Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Звернімо увагу: всі імена цілковито казахського походження. І серед дітей Джучі-хана нема жодного монгольського. Нагадаю деякі: Бату (Батий), Берке, Беркечар, Орда, Шейбан (Шайбан), Бувал, Шингкум, Шингкур (Шинкур) та інші.
Шингисхан складається із казахських слів:
шин — казахською мовою найвища гора;
гис — давньотюркською мовою промінь;
хан — ВРЕ трактує так: «от тюрк(ского) хаган, хакан — властитель, монарх» [2, т. 28, с. 183].
Ось такі «монгольські анекдоти»: усі імена ханів тюркомовного походження і навіть сам титул Темуджина — Чингісхан — стовідсотково тюркомовний термін. Нічого подібного у світовій історії не існує.
Проте московська історіографія цьому явищу знайшла пояснення:
«Основную массу кочевников в степях Дешт-и-Капчака (Золота Орда.—В.Б.) составляли тюркские племена, главным образом кыпчаки, а также канглы, карлуки, найманы и многие др… Собственно монголы составляли в ней незначительное меньшинство. К рубежу XIII—XIV вв. и тем более в XIV в. монголы фактически тюркизировались, население Золотой Орды стало называться этнонимом “татары”».
Щоб не визнавати державу Чингісхана та його рід тюркським, усіх вигаданих монголів взяли й «тюркизировали». Виходить, переможці, які створили велику імперію Чингісхана, ще за життя втратили рідну мову і перейшли на чужу (уйгурську) писемність.
Світова історія подібного не знає.
Достовірно відомо, що з перших днів свого володарювання Чингісхан користувався лише уйгурською писемністю. Звернімо увагу: не китайською, а уйгурською. Якби Чингісхан та його сини були монголами і перед ними стояло питання зміни мови та писемності, то, звичайно, запанувала б китайська. Писарями та керівниками ханських канцелярій були переважно китайці. Однак навіть вони змушені були перейти на рідну (тюркську) мову хана.
Володарі завжди насаджували свою мову, свою писемність, а з XIV століття і свою релігію.
Згадаймо московитів і ляхів на землях України, Білорусії, Литви тощо.
«Среди широко известных государственных деятелей и полководцев того времени можно назвать следующих: Чингисхан (Темиршин), Есукей-хан; найманские ханы Таян, Буйрык, Кушлик; хан керейтов Ван-хан (Тогырыл-хан); хан меркитов Тохтабек-хан, полководцы Мухали и зрода Жалаир, из рода Кият Жебе (Джебе), Субытай батыр (Субидей багатур — в российских изданиях), Коксу-Санлак из рода Найман, Жамуха из рода Жалаир. Однако ни в одном из первоисточников невозможно встретить имена монгольских государственных деятелей» [29, с. 61].
Надзвичайна річ: усі діячі імперії Чингісхана мають казахські (тюркські) імена. Феномен, на який історики не хочуть звертати увагу.
Та, виявляється, на цьому дива з так званими «монголами» чи «татаро-монголами» не закінчуються, а набирають обертів.
Хан, курултай і біла повстина
До якого б історичного джерела не звернулись, абсолютно всі засвідчують, що Теміршина обрали правителем держави і нарекли титулом «хан». Це слово стовідсотково тюркського походження. У монгольській мові слова «хан» не існує, тому і титулу «хан» існувати не може. За версією російської історіографії, монгольські племена обрали правителя та назвали його чужим, невластивим нації, іменем. Це на кшталт того, якби росіяни обрали собі не царя чи президента, а кагана.
Монгольські племена з давніх-давен надавали своїм правителям титул «контайчі».
Обирали Чингісхана на звичайному казахському курултаї. У монгольській мові і слова такого теж не існує. Навіть слово «хурал», яким називається їхній державний орган, як стверджують фахівці-тюркологи, монголи запозичили у тюркських народів.
Курултай був узаконений захід, на якому вирішували основні стратегічні напрями розвитку та обирали главу держави.
В історичній науці відомо кілька доленосних курултаїв, які відбулися в імперії Чингісхана та його нащадків.
Курултай 1206 року. На цьому курултаї чотири великих роди казахів — кияти, наймани, киреїти й меркити — об’єдналися в одну державу і обрали своїм ханом Теміршина, надавши йому титул «Світосяйного, Високого Хана» — Чингісхан. Старійшини та члени всіх родів на ознаку цього визнання підняли хана на білій повстині над своїми головами. Цей ритуал підняття хана на білій повстині був обов’язковим у новоствореній державі. Він цілковито належить тюркомовним народам: казахам, татарам та іншим.
