Відчай - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн полные версии бесплатно .TXT) 📗
— Угу.
— Тому я відповім вам іншою притчею: «Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, — хіба не підтримаєш їх?»
Ісаєв знову відчув, як похололи пальці й закалатало серце:
— Не пригадуєте, на якій це сторінці?
— Або на двадцять третій, або у двадцять п'ятій главі, сторінку не пригадую, в мене «поглавна метода»…
Ісаєв відставив книжку від очей ще далі, аби не так зливалися, рябіючи, рядки, знайшов номер одинадцять. Слідом було надруковано: «Якщо скажеш: «Цього ми не знали!» — чи ж Той, хто серця випробовує, знати не буде? Він Сторож твоєї душі, і він знає про це і поверне людині за чином її…»
Вслухаючись у чудову музику слів, Ісаєв спитав себе: «А чому ж американська революція боролася проти англо-французьких колонізаторів разом з церквою? Священики там були подвижниками ідеї «свободи й рівності», а французи, громлячи Бастілію, ганялися за абатами з вірьовками, наспівуючи пісні Беранже про те, що останнього короля треба повісити разом з останнім попом… Чому в п'ятому році наші люди йшли за Галоном? А в сімнадцятому повстали проти церкви так само люто, як і проти самодержавства? Невже тільки тому, що Бурцев викрив Гапона, якого завербувала охранка? А може, тому, що наша церква, її пастирі завжди йшли з владою пліч-о-пліч? І закликали бути покірними навіть тоді, коли здоровий глузд підказував: кличте паству до протистояння государевій неправді, яка тягне країну в прірву. Адже якби церква об'єдналася з Гучковим, Путіловим, Мілюковим, Родзянком, лютневого вибуху могло б і не бути… А вони підтримували малограмотних фанатиків «великоросійської ідеї»… Якби не жінки, що вистояли три дні в заметільних чергах за хлібом, пішли в центр міста, а мудрі й незалежні священики повели за собою паству, хто знає, як повернулася б історія?!
12
Віктор Абакумов, міністр державної безпеки СРСР, кар'єру зробив запаморочливу, як і всі ті, на кого поставили за рік до початку Великого Терору апаратники Маленкова.
Здавалося б, піднявся він випадково, поза логікою і здоровим глуздом.
Але так могло лише здатися тим, хто не знав Сталіна, а його по-справжньому не знав ніхто.
Часом і сам Сталін, коли починалося тяжке безсоння, дивувався собі і тим словам, які говорив удень: кожному знаходив свої, єдино потрібні слова, спроектовані в Історію; іноді він ламав співрозмовника, іноді підлаштовувася до нього, зачаровуючи; зрідка готувався заздалегідь, писав чернетки, особливо коли зустрічався з письменниками, знав, що це піде в Пам'ять — майбутнє Євангеліє від Йосифа; з людьми академічної науки зустрічей уникав, розуміючи свою непідготовленість, зате часто запрошував авіаконструкторів — практики, живуть реальністю, а не таїнством формул.
Він дякував долі за те, що дістав теологічну освпу: ніщо так не логічно й безстрашно, як школа трактування слів і думок, закладених в догматах церкви. Справді, наука після поразки Святої інквізиції утискувала релігію в усіх напрямках, спростовувала святі споконвічності, довівши обертання Землі навколо Сонця, нав'язавши людству електрику, висунувши теорію тяжіння, а потім — відносності, піднявши людину в небо й навчившись передавати голос на відстань за тисячі кілометрів. Треба було обійти всі ці нововведення, за які раніше фанатичні інквізитори карали; необхідно було придумати пояснення тому, що сталося, скласти легенди про чудове Минуле; росіяни казки люблять, поміняти б тільки Івана-Дурника на Івана-Розумника, як можна було дозволити таке самоприниження?! Треба вміти породити в пастві сумніви в усьому новому, підкоривши собі цим простолюдинів, а їх же — тьма; мислителів — одиниці; примат маси очевидний…
Сталін не смів признатися собі в тому, що головним завданням його життя було знищення ленінської Пам'яті, підміна Значимості і, нарешті, створення Держави, слухняної лише його Думці й Слову.
Він не смів признатися собі і в тому, що ставився до російського народу з відчуженою, співчутливою жалістю, з якоюсь заздрістю й презирством.
