Спаситель - Несбьо Ю (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Екхоф дивився на них, наче наділяючи їм часу, щоб вони обміркували розповідь. «Майстерна пауза досвідченого проповідника», — міркував Харрі.

— Отже, бідолаха китаєць горить у пеклі?

— Так, за Юсефом Карлсеном. Власне, нині він зрікся Писання.

— Через це він втратив віру й покинув Норвегію?

— Саме так він мені пояснив.

Харрі кивнув, глянувши на нотатник, якого добув з кишені, згодом спитав:

— Отже, тепер Юсеф Карлсен сам горітиме в пеклі, адже не зміг прийняти цей... цей парадокс з вірою. Чи правильно я висловився?

— Ви стали на ґрунт невирішуваних теологічних проблем, Холе. Чи ви християнин?

— Ні. Я слідчий. Я вірю в докази.

— Себто?

Харрі поглянув на годинника, завагався, потім безстороннім тоном швидко випалив:

— Я маю проблеми з релігією, за якою віра сама по собі — квиток на вхід у Царство Небесне, а отже, ідеал — це здатність маніпулювати власним розумом, змусивши його прийняти те, що є неприйнятним для здорового глузду. По суті, таку ж саму модель інтелектуального підкорення, яку використовували всі диктатури за всіх часів, ідея вищого розуму, яку не обов’язково переконливо доводити.

Командувач кивнув.

— Філософська думка, інспекторе. І ви, певна річ, не пер­ший, хто дійшов такого висновку. Й з усім тим люди, на­ба­гато розумніші за нас з вами, вірують. Чи вам це не видається парадоксальним?

— Не видається, — мовив Харрі. — Я зустрічаю чимало людей, набагато розумніших за мене. Часом вони позбавляють людей життя через міркування, незбагненні для нас із вами. Як гадаєте, чи можливо, щоб убивство Роберта було спрямоване проти Армії спасіння?

Командувач мимохіть випростався, сидячи у кріслі.

— Якщо ви ведете до того, що це вчинила якась група з політичних міркувань, я сумніваюся. Армія спасіння завжди була політично безсторонньою. До того ж, дотримувалася безсторонності вельми послідовно. Навіть під час Другої світової війни ми не засуджували публічно німецьку окупацію, а намагалися, у міру спромоги, чинити власну справу.

— Вітаю, — мовив Халворсен, враз перестрівши застережливий погляд Харрі.

— Єдине вторгнення, яке отримало наше благословення, трапилося у 1888 році, — незворушно вів далі Екхоф. — Шведська Армія спасіння тоді наважилась на окупацію Нор­вегії й у найбіднішому районі Осло, де зараз розташоване Поліцейське управління, відкрили першу безкоштовну їдальню.

— Як на мене, це не привід лютувати, — зауважив Харрі. — Гадаю, Армія спасіння нині популярна як ніколи.

— І так і ні, — зітхнув Екхоф. — Населення нам до­віряє, звісно, ми свідомі цього. Але лави наші поповнюються поганенько. Цієї осені в Офіцерському училищі в Аскені набрали лише одинадцять курсантів, а тамтешня казарма вміщує шістдесят. Позаяк ми неухильно дотримуємося консервативного тлумачення Біблії, зокрема щодо гомосексуалізму, нас не надто схвалюють в обох таборах. Ми трохи відстали порівняно з рештою більш ліберальних релігійних організацій. Але знаєте що? Як на мене, у наш мінливий час не надто страш­но, коли щось зазнає змін не так стрімко. — Він по­сміхнув­ся Халворсену та Харрі, ніби вони погодились з його словами. — Хай там як, а нас змінює молодь. Яка має, мабуть, свіжіший погляд на речі. Саме зараз призначатимемо нового управителя, й кандидати на цю посаду — люди дуже молоді. — Він поклав руку на свій живіт.

— Чи Роберт був одним з них?

Командувач, усміхаючись, захитав головою.

— Можу беззаперечно стверджувати: не був. Серед кандидатів його брат, Юн. Управитель має орудувати значними цінностями, зокрема нашою нерухомістю, а Роберт ще не дозрів для такої відповідальності. Та й Офіцерського училища він не закінчив.

— Нерухомість розташовується на Гетеборггата?

— І не лише. На Гетеборггата мешкають лише кадрові співробітники Армії, у решті помешкань, як-от на Якоб-Оллс-гате, ми поселили біженців з Еритреї, Сомалі та Хорватії.

— Ммм. — Харрі глянув у нотатник, стукнув ручкою об підлокітник і підвівся. — Гадаю, ми вже забрали у вас чимало часу, гер Екхоф.

