Кров кажана - Шкляр Василь (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
— До речі, дуже чемний і розумний чоловік, — сказала вона.
— Хто?
— Цей слідчий. Тільки надокучливий.
Я відчула, як на моєму чолі проступають крапельки поту. Це людина не Г. С.
— Такий з водявими очима і носиком ґудзиком? — спитала я.
— Так.
— Притула?
— Ні, начебто не Притула. Чи то Дудник, чи Дудни ченко…
Я взагалі розгубилася. Дудник… Дудник… Де я чула це прізвище? Ага, від самого ж Притули і чула. Так звали того рятувальника, що втопився на нашій річці під час рибо ловлі вночі. Тільки й устиг стягнути до половини одного чобота.
— Дудник чи Дудниченко, — повторила Аніта. — Хіба це має якесь значення? Можливо, навіть Одуденко чи Одудченко, — вдарила мене обухом по голові лесбіянка в розкішній бежевій сукні від якогось гомика.
— У тебе що — амнезія? — спитала я роздратовано.
— На деякі речі — так.
— Чому ж ти не попросила його показати посвідчення?
— А ти заглядаєш у їхні посвідчення? — спитала вона.
— Якби перед тим до мене прийшли ґестапівці і від тарабанили в усі дірки, то заглядала б.
— Звідки ти знаєш, що вони відтарабанили мене в усі дірки?
— Не були б вони ґестапівцями.
Я була впевнена, що довкола мене снується якась чорна змова. Незбагненна, сатанинська. Не було найменшого сумніву, що Дудником чи Одудченком називав себе неві домо для чого Притула. Цей провінційний конспіратор, виявляється, нишпорив уже й по Києву. Можливо, саме він підіслав до мене цю хитру гуску, яка й ворота носом підкине, щоб копирсатися в моїй білизні. Хоча ні, тоді б вона про нього не згадувала. Скоріше за все, ця кікімора в модерновій бежевій сукні від якогось підера сама вирішила щось у мене вивідати, винюшити своїм гусячим носом, що підкидає ворота. Або її підіслав… Нестор, щоб подивилася, чи я ще не схибнулася зовсім.
Я допила вже другу склянку вина і втупилася в неї відсутнім поглядом.
— Хто тебе до мене послав?
— Як ти можеш? — обурилась Аніта. — Я думала, між нами залишилося щось набагато більше за дружбу.
— У тебе залишилися хіба що мої труси, — сказала я. — Ти хочеш ще одні? Ти приїхала поритися гусячим носом у моїй білизні?
— Анастасіє… Схаменися.
— Чи зробити мені масаж?
— Ти п’яна і нічого не розумієш. Невже ти не бачиш, що в мене душа у п’ятах? Що мене пригнав сюди страх? Якщо все це пов’язано з «Плутоном», то вони знов можуть прийти, і тоді тими дірками, про які ти казала, не від будешся.
— Я бачу, тобі те дуже сподобалося, правда ж? Ти тільки придурювалася лесбіянкою.
— Тобі, між іншим, це також сподобалося. — І ти, звичайно, не заявляла в міліцію?
— Ти що? Вони мене вб’ють.
— І правильно зроблять, — сказала я. — Не можна хитрувати у фірмі, яка носить ім’я бога смерти. Він цього не прощає.
— Не думала, що ти така жорстока.
— Помиляєшся! Я добріша за вас усіх. І за тебе, й за нього. Так йому й передай.
— Кому? — витріщила вона на мене свої безсоромні очі.
— Сама знаєш! А щоб ти не сумнівалася в моїй доброті, то на тобі, тішся! — Я в одну мить стягла з себе трусики й жбурнула Аніті в обличчя.
Вони повисли на її гусячому носі, мов на кілку, і я думала, що Анітині ніздрі втягнуть їх у себе, як пилосос.
Вона, здається, зовсім не образилася. Взяла ті трусики, зіжмакала в жмені, як фокусник хустинку, що зараз випустить вам замість неї голуба, і сказала примирливо:
— А між іншим, масаж тобі не завадив би. З такими нервами.
Не діждешся, подумала я. І чому, дурна, не підсипала тобі у вино снодійного? Ти б давно вже клювала своїм гусячим носом, а я замість трусів приклала б тобі до голови кирика і розпитала, що тебе сюди привело.
— Хочеш? Цього разу я зроблю тобі масаж, — подиви лась на неї змовницьки. Бо раптом згадала ще одну диво вижну штуку. У найпотаємнішому закуточку ванної я зберігала порцелянову баночку, в якій ще залишилося трохи мазі.