Піддавшись свого часу блискучому розуму й напористості Бухаріна, який запевнив, що примусові заходи на виробництві та в селі малорезультативні, успіху в справі прогресу досягають лише ініціативні, ситі й вільні люди, Сталін, вивчаючи статистичні таблиці, які приготували Молотов і Каганович спеціально для нього, бачив, що справний «бухарінський» мужик і міський кооператор дедалі більше виходять з-під контролю відділів, секторів та управлінь, стаючи незалежною, виробничою силою. Мине кілька років, і вони, кооператори, непмани й мужики, реально відчують свою суспільну значимість, бо саме вони підняли країну з голоду й розрухи, а це згубно для апарату диктатури; так само згубно й те, що робітники, трудящі на концесійних підприємствах, на фабриках і в майстернях, побудованих на принципах ленінської нової економічної політики, заробляли значно більше, ніж заводський пролетаріат, що підлягав наркоматам; почалися розмови — «влада не вміє правити, обюрократились, вірно говорив Троцький…»
Сталін доручив Мехлісу й Товстусі, своєму мозковому штабові, перелопатити Леніна, зосередившись лише на одному питанні — кадровому.
Висмикнув одну фразу Старця з його листа Цюрупі: «Головне — добір кадрів», слова «всі наші плани — гівно» викреслив; він, Пророк, не дозволить звести Ульянова до рівня простої людини; і так Ленін надто часто потурав. Тепер новий час, росіянами треба правити інакше, являючи себе; це в їхній традиції; Петра багато хто досі ненавидить, над Корейським потішаються — базіка, а дурня-Миколашку нишком жаліють, бо той дотримувався заведеного віками: являв себе; подія, новина, спілкування Помазаника з народом…
Отже, ленінське посилання на кадри, на їх головну роль — необхідне. Він, Сталін, не пропонує нічого нового, він керується заповітом великого Леніна, свого вірного друга й соратника.
Тільки одного разу він не зміг проконтролювати себе й почув у собі правду: якщо й далі в країні залишаться люди, які пам'ятають, його майбутнє буде в повсякчасній небезпеці, бо, звернувшись до періоду з сімнадцятого по двадцять четвертий рік, до засекреченого Заповіту паралізованого Ульянова, завжди може знайтися псих, котрий вилізе на трибуну з'їзду чи конференції: «Товариші, як можна терпіти диктатора?! Куди ми йдемо?!»
Так, Молотов, Ворошилов і Каганович підібрали досить стійку більшість, віддану йому, «вірному соратникові» Леніна, позбавленому блискучого фразерства Троцького, хитань Каменева і Зінов'єва, філософського фейєрверку Бухаріна («не зовсім діалектичного»), прямолінійності Рикова, селянських «штучок» Калініна (того пристрашив ще в двадцять шостому, дозволив надрукувати в «Крокодилі» злу карикатуру на Старосту: небайдужий до жіноцтва, причому підставляється, про це говорять, цього в політиці не прощають — або будь у всьому зі мною, або ЦКК викине з рядів, фактів у Куйбишева і Сольца досить). Усе це так, людей підібрали, але істина така, що можна керувати лише сотнею вірних, хоч і різнохарактерних, політиків. А тисячею? Вона непідвладна нічиїй волі, навіть Ленін інколи не міг справитись із з'їздами, — звідси дискусії, опозиції, турніри ерудитів, які можуть вистрілювати без заздалегідь підготовленого тексту, шпурлятися латинню, наводити німецькі й французькі першоджерела; він, Сталін, не може цього, але він на відміну від усіх них зважився на те, щоб признатися собі: російським народом можна й треба, для його ж блага, управляти круто, жорстко й небагатослівно, спокушуючи до того ж пряником майбутнього. Чим жорсткіше з цим народом, чим нещадніше, тим покірніший він і щасливіший: нарешті з'явилася Рука, прийшов Хазяїн, наведе Порядок.
Але росіянин піде за ним лише тоді, коли він назве ворогів, на яких лежить вина за поневіряння, заклеймить тих, хто свідомо заважав комуністичній, рівній для всіх, благодаті. І цими винуватцями мають бути не пішаки, а керівники, всім відомі люди, визнані вожді.