Курултай 1224 року. Весною 1224 року Чингісхан зібрав курултай у долині Куланбас — це місце злиття сучасних річок Ащібулак і Талас у Джамбульській (Жамбильській) області сучасного Казахстану. На цьому курултаї Чингісхан розділив державу між своїми синами від старшої (першої) дружини Борте: Джучі, Чагатаєм, Угедеєм і Тулуєм.
«История Казахстана» подає досить чіткий розподіл земель між синами Чингісхана:
«Младший сын Тулуй получил коренной юрт Чингиз-хана — собственно Монголию, а также 101 тысячу… человек… регулярной армии.
Третьему сыну Чингиз-хана, Угедею, была выделена Западная Монголия, район Верхнего Иртыша и Тарбагатая, где разместился центр его улуса…
Владения второго сына Чингиз-хана, Чагатая, простирались от Южного Алтая до Амударьи и “от границ области уйгуров до Самарканда и Бухары”, т. е. включали Восточный Туркестан, большую часть Жетысу и Мавераннахр. По Джамалю Карши, область, составлявшая основную часть владений Чагатая, называлась Иль-Аларгу; главным ее городом был Алмалык. Летней резиденцией Чагатая была местность Куяш в долине реки Или…
Удел старшего сына Чингиз-хана, Джучи, занимал обширные земли к западу от Иртыша и “от границ Каялыка и Хорезма до мест Саксин и Булгар, вплоть до тех пределов, куда доходили копыта татарских коней”», охватывая таким образом северную часть Жетысу и весь Восточный Дешт-и-Кыпчак до Нижнего Поволжья включительно» [45, т. 2, с. 74].
Курултай 1229 року. Відомий тим, що по дворічному траурі за померлим у 1227 році Чингісханом, Великим Ханом імперії, було обрано його третього сина — Угедея. Великий Хан Угедей із 1229 року і до своєї смерті в 1241 році тримав свою ставку в районі Каракорума. Саме на цьому курултаї Чингісидами було прийняте рішення про завоювання Башкири, Поволзької Булгарії, Тмутаракані, Суздальського князівства, земель мордуканів, весі та інших прилеглих. Для цього ханові Батию як спадкоємцеві улусу Джучі (батько загинув під час полювання навесні 1227 року) належало переселити своїх людей у пониззя Волги.
«Велике переселення Батия» тривало до 1235 року.
Як засвідчив Юліан Угорській, перші орди кочових татар почали з’являтися на берегах річки Ітіль з 1232 року. Не будемо забувати, що переселення людей хана Батия відбувалося в надзвичайно важких умовах напівпустелі та необжитих земель.
Під час цього «Батийового переселення» на терени Європи (від річки Уралу до Волги) опинилися тюркські племена ширинів, баринів (бааринів), аргинів, кипчаків, дулатів, киятів, каракиреїв, мангитів, татарів та десятки інших. За досить-таки приблизними підрахунками, хан Батий упродовж 1230-1236 років привів на нові землі близько одного мільйона осіб (150—200 тисяч юрт).
Звичайно, серед цих племен не було ніяких монголів. Стовідсотково тюркомовні племена, серед яких майже половина за кількістю були татари. Згодом ці племена заселили завойовані Тмутаракань, Булгарію, Мещеру та межиріччя Волги й Дону (сучасні Воронежчину, Саратовщину, Тамбовщину).
Курултай 1235 року. Восени 1235 року Великий Хан Угедей скликав курултай для розгляду подальших дій завоювання, як написано у Рашид-ад-діна, «северных стран».
Саме на цьому курултаї було прийняте рішення надати родові старшого сина Чингісхана допомогу від молодших родів.
Ось витяг із праці Рашид-ад-діна «Збірник літописів»:
«Царевичи, которые были назначены на завоевание Кипчакской степи и тех краев, [были следующие]: из детей Тулуй-хана — старший сын, Менгу-хан, и брат его Бучек; из рода Угедей-каана — старший сын, Гуюк-хан, и брат его Кадан; из детей Чагатая-Бури и Байдар и брат каана Кулкан; сыновья Джучи: Бату, Орда, Шайбан и Тангут; из почтенных эмиров: Субэдай-бахадур и несколько других эмиров. Они все сообща двинулись весною бичин-ил, года обезьяны, который приходится на месяц джумад 633 г. х. [11 февраля — 11 марта г. н. э.]; лето они провели в пути, а осенью в пределах Булгара соединились с родом Джучи: Бату, Ордой, Шейбаном и Тангутом, которые также были назначены в те края» [13, т. 1, кн. 2, с. 37].