— Пусте. Справа-то значуща. — Він провів їх до дверей. — Чи можна поставити вам особисте питання, Холе? Я десь стрічав вас раніше, я чудово запам’ятовую обличчя.

— Може, на телебаченні чи у газетах, — мовив Харрі. — Навколо мого імені здійняли чималий галас через убивство норвежця в Австралії.

— Ні, світлини я забуваю. Річ у тім, що я десь бачив вас живцем.

— Зійди вниз, піджени машину, — мовив Харрі до Халворсена, а коли той пішов, обернувся до командувача: — Гадки не маю, але якось ви допомогли мені. Підібрали мене взим­ку на вулиці, коли я упився до нестями. Солдат, що знайшов мене, спершу хотів повідомити у поліцію, гадаючи, що там про мене ліпше подбають, але я спромігся пояснити, що я працюю у поліції і що у такому разі мене звільнять. Він відвіз мене у медпункт, де мені зробили укол й дали проспатися. Тож я вам дуже завинив.

Давид Екхоф кивнув:

— Я здогадувався про щось таке, але не хотів сам заводити мову. Стосовно вашої вини, то, як на мене, дякувати нам нема за що. Це ми будемо вдячні вам, якщо ви знайдете Робертового убивцю. Бог благословить вас, Холе, за вашу працю.

Харрі кивнув, вийшовши у приймальню, на мить зупинився, дивлячись на зачинені двері кабінету Екхофа.

— Ви надзвичайно схожі, — мовив Харрі.

— Невже? — обізвався низький жіночий голос. — Чи він був суворий?

— Я про світлину в кабінеті.

— Дев’ять років, — сказала Мартіна Екхоф. — Треба ж таке, ви впізнали мене.

Харрі труснув головою.

— Загалом, я мав на думці зв’язатися з вами. Маю до вас розмову.

— Справді?

Харрі збагнув, як вона зрозуміла його слова, й поспіхом додав:

— Щодо Пера Голмена.

— А хіба є про що говорити? — Вона збайдужіло знизала плечима, але голос втратив теплоту. — Ви робите своє діло, а я — своє.

— Мабуть, але я... я лише хотів сказати, що все трапилось зовсім інакше, ніж здавалося на перший погляд.

— То як же?

— Я казав вам, що мені небайдуже до Пера Голмена. А спра­ва завершилася тим, що я знищив те, що лишилось від його родини. Часом така моя робота.

Мартіна хотіла відповісти, але задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку і, вислухавши додзвонювача, відповіла:

— Церква Вестре-Акер. У понеділок, двадцятого, о двана­дцятій. Так. — Вона поклала слухавку, почала гортати па­пе­ри. — Усі йдуть на поховання. Політики, духівництво, зна­ме­нитості. Усі хочуть бути з нами. Вчора телефонував менеджер нашої нової співочої зірки: запропонував, щоб вона заспівала на похороні.

— Що ж... — озвався Харрі, намагаючись зосередитися. — Я...

Телефон знову задзеленчав, він уторопав, що час забиратися, і, кивнувши, покрокував до дверей.

— Я записала Уле на четвер на Егерторг, — почув він за спиною. — Так, замість Роберта. Річ у тім, чи маєш ти змогу сьогодні чергувати зі мною під час роздавання бутербродів, у автобусі.

У ліфті він тихо вилаявся, потер долонями обличчя. Потім розгублено розсміявся. Як регочуть над поганими клоунами.

Робертова контора сьогодні видалася геть крихітною. Й досі безладною. При змерзлому вікні на чільному місці стояв прапор Армії, біля купи паперів та кількох невідкритих конвертів стирчав у столі кишеньковий ніж. Юн сидів за столом, обводячи поглядом стіни. Погляд спинивсь на світлині: він та Роберт. Коли ж це було? Звісно, знімали у таборі в Естгорі, але яке то було літо? Роберт ніби силкувався бути незворушним, але мимохіть посміхався. Власне, посміхався змучено, силувано.

Він читав сьогоднішні газети. Незбагненно: попри те, що зараз він був обізнаний у всіх подробицях, йшлося ніби про іншу особу, а не про Роберта.

Двері розчинилися. На порозі стояла висока білявка у захисного кольору куртці військових льотчиків. Губи вузькі, знекровлені, погляд неприхильний, байдужий, на обличчі ніякого виразу. За її спиною виднівся невисокий рудий хлопець з пухкенькою фізією і єхидною посмішкою, котра у де­кого ніби приклеєна до обличчя й з нею вони зустрічають і хороші й погані днини.