчав. На його обличчя наче лягла тінь. Труснувши головою, він подивився на нас і посміхнувся.
— Ми почали розмову про те, що таке кохання. Дозвольте з цього приводу розповісти вам одну маленьку історію, яка стосується нашого невдахи вчителя Методія. Його, можливо, повісять, як пророкує мій новий сусіда по столу, і, мабуть, заслужено повісять, але поруч із поганим ми не забудемо і того доброго, що носила у своїй душі ця людина.
Про те добре, що зробив Методій момчиловцям,— як він навчив їх бджільництва й садівництва, робити бринзу жирнішою,— докладніше може розповісти вам бай Гроздан, адже це належить до сфери його інтересів. Я розповім вам лише про один випадок інтимнішого характеру. Передусім хочу підкреслити, що Методій вважав мене своїм приятелем, бо я багато допомагав у його заняттях мікрометрією і кристалографією. Він якось надумав зібрати велику колекцію для школи, але йому не вистачало досвіду, тому й шукав моєї скромної допомоги. З погляду науки, Методій був звичайний дилетант і певною мірою маніяк. Проте в його дилетантстві й манії — він мріяв про великі відкриття — було щось шляхетне і піднесене, і це примушувало мене співчувати йому і заплющувати очі на смішне. Отже, Методій вважав мене своїм приятелем і, хоч від природи був людиною неговіркою, інколи довіряв мені, особливо після склянки вина, деякі свої дрібні таємниці.
