Кобиздохівські оповісті - Лапікура Валерій (читать книги онлайн без TXT) 📗
Розповідають, що на Буковині в аналогічних випадках хлопець під вікнами у коханої довжелезну тичку зі стрічками закопує. І що характерно - чим тичка довша і товща, чим більше стрічок, тим наміри серйозніші. А на Полтавщині, це я у Євгена Кравченка читав, парубок із дружбанами майбутньому тестеві, як натяк, витягають на хату воза. Мовляв, засиділася доня в дівках, пора вже вйо!
У нашій Кобиздохівці, щоправда, дишла не вкопували. Нам Полтавщина ближча. Тож витягали на дах, щоправда, не воза, бо нащо пупи надривати, а лише ворота. Ото встане дядько вранці, вийде подвитися, чи не забув він вчора ворота на клямку зачинити - а там ні клямки, ні воріт. Тільки Бровко у будці даровану костомаху догризає, зрадник! Тут уже тато береться за віжки і починає з’ясовувати у доні: хто? Хоча, як правило, обходиться без насильства, бо якщо по правді, то подумки не один батько казав собі: ну, нарешті!
А до чого тут, спитаєте, Катерина Третя? Та начебто і ні до чого, бо старшенький Рохманчуків бив клинці до молодшенької Пашинківських. Процес дещо затягнувся, а тут уже осінь, коли порядні люди засилають сватів і до весілля готуються, а наші молодята ще ніяк у намірах не розберуться.
Зрештою, довелося Рохманчуковому хлопцеві терміново виставляти друзям, аби вони проробили сусідові нинішньої головихи описаний мною ритуал. Хлопці могорич узяли, спожили (для настрою), дочекалися пізнього вечора, тихесенько зняли ворота…
Майбутні тесть із зятем зустрілися на станції. Хто там кого зустрічав чи проводжав - не суть важливо. Головне, що старий Пашинківський, який вдачу мав пряму, як дорога до Романового хутора, одразу і врізав:
- Я помітив, хлопче, що ти навколо моєї малої крутишся. То це у тебе всерйоз, чи мені за батога братися?
Власне, таке питання безсумнівно означало: і доня згодна, і тато згоден. Інакше б узявся за батога, не питаючи. Рохманчук-молодший спершу отетерів від щастя, потім пробелькотав щось на зразок: батога, тату, ви, звичайно, візьмете - щоб весільні коні поганяти. І чимдуж рвонув додому, щодо воріт відбій давати. Прибіг якраз тоді, коли хлопці примірялися, як зручніше цю конструкцію на стріху завдати.
Чи то кобиздохівська фірмова, як для себе, їм голови замакітрила, чи то професійний гонор - але хлопці затялися, що ніяких „чіпляй назад” не буде. Бо вони вже розохотилися. Тому, помикитивши трішки, хлопці таки завдали ворота на дах - тільки не Пашинківським, а на сусідню хату, себто - Катерини Третьої.
Вранці Андруша ніяк не міг зрозуміти, чому односельці, позираючи на його хату, регочуть. Зиркнув і собі на дах - отакої! З усього виходило, що хтось із місцевих мало того, що наміряється йому, законному роги наставити, а ще й заявляє про свої плани всьому селу.
Чи правда то було, чи хтось там наклепав, але того ранку головиха прийшла до правління зі здоровенним синцем під оком. Мовляв, у сінях лампочка перегоріла, то вона в темряві перечепилась і приклалася об одвірок. Знаємо ми ті лампочки і ті одвірки. Тож сидить вона у себе в кабінеті, зла, як сто чортів, а тут їй під гарячу руку наш наївний головний агроном зі своїми золотими яблуками. Тому - як влетів, так і вилетів. Тільки й встиг у лівий куток кабінету плюнути.
На якийсь час, щоправда, затих. Але не надовго. Закрутив голову найкращій нареченій на селі. Ще й чутка не встигла до кінця Кобиздохівки дійти, а ці двоє вже й розписалися, і зять до тещі жити перебрався. Ну, народ наш, котрий простіший, вирішив, що тепер уже точно молодий спеціаліст у селі залишиться, але нашу головиху на кривій козі не об’їдеш. Додивилася, як того нахабу з вищою освітою і яблучним дипломом уїсти. Не любив хлопець зведення писати, а ще більше не любив їх до району возити. Каже, папірці і технік доставить, тим більше - хто їх там читає? Йому мало не відкритим текстом натякають: хіба така поважана людина, як товариш Марчучок, стерпить, якщо йому зведення якась кобиздохівська шмаркуля привезе? І головного агронома з райсільгоспу таке знущання над субординацією теж не порадує. Почнуться розмови, звідки у такого молодого така непоштивість до начальства, де він цього набрався? Хто його навчив? І взагалі, як там у колгоспі стосовно роботи з молоддю? Суцільний підрив авторитету керівництва на місцях.