Аніта подумала, що я з неї глузую.
— Ні, справді, — сказала я. — У мене є чудовий гель на травах. Ти не уявляєш, який це кайф.
На Лису гору вона не потрапить, бо вже місяць не той у небі, та й мазі навряд чи вистачить на такі цицяри ґлобуси, де поміститься п’ять континентів і ще три Африки, але хай, — подивлюся, що з нею буде. Може, лусне від сказу.
— То як?
Не знаю, чому — чи очі мої засвітились лихим вогнем, чи видала я себе сверблячою нетерплячкою, але Аніта сполохано похитала головою.
— Ні.
— Чому? Ти не та, за кого себе видавала? — зловтішно спитала я.
Вона ще дужче зіщулилась.
— Я боюся тебе.
— А якщо боїшся, то чухрай з пляжу. Нема чого тут мені мізки засирати. Я тебе бачу наскрізь.
— Ні, ти таки вольтанулася.
— Авжеж, ви тільки цього й ждете. Але не діждетесь!
Вихляй, тобі сказано, поки вітер без сучків! Бо зараз за мість мене тебе вимахає мій пес разом з карликом!
Аніта звелася на рівні, хотіла ще щось сказати, але тільки зіпала круглим риб’ячим ротом. Так і не знайшовши слів, вона швидко пішла до дверей.
Я не зрушила з місця. Слухала, як не своїм голосом завиває Трезор, і тупо дивилася на зіжмакані трусики, що лишилися на кріслі.
Ні, вона не рожева. Я розкусила її відразу. І знаю, чому вона приїжджала. Але в них нічого не вийде. Не діждуться.
Я різко підвелася, підійшла до телефону й набрала номер мобільника, сама того не помічаючи, що знаю його вже напам’ять.
— Мені треба тебе побачити, — сказала я. — Так, негайно.
Г. С. цього разу теж був наче позичений. І не тому, що я не переварювала чоловічого духу. Він був трохи схвильо ваний, навіть розгублений, що зовсім не личило колиш ньому кілеру, нардепові й президентові благодійного фон ду «Дитяче серце». А може, й майбутньому президентові всія України Руси.
Чого варта була одна його фраза!
— Мені не подобається твій вигляд, Настасю.
Так і сказав. Я вже подібне щось чула про себе, але ж то від затурканого провінціала, котрий порпається у викорис таному туалетному папері, а не від чоловіка, який належав до VIP-персон і влучав з пістолета в яблуко, покладене на голову коханої жінки.
— Ні, зовні ти, звичайно, Венера Мілоська, — поспішив він виправити прикру помилку. — Але…
— Не згадуй мені цих мертвих калік! — перебила я.
— Але нерви твої похитнулися.
— Ти що, досі не розумієш, що вони хочуть звести мене зі світу? Я взагалі дивуюся, як мене ще ноги носять.
Він уважно подивився на мої ноги, оголені аж до защібок на панчохах (я сиділа в тому ж шкіряному фотелі) і, здається, теж здивувався: як такі ніженьки можуть когось носити?
— Він блукає вже попід вікнами і вдає упиря, — сказала я. — Гукає мене ночами, вимазує речі кров’ю… Ти не думай, що я вірю в упирів і воскреслих мерців, але ж це ще страшніше! Розумієш, про що я кажу? Що коли людина лишилась жива і таке витворяє, то це устократ жахливіше за всяких упирів і вовкулаків. А потім ще й підсилає свою коханку, щоб та роздивилася, чим я дихаю. На ладан чи на щось інше.
— Я ж тобі пропонував охорону, — сказав він. — Хіба ні? А ти відмовилася.
— А що я скажу слідчому? Що це родичі приїхали на похорон? Чи Пенелопа навела в дім женихів, поки Одіссей мандрує на водах?
Г. С. розсміявся, але, як виявилося, зовсім не з мого солоного жарту.
— Ти думаєш, що охорона — це такі собі гицлі, які ні на крок не відходять від тебе і стовбичать над головою навіть тоді, коли ти пісяєш?
Ні, хотілося зозла сказати йому. Охорона — це карлик із шилом у штанах і кілком по лікоть. Осиковим.
— Та ти моїх людей навіть не побачиш. Оце, скажу я тобі, справжні привиди, куди твоїм упирям! І слідчий твій не побачить, якого я, до речі, також пропонував тобі усунути від справи.
Я уявила, як довкола будинку, під лісом, на річці, біля чорного ока нори блукають голомозі безшиї привиди оранґутанґи, розносячи дух смердючих самців, і мене ледве не вивернуло.
