Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗
мільйони й мільйони гинули в часи наступні. То
ж сказане знаменитим французом про сина чернігівського
священика «величний благодійник людства»
однаковою мірою справедливе для обох – одесита,
єврея за національністю Володимира Хавкіна і українця
з Чернігівщини Данила Самойловича.
103
ЛИШ ПРАВДА
ЗОСТАНЕТЬСЯ
У сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя
пахло старим вином, інколи з’являвся на хвильку просіяний
через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку,
бо засоромлено враз зникав – загуляла, забарилася
десь зима, осінь же зовсім втомилася. Священик в
облаченні, готовий до служби Божої, довгенько стояв
біля нового дубового хреста з табличкою, де значилося
ім’я Пилипа Морачевського, священик таки змерз
від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті
почав підходити і під’їжджати люд, юрмилися і
впівголоса гомоніли.
– А чого то священик так рано прийшов? – дивилися,
як з авто сходили знайомі і незнайомі люди,
інші священики, незнані в їх селі Шняківці.
– То ж отець Василій із сусіднього села Сальне…
Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київському
патріархату. Неканонічні, мовляв, священики,
і правлять не церковнослов’янською, а українською.
Отець Василій з Московського патріархату…
– Дивні діла на світі – Бог один, православ’я
одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та
ще й через півтора десятиліття з часу відновлення незалежності
на Україні?
…Пилип Морачевський із забуття рідним краєм
повертався своїм ім’ям. На занехаяному цьому пустирі
світилася куполами колись церква, а на цвинтарі
біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій в
їх числі тут знайшов і Морачевський. Та вічним не судилося
бути цвинтарному спокою – прийшли російські
більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву
знищили, а могили зрівняли з землею.
Сьогодні, після семи десятиліть чингізханського
нашестя, нарешті здійнявся хрест над могилою першого
перекладача Євангелія українського мовою Пилипа
Морачевського.
Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу
мрія перекласти святе письмо? Навчаючи математи
Пилип
Морачевський
104104
ки в Сумах, де селянських дітей в повітових школах
зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого
лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську
юнь по черзі то полонізували, то русифікували,
а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке
пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково
випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в
часи вчителювання у Кам’янці-Подільському, або
в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в
Харківському університеті, що вважався тоді «другими
Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров,
а ректором був Гулак-Артемовський.
Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох
«вірнопідданих» віршів з-під пера поета Морачевського
виходитимуть рядки, в яких озиватиметься
біль за свій край.
Чорна хмара від заходу
Небо покриває…
Україна плаче, тужить,
Що долі не має.
«Чумаки, або Україна з 1768 року» – назве свою
романтичну поему автор. Тут він далекий вже від
єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:
О, чому вас грім небесний
Не спалив, поганих,
Як ви мучили на світі
Наших предків славних!
Заглиблений у чисте річище мови народної, у ці
барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський починає
працювати над Словником української мови.
Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її
джерелами з Котляревського, Гулака-Артемовського,
з народної поезії, він готує об’ємний рукопис і здає
в 1853 році на розгляд у відділення російської мови і
словесності імператорської Академії наук. Та провідна
верства тодішньої російської інтелігенції до української
справи, до мови і культури ставилася так, як
один з «володарів дум» Бєлінський писав про Пантелеймона
Куліша: «Одна скотина из хохлацьких либералов,
некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напечатала
историю Малороссии».
…Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі
– і згасли. Усе затихло. Здав Морачевський рукопис,
є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не
отримав.
Олександр Кониський, спудей Ніжинського ліцею,
зайшов якось до високого начальства Пилипа
Морачевського, інспектора ліцею князя Безбородька
і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на
столі лежав газетний відбиток вірша «Великому цареві
нашому», а поряд Євангелія латиною, німецькою,
грецькою і рукопис господаря дому українською.
– І як же це так: «великий цар» і український переклад…
Ще Петро І велів: «Дабы особливого наречия
не было».
– Кесарю – кесареве, а Богові – Боже, – преспокійно,
всміхнувшись лише очима, відказав інспектор,
що відбирав при перевірках в спудеїв українські
книжки – від себе і від них відвести біду.
– А якщо цей кесар – «чудище Обло»?
– Огромно и лаяй, – в тон відказав інспектор.
– І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї,
Гулака, Костомарова і Куліша – в інші… Царі приходять
і відходять, а Святе письмо рідною мовою залишається.
– І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видрукують?
– Все минеться, правда й добро зостанеться. Все
минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде
зрозумілим для нашого люду, хоч які б на йому ставитимуть
загати. А вони, на жаль, будуть.
Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від
сановників, від чиновництва різної масті. Через три
роки по закінченні першого українського перекладу
Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої
малоросійської мови не було, нема і бути не може.
Введуть доплати російським урядникам, що працюють
в Україні, Емський указ заборонить навіть
ввезення українських книг та брошур, навіть слів
до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром
урядовцям заборонять носити широкі штани
та вишивані сорочки… Історики нарахують 173 заборони
української мови.
І все ж по закінченні перекладу Морачевський
клопотатиме перед митрополитом Ісидором: «Усіма
мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі
106106
Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а
Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів
православних християн, не має своєю мовою
навіть Євангелія… Високі Божественні істини з усією
просто тою, ясністю і теплотою Євангельського вчення,
викладені природною, цілком зрозумілою кожному
мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу,
осяяли б темний розум найяснішим спасенним
світлом Віри та очистили б хистку моральність народу
