Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Як не страхався Іван, але цікавість перемогла і він пішов подивитись на розстріляного. Хлопець жахнувся, коли побачив тіло чоловіка, з яким три години тому обідав за одним столом. Чоловік цей розповідав щось про ревізію на Хрещатику. Ревізія і згубила його: під час обшуку було знайдено гроші, й старшина затаїв їх, «але незабаром про це дізнався справедливий і рішучий отаман Коновалець». За його наказом старшину й розстріляли — за грабунок.
Повернувшись до політичного відділу, Іван не знайшов нічого кращого, як розповісти про цей випадок панночці-машиністці. Та одразу впала в істерику.
Мусив заспокоювати…
І знову думки обсіли юнака: «Може, отак і я скоро лежатиму, і мене жахатимуться люди, як і я тепер жахаюсь».
Від цих думок він ледь не заплакав. «Ні, — заспокоював себе Іван, — цього чоловіка вбили за злочин, а коли мене вб’ють большовики, то люде бачитимуть, що я згинув за рідний край».
І жура відлягла від серця: він справді хотів умерти за Україну.
Минула ніч. Вранці Нездолій отримав призначення замінити вартового писаря. Тож і сів коло телефону. На питання відповідав змістовно — й тим, хто телефонував, і тим, хто приходив. А надворі нетерпляче гуділи автомобілі: на них вантажили майно.
О 12-й годині стрільцю Нездолію наказали замінити вартового старшину, бо того кудись терміново викликали. Невдовзі з’явився командир якоїсь частини й почав нарікати на козаків, які відмовлялись йти до бою. Старшина попросив аудієнції у начальства.
Забувши спитати прізвище і якої частини він командир, Нездолій зайшов до штабного кабінету. За столом сидів сотник Юліан Чайківський, начальник політичного відділу. Поруч — військовий міністр Олександр Греків.
Порушуючи субординацію, Іван підійшов одразу до генерала Греківа і доповів про скаргу старшини. Юліан Чайківський зауважив, що не можна казати «якийсь старшина», а треба доповідати докладніше. Сотник підвівся, разом з юнаком вийшов до приймальні. Вислухавши звіт старшини, порадив:
— Постріляти з кулемета непокірних, а коли не вистачить своїх сил, я дам сотню польової жандармерії…
До 8-ї години вечора в штабі лишилося тільки декілька телеграфістів. Вони знімали апарати на першому поверсі. А на другому, у великій залі, чекав своєї долі вартовий писар Іван Нездолій. До нього раз у раз навідувався черговий козак. Він питав одне й те ж:
— Коли нас змінять?
Кожний раз Іван відповідав:
— Не знаю.
І дивився невпевнено на рушницю, що підпирала стіну: адже він ще зроду не стріляв із неї. Іван ніяк не міг вгамувати хвилювання. «А може, мене забудуть змінити?» — тривожно думав він.
Коли ж прийшов на зміну вартовий старшина 1-го полку Січових стрільців, Іван аж засяяв від радості…
На Хрещатику панувала мертва тиша — хоча годинник показував лише 10-ту вечора. Лише з Подолу час од часу чулися рушничні постріли, а за містом зрідка гукали гармати. Іван прискорив ходу. Він поспішав на залізничний вокзал, до штабу Січових стрільців. Побачивши коло Міської думи візника, звелів їхати на двірець.
За кільканадцять хвилин уже були серед галасливої вокзальної юрби. Іван щедро розплатився з візником, і той поспішив додому. А новоспечений стрілець, зголосивши своє прибуття, пішов до буфету, бо цілий день нічого не їв.
Почекальня була переповнена. В буфеті Нездолій зустрів земляка з Бородянки та сестру товариша дитинства Кирила. Того 1917 року покликали до війська, і відтоді про нього Іван нічого не чув.
Дівчина збиралась евакуюватися разом з установами УНР, але її переконали, що цієї ночі на Вінницю поїздів не буде, тож краще переночувати вдома, а не на вокзалі.
Панночка попрохала Івана провести її додому. Він погодився. Дорогою почув від неї, що її брат у Саратові став більшовицьким комісаром.
Нездолій вжахнувся: він і Кирило опинилися по різні боки барикад! Засумував хлопець та вмовк. Про що говорити, та ще й із сестрою комісара?!