Ще рік минув, у молодого подружжя, як у нашій Кобиздохівці заведено, дитинка віднайшлась. І знову він рипнувся до головихи: як щодо житла для молодого спеціаліста? Бо ж теща хоч і дай Боже кожному, але ж ходити в приймах головному агрономові якось не годиться. Тут йому Катерина Третя і сказала, як відрізала - за всі його ініціативи і зазіхання на авторитет. Раніше наступної п’ятирічки нічого не передбачено. Борись із труднощами й надалі, це загартовує.
А хлопець, нема щоб піти назустріч побажанням начальства, плюнув у правий куток кабінету, сказав усе, що думає, та й так дверима бахнув, що аж правління ходором пішло.
А Катерина Третя, замість образитися, навіть зраділа. Думала: хлопець уже не витримає такого виховного процесу, прихопить дружину з дитиною, та й до міста подасться. І знову настане для начальства райське життя з сауною та очищенням організму перед кольоровим телевізором.
Не так сталось, як гадалось. Агроном у селі залишився, перезимував, до весни дотяг і навіть посівну пережив. Тільки нервовий дуже став. Кричить, папірцями, що з району приходять, кидається, а деякі з них взагалі дере і ногами топче. Я, каже, краще цих дурнів знаю, коли треба сіяти, аби добре сходило. І коли жати, поки не осипалося. Мені, каже, ця стахановщина в печінках сидить. Якийсь дурень нагорі дірку для ордена крутить, і ти тут задля нього всю агрономію раком став. Такі от слова нехороші проти керівної і рушійної виголошував, та ще й публічно. Вже й уповноважений з районного кадебе якось заїхав, узяв зухвальця попід ручку і так делікатно кілька разів навколо ставка обвів - з душевною розмовою і щирими рекомендаціями.
Не подіяло.
Хоча - згубили хлопця не висловлювання щодо дурного начальства, а… лелеки. Їхніх гнізд у Кобиздохівці - чи не на кожному дубі. Любить птаство наш край. А чого не любити? Жаб у очеретах стільки, що як навесні кумкають, то й радіо по хатах не чути. Знову ж таки - дуби столітні, як навмисне для лелечих гнізд пристосовані. Але вся ця лірика нашому агрономові боком вилізла.
Залітає він одного разу до контори, страшенно розлючений, руками махає і з порогу на головиху:
- Лелек, значить, не тривожити, а головного агронома тривожити можна?
І папірця пожмаканого просто на стіл. Ну в кабінеті ще люди були, здається, з бухгалтерії. Хтось цього папірця підняв, розгладив і вголос прочитав:
- „Вимагаємо від головного агронома негайно надіслати дані: скільки лелечих гнізд знаходиться на території колгоспу на звітний період. Скільки в тих гніздах відкладено яєць. Скільки з них виплодиться лелеченят. Примітка: робити ці спостереження і підрахунки треба обережно, не тривожачи лелек”.
Крапка і повний абзац.
Лапікуриха: Якби мені хтось це розповідав, не повірила б, навіть тобі, серденько. Але можу запевнити читачів: бачила того папірця на власні очі.
Лапікура: Лелеки - то ще що! Десь тої ж пори міліцейська автоінспекція, котра на трасі Київ-Бориспіль патрулювала, ще геніальнішу інструкцію одержала: підраховувати щоранку, скільки за ніч було збито автотранспортом окремо пташок, окремо - мишей, їжаків та інших дрібних гризунів, окремо - диких тварин (заєць, лось, кабан, косуля).
Лапікуриха: Я потім, як то кажуть, власне журналістське розслідування провела. Всього-то на всього - чиясь кохана доня дисертацію писала. Їй до заміжжя наукового ступеня не вистачало. Напевне, з тими збитими їжаками-зайцями-кабанами така ж історія була.
Але вертаймося до наших кобиздохівських лелек і молодого агронома. Його, власне, не так дурна інструкція дістала, як примітка до неї: підрахунки треба робити обережно, не тривожачи лелек. Цікаво, як той, хто таке десь у місті писав, собі це уявляв? Що головний агроном колгоспу задля отої лелечої статистики особисто по деревах лазитиме? Так у нашій Кобиздохівці дуби такі, що мало кому з сільських хлопчаків вдавалося до середини видряпатися. А що вже до гнізда? Воно ж на верхівці. Та нехай, припустимо, вдасться молодому спеціалістові туди долізти, ану ж на той час бузьки нагодяться! То поки агроном до землі долетить, усіх родичів згадає. А потім уже вони його тільки згадуватимуть…