Панночка все зрозуміла і від того заплакала. Так мовчки і йшли темними вулицями. Вже коло свого будинку дівчина схвильовано попрохала:
— Коли ви зустрінетесь із Кирилом як вороги, то ради мене пощадіть один одного!
«При цих словах вона впилася в щоку Іванові, а той руками обвив її стан і дав свою згоду».
Зажурений повертався стрілець. Згадалося недалеке дитинство, рідна домівка, мати — вона, бідна, навіть не знала, що він вже у війську. Незчувся, як сльоза капнула… Та Іван швидко опанував себе: «Ні, я вже доросла людина, мамі нічого за мене турбуватись…»
Вранці 28 січня 1919 року штаб Січових стрільців ще перебував на Київському двірці. Тож Нездолій, маючи час, знову пішов у місто попрощатися з деякими товаришами. Матері одного він і «похвалився», мовляв, його мати не знає, що він — січовий стрілець.
— Нехай же Бог дає, щоб ти повернувся раніше, ніж мати твоя дізнається, що ти у війську! — вигукнула з почуттям жінка…
«Але не збулося бажання доброї жінки».
Так грудневого дня 1922 року в чехословацькому місті Подєбради закінчив свій спогад Іван Нездолій, юний козак із Бородянки, що на Київщині.
32. Евакуація УНР очима урядовця Андрія Бондаренка
27 січня 1919 року о 9-й годині ранку в Києві було оголошено евакуацію. Розпорядженням уряду обов’язок продовження боротьби «було залишено на добру волю і моральність кожної особи», — зазначав свідок евакуації Андрій Бондаренко. Тобто Директорія не наказала своїм урядовцям слідувати за нею.
Андрій Бондаренко стверджував, що з 322 осіб однієї з установ УНР зголосилося відступати лише 17 чоловік. Андрій згадував, як одні говорили: «Развє руськіє люді могуть бить врагамі нам, руським?», а інші: «Та хіба ж ті большовики не такі люди, як ми?»
До подібної агітації уряд ставився байдуже. «Там, де треба було… максимум енергії — праці, волі й дисципліни проявити, то вони (члени уряду) панькались, гуманічали».
Коли ж за дві години прийшло нове повідомлення, що кожний, хто евакуюється, може отримати зарплатню на три місяці вперед, то кількість «патріотів» різко збільшилась. За грошима утворились черги — хоч і платили банкнотами, які вже ніякої вартості не мали: «лопатками», «аеропланами», «гетьманками» та «богданівками».
Більшість із тих, хто отримав зарплату за майбутню тримісячну працю на Українську Народну Республіку, залишилися в Києві чекати нової влади. У вагонах, твердив Андрій Бондаренко, зібралась лише 1/12 частина тих, хто отримав зарплату… Куди будуть евакуюватися, ніхто не знав — не відали навіть ті, кому належало про це знати. А ось вороги взнали раніше, як українські урядовці.
За наказом Москви члени більшовицького підпілля «зі всіх станцій паротяги порозганяли… а решту, що тут ще була, машиністи попсували». Тому й потяги змогли виїхати не 27-го, як планувалось, а лише о 3-й годині ночі 29 січня.
Замість технічного майна, з яким легше було б відвойовувати Україну, у вагонах насамперед «евакуювали горілку» та «жінок, собі для забави». Не взяли навіть друкарських машинок. Тому урядові накази переписували від руки.
До Вінниці прибули надвечір того ж дня, близько 20.00.
Неймовірний хаос продовжувався й тут.
А більшовики вже наближались до «нової столиці» УНР. Чим ближче підходив фронт, тим бездіяльнішою ставала українська «влада». Зате всі ресторани і кафе у Вінниці були переповнені військовими.
26 лютого уенерівці тікали вже з Вінниці. 28-го прибули до «чергової столиці» — Кам’янця-Подільського. «Але ж де там було працювати, коли абсолютно ні про що не було кому дбати». Одні стверджували, що тільки вони порятують Україну, інші — що тільки ними ухвалені закони врятують «неньку».
Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57 осіб). Так «у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало», — писав Андрій Бондаренко, зараховуючи до міністрів і їхніх заступників.
